Передвиборна агітація дедалі більше повертається до зразків 2004 року, коли Україну ділили на три сорти. Не знаю, як у інших регіонах, але в Криму по державному телеканалу (ТРК «Крим») постійно крутять ролик Партії регіонів. Там якась жінка скаржиться, що її дитина, приходячи з дитячого садка, одне слово говорить російською, а друге — українською. Жінка-мати обурюється: «Так он никогда не станет грамотным та культурным человеком!» А голос за кадром переможно проголошує: «Но мы отстояли право на русский язык!» У свідомість кримчан укорінюється убога думка, що українська мова — це безграмотність, некультурність, неосвіченість. А російська, відповідно, грамотність, культурність і освіченість. Словом, дві раси: нижча й вища. Якщо це не розпалювання етнічної ненависті, то що?
САМОГУБНА ЛЕГКОВАЖНІСТЬ
Така передвиборна агітація злочинна й неприпустима, тим паче коли це робиться державним телебаченням. Люди, які все це організували, хочуть влаштувати в Україні щось подібне до Косова чи Карабаху?
Рано чи пізно кількість антиукраїнської пропаганди перейде у відому в багатьох регіонах світу надзвичайно сумну якість. Зрозуміло, що Партія регіонів ні перед чим не зупиниться, щоб назавжди утримати владу в своїх руках, зокрема й перед розколом і розвалом України з усіма жахами, якими чреваті такі процеси. А це означає, що ця політична сила абсолютно не дозріла до управління країною, що й матиме для України трагічні наслідки. Самогубну легковажність осіб, які весело рубають сук, на якому сидять не лише вони, а й українська держава, змушує пригадати мавпу з гранатою в руках.
Тут-от днями в Сімферополі на вулиці вийшов двотисячний натовп з гаслами ісламізму. Такого не було за всі 20 років незалежності України.
А чого ж дивуватися? Це наслідки «мудрої» політики нинішньої влади. Нещодавно ісламське духівництво Криму зверталося до центральної влади в Києві з проханням не закривати місцеві мусульманські духовні школи. Кримські татари так чи інакше потребують освічених, обізнаних у питаннях теології ісламу священнослужителів. На жаль, ті, хто в Києві затіяв ліквідацію таких навчальних закладів Криму, або не розуміють, що роблять, або свідомо шкодять Україні. У Криму збереглися традиції помірного віротерпимого ісламу, релігійний фанатизм не користувався популярністю серед кримських татар. Але якщо мулл, імамів готуватимуть не в Криму і не в кримських традиціях, це може призвести до дуже неприємних наслідків. Адже тоді доведеться посилати людей на навчання до Єгипту, Саудівської Аравії, Пакистану, Алжиру, з усіма відповідними наслідками. Сама кримськотатарська громадськість неодноразово звертала увагу офіційного Києва на появу в Криму всіляких «вчителів віри» і «проповідників» з не найтолерантніших ісламських держав з вельми специфічними виступами й закликами.
Реакція? А жодної реакції. Чекаємо «Аль-Каїду» на нашій території? Крім того, нинішня «регіональна» влада не зуміла й не змогла встановити конструктивні відносини з Меджлісом кримськотатарського народу, довкола якого об’єднуються здорові сили кримських татар. Ігнорування київською владою Меджлісу багато в чому сприяє стимулюванню руху ісламізму. Найсумніше, що в це втягується пасіонарна молодь... Утім, Партія регіонів, що висунула зі своїх лав такого великого знавця кримськотатарських проблем, як генерал Могильов, напевно, вважає, що має право спочивати на лаврах, аби ж тільки вони не перетворилися на терни для всієї України.
До багатьох інших «достоїнств» нинішнього режиму слід додати ще й абсолютну некваліфікованість.
Та ж таки ТРК «Крим» періодично дає в ефір анонімні телефільми із цькуванням опозиційних сил. Останнім найпримітнішим за мерзотністю був фільм, присвячений дискредитації Віталія Кличка. Виявляється, весь світ, який поважає чемпіона за спортивне й людське благородство, нічого не знає. Насправді це «мафіозі», «корупціонер», «ватажок кримінальних злочинців» і т.д. Найпікантніше, що багато «гріхів» Віталія показують на тлі його протистояння в Київській міській раді Леоніду Черновецкому, який подається глядачам, як «світла особа», безмірно втомлена від «зухвалих нападок» спортсмена. Чого б це раптом у Криму така істерика з приводу партії «Удар» та її лідера? Усе дуже просто. Кличко має реальні шанси взяти тут стільки голосів, скільки на президентських виборах узяв Сергій Тігіпко (близько 16%), а це вже серйозно. Ось тому всі засоби годяться. Регіонали й комуністи бояться втратити свій кримський електоральний заповідник.
А ТРК «Крим» дедалі більше нагадує якусь агресивно-пропагандистську структуру, що діє поза правовим полем держави. З одного боку, часто міліція хапає людей, які закликають не голосувати за Партію регіонів, а з другого — погромна агітація на держканалах проти політичних конкурентів. Ніколи не був прибічником роздержавлення ЗМІ (особливо на південному сході), але якщо ТРК «Крим» раптом припинить своє існування, переконаний, нічого трагічного для України не станеться. Швидше навпаки.
ДЕМОКРАТІЯ І МОВА
На ТВi рафінований російський інтелігент Григорій Померанц виголосив просту у своїй геніальності фразу, суть якої так важко дається навіть багатьом етнічним українцям: «Без української мови ніякої демократичної держави в Україні не буде». Ось цей зв’язок українського й демократичного треба було б побачити й зрозуміти нашим інтелектуалам у Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Донецьку. Натомість нам наполегливо підкидають ретроградні ідеї «вільної конкуренції» мов і культур в Україні. Ну, по-перше, тут ніякою свободою й рівними умовами для української мови й не пахне. А по-друге, це вже звучало за часів «українізації» 20-х років минулого століття й відомо, чим закінчилося. Саме тоді секретар ЦК КП(б) України Д. Лебедь закликав, щоб російська «пролетарська» культура поборолася «на рівних» проти української «селянської» культури. При цьому сам Лебедь був переконаний у тріумфі «пролетарської» (а інакше яким же він був би більшовиком?). Сьогодні в дещо утрируваному вигляді цю ж думку підкидають нам полум’яні борці проти української як єдиної державної мови (й вони знову виступають під прапором формальної рівності цих двох мов). Один з очевидців комуністичної «українізації» С.Николишин у еміграції 1947 року у видавництві з характерною назвою «На чужинi» видав книжку «Культурна політика більшовиків і український культурний процес», де виклав свої спостереження того, що реально відбувалося в Україні того часу в культурній сфері: «Російські урядовці, які становили величезну більшість державного апарату в Україні, виховані за царизму та військового комунізму в ненависті до Україні, не були інші ані за пізнішого совєтського режиму. Їх кадр був тільки доповнений українським елементом та пересипаний інспекційним, але так само московським, комісарським складом. Ця армія безвідповідальних людей на партійні гасла зважала лише на стільки, щоб не опинитися із ними в очевиднім конфлікті. У душі ж, усі вони вважали совєтську національну політику за хибну, за вимушену безсиллям Росії, тим самим, образливу для неї. Вони тільки чекали на слушну годину, щоб її викинути за борт, а поки що свідомо її саботували. Тепер на цю армію фактичних носіїв влади мало бути кинуте гасло боротьби двох культур — роби як хочеш! Це означало при московськім складі державного апарату та партії — русифікуй! На такий ефект і числила комуністична московська верхівка в Кремлі. Перед світом чисті, як лелії, оборонці свободи, перед своїм громадянством — продовжники діла Івана Калити».
Вражаюче, наскільки точно цей текст, написаний 65 років тому, описує все те, що відбувається у нас у культурно-мовній сфері (особливо на півдні й сході) після ухвалення закону Ківалова-Колесніченка.
ХАМСЬКІ ЖУРНАЛІСТИ
А в «Політклубі» Віталія Портникова розігралася неприємна сцена. Такий собі маловідомий журналіст Микола Малуха накинувся з грубими й хамськими звинуваченнями на Олександру Кужель, заявивши, що вона «говорить дурощі й несе фігню». Така поведінка, певна річ, дискредитує наше журналістське співтовариство, позбавляє його авторитету. Пані Кужель — розумна людина з величезним підприємницьким і адміністративним досвідом, з нею можна сперечатися й не погоджуватися, але дурощів вона не говорить, на відміну від погано вихованого молодика, що атакував її й жодними евристичними ідеями за весь час участі в «Політклубі» не вирізнився. Звідки у нього така агресивність і синдром надцінності власної думки за абсолютної нетерпимості до чужої? Ведучому слід уважніше ставитися до підбору гостей клубу і, як казали за старих часів, «відмовляти від будинку» особам, не здатним добре поводитися в пристойному товаристві. Грубість і невихованість не можуть бути аргументом у дискусії.
САМОВРЯДУВАННЯ І КОРУПЦІЯ
А у Шустера з нагоди З’їзду асоціації міст України говорили про місцеве самоврядування. Міські та районні голови знову влаштували «плач на річках Вавилонських» щодо того, як мало грошей залишає їм центр. А якщо б залишив, вони своїм місцевим виборцям давно влаштували б райське життя. Тому: даєш усі податки на місця! Але в умовах тотальної корупції від Києва до самих до околиць, яка мені як громадянинові різниця, де розікрадуть кошти — в центрі чи на місцях? Адже ми бачимо, що відбувається із землею, яка розподіляється місцевими органами влади. А якби все робилося законно й чесно, то лише цих ресурсів цілком вистачило б для вирішення місцевих питань. Наші провінційні, пригноблювані центром начальники, звісно, бідні й нещасні люди, якщо не дивитися на їхні автомобілі й маєтки. Шустер тут-таки поставив на голосування питання, що більше шкодить самоврядуванню: корупція чи централізація?
92% молоді відповіли, що корупція, 79% інженерів також вважають, що бич самоврядування — це корупція. На прикладі рідного міста я бачу, які безчинства коїть місцева влада, яка часто буває набагато гіршою з усіх поглядів за центральну. Зважаючи на те, що ми живемо практично у феодальному суспільстві й іще не пережили свою буржуазно-демократичну революцію, хочеться нагадати, що в середньовічній Західній Європі чимало антифеодальних рухів було спрямовано на зміцнення центральної влади, щоб обмежити свавілля місцевих царів. Не треба ідеалізувати те, що в нас називають місцевим самоврядуванням. Адже часто це аж ніяк не влада місцевих громад, а влада провінційної бюрократії, якій на громаду наплювати. Бюрократія вирішує свої питання.
Централізація — менше зло, ніж самоправство регіональних «феодалів». Громади в нас ще не сформувалися й не сформуються, поки абсолютна більшість наших громадян залишатимуться жебраками й соціально нікчемними людьми (як писали в хроніках генуезьких колоній середньовічного Криму — «маленькі люди без імені»), а отже, абсолютно залежними від провінційних диктаторів. Пригадаємо хоча б самоврядування Леоніда Черновецького в Києві. А Київ — це ж не забитий райцентр. Але в нас дуже полюбляють шаманські заклинання з повторенням до безкінечності ритуальних фраз, абсолютно не вдумуючись у суть справи. Я вже не кажу про те, що в низці регіонів під «маркою» самоврядування почнуть розтаскувати країну. Яке самоврядування може бути за авторитарного режиму з тоталітарними тенденціями?
Не обійшлося без «полум’яних революціонерів». Комуніст Кілінкаров гостро критикував олігархів (і як тільки він витримує перебування з ними в парламентській коаліції?), звинувачував їх у подвійному громадянстві (а якщо воно російське?), викривав реформи в Грузії, мовляв, корупція там пішла вгору, внизу простий народ її не відчуває. Так це ж, напевно, добре? Ну, Шустер не витримав і зацікавився дорогим наручним годинником лідера КПУ, мовляв, де гроші, Зіно? Кілінкаров розчулено розповів, що Петра Симоненка в світі дуже поважають і люблять і вважають за честь для себе дарувати йому розкішні годинники. А він, щоб хороших, щедрих людей не ображати, дарунки й носить. Із сумбурного спічу Кілінкарова можна було зрозуміти, що останній дарунок був від лівійського диктатора Муамара Каддафі, про смерть якого від рук американського імперіалізму комуніст дуже шкодував і навіть дозволив собі неполіткоректну для марксиста заяву: «Царство йому небесне».
Уявляю, як вічно живий Ілліч оцінив би таке відхилення від матеріалістичного світогляду й кинув би Кілінкарову фразу зі своїх «Філософських зошитів»: «Що, боженьки захотілося, сволота ідеалістична?»
Треба було вже КПУ визначитися, чи Богові вони — свічка, чи чорту — кочерга...
До речі, П.Симоненко не заперечує, що був нагороджений орденом Російської Федерації, а Вадим Колесніченко чомусь такий факт палко спростовує, мовляв, ніколи нічого не отримував. Колесніченко у Кисельова вимагав особливих прав для російськомовних, оскільки їх багато й вони платять податки в Україні. Ну, у Франції дуже багато арабів, так багато, що деякі газети пишуть: «Кваптеся побачити Париж, поки він іще французький», араби сплачують у Франції податки, але чомусь нікому на думку не спадає (зокрема й самим арабам) вимагати для арабської мови якогось статусу у Франції. Те саме стосується й усіх інших європейських держав, де повно турецьких, в’єтнамських, курдських та інших платників податків.
Ірина Фаріон з ВО «Свобода» виявилася гідним опонентом Колесніченка, який через інтелектуальну й культурну немічність був вимушений ганити ідейних противників «фашистами». Авжеж. Кожен, хто мислить не так, як пан Колесніченко, явний фашист, нацист, троцкіст і японський мілітарист. Ціни б не було цьому депутатові з його лексикою 1937 року...
