Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Побачити реальність «ДНР»

Анна ХРІПУНКОВА: «Для багатьох журналістів — це життя, якого не хочеться торкатися»
9 грудня, 2016 - 14:11
ФОТО З АРХІВУ «Дня»
АННА ХРІПУНКОВА
АННА ХРІПУНКОВА

Блогер, журналіст, донеччанка, автор «Дня» Анна ХРІПУНКОВА чимало пише про проблеми Донбасу, зокрема окупованих частин. У полі професійного зору журналіста — життя простих людей. Анну цікавить все — як в так званих «ДНР-ЛНР» люди добираються на роботу, скільки там коштує хліб, де місцеві працюють (адже частина потужних підприємств давно розграбована), скільки заробляють, а якої суми взагалі не вистачає на повноцінне харчування. До речі, про харчування — скільки українців під окупацією — далеко за межею бідності і реально перебувають у стадії виживання? Які архітектурні пам’ятки навмисне були зруйновані, а які — вижили? Власне, перелік назв матеріалів Анни Хріпункової, яка активно публікується в інтернет-виданні «ДонПрес», говорить сам за себе: «Було — стало». 5 будівель, які померли в Донбасі»; «Ціни в «ДНР»: м’ясо або гаманець?» («торговий» фоторепортаж); «Робота в «ДНР»: дохід і бідність», «Чим живе Горлівка? Фоторепортаж з міста зникаючих доріг» тощо.

Джерела інформації люди — українці, що живуть в окупації. Вони називають конкретні дані, що цікавлять автора, виходять з фото-відеокамерами в центр міста, щоб максимально задокументувати реалії так званих республік. Матеріали Анни викликають резонанс — дехто з читачів щиро співчуває українцям в окупації, інші пишуть в коментарях — «самі винні», мовляв, хотіли Путіна — отримуйте квазідержаву. Сама ж Хріпункова переконана — людей в окупації забувати не можна, читаючи про себе в незалежних медіа, люди відчувають фактор України, яка про них не забула.

— Інформація про окуповані міста — навіть така проста, як перелік цін, опис реалій, як на мене, робить Донецьк та Луганськ живими. Це не намагання образити, це спроба показати, що і де на Донбасі болить, — говорить Анна Хріпункова. — У Донецьку, Луганську живуть патріоти, які на нас все ще чекають. Тому писати про життя окупованих територій — це писати про таких патріотів. Це шанс нагадати про цих людей, і нагадати їм, що про них не забувають. Вони пишуть, що не відчувають себе живими в окупації. Ми нагадуємо їм, що вони цікаві, і вони живі, для нас це важливо.

Саме тому ви порушуєте в матеріалах проблеми звичайний людей?

— Як прокинувся Донецьк, що він відчуває, про що говорять у трамваях, скільки люди платять за хліб, чому вчать у школах — це все дуже прості речі. Але це важливі речі, бо це грані життя, яке в окупованих міст майже повністю відібрали, коли вигнали звідти Україну. Ці грані важливо знати і тим, хто виїхав, і тим, хто ніколи не жив у Донецьку, і тим, хто там живе зараз. Бо перша категорія це все поступово забуває (не навмисно, а просто — тому що життя йде далі); друга категорія цього не знає і думає, що «всі нормальні давно виїхали», а шанувальники «республік» усім задоволені. А третя категорія так втомилася від брехні, яка ллється на неї звідусіль, що іноді не помічає навіть дрібниць, які її оточують.

Статті про Донецьк та Луганськ — це намагання сказати, що все не так, як здається, якщо дивитися лише російську пропаганду. Люди насправді страждають на цих територіях, їм там дуже погано, причому погано й тим, хто вірить в Україну, й тим, хто вважає себе прихильником «республік». І така інформація допомагає прослідкувати тенденції в зміні їхніх настроїв. Ми бачимо, як прокидаються навіть ті, хто хотів спати й бачити сни про «ДНР». Навіть вірні «республіканці» все більше говорять про те, що їм хочеться повернути усе, як було. І для них ми намагаємося якнайточніше віддзеркалити те, що відбувається на нашій землі. А хто там вже що побачить у дзеркалі, то вже інше питання. Головне, щоб дзеркало було, бо неможливо жити у світі лише самих пропагандистських екранів.

Чому, на вашу думку, українські ЗМІ недостатньо приділяють уваги темі життя людей в окупації?

— В українських медіа справді мало такої інформації, і я це розумію — це життя, якого не хочеться торкатися, бо це здається божевіллям, дурістю й зрадою. Ще роки три тому я б і сама сказала, що вона не потрібна, це не цікаво. Є більш важливі теми, є більш глобальні сюжети, ніж ціни у донецьких супермаркетах. Тому не всі навіть беруться це обговорювати. Але насправді життя окупованих міст глибше, і їх не можна називати зрадниками. Це легко побачити, коли заглибишся у різні прояви їхніх реалій.

Ще є й проблема з джерелами, бо не кожен дончанин сьогодні візьме телефон і піде у тролейбус фотографувати дівчину в жовто-блакитному вбранні. Це просто небезпечно для їхнього життя. Не кожне ЗМІ зможе знайти таке джерело. Але зараз їх буде все більше. Прекрасно те, що вони починають прокидатися й писати самі. Надсилають фото, пишуть коментарі, розповідають про своє не дуже щасливе життя. Це — найцінніше, бо це — знак прозріння, повернення.

І ще про це мало хто пише, тому що не всі розуміють ту болючу струну, якої можна торкнутися й пробудити Донецьк. Але я те все ще люблю, тому я й пишу про це. Давайте відверто — багато хто вважає, що Донецьк вже «потонув», і його не врятувати. Я думаю, що це не так. Порятунок починається з відкритих очей, а очі хочеться відкривати, коли картинка змінюється. Я намагаюся її міняти, беручі різні ракурси життя Донецька. Мета цих статей — не показати, як усе погано й бридко. А пробудити. Людина зреагує — нехай навіть погано, зі злістю, — і завдяки цьому вийде з анабіозу. Це — найголовніше. Нехай зляться, тільки б більше не спали.

Вадим ЛУБЧАК, «День»
Газета: 
Рубрика: