Цей жанр, як і раніше, був популярним протягом усього минулого телетижня. Трансляцію доленосного засідання Верховної Ради, на якому обіцяли представити новий уряд, було зміщено на день, але в телешоу, яке відбулося-таки минулої п'ятниці, було все — динаміка й інтрига, невідомість, що має от-от визначитися, і підпис Президента під документами, що розвіювали прямо на очах глядачів усі сумніви стосовно призначень. Було негайне переміщення до урядової ложі новопризначених і повідомлення про призначення Романа Безсмертного. Здавалося, що про цього свого соратника прем'єр повідомила з особливим задоволенням... А от представлення губернаторів, якого чекали не менше, було плутаним і неінформативним.
Більшої інформації ми чекали від підсумкових щотижневих інформаційно-аналітичних програм. Але, на жаль, ніякої аналітики з приводу нового Кабінету Міністрів не було і там. Не хочеться те, що нам було запропоновано, називати псевдоаналітикою чи імітацією аналітики (якась «нарізка» біографічних фактів була), але чому саме ці люди стали тим, ким вони стали, і чого можна чекати від їхньої діяльності, виходячи з їхньої особистої та професійної історії, так і залишилося неясним. Можливо, позначилася складність завдання — зробити професійні телепортрети відразу стількох урядових чиновників уже саме по собі складно. Однак, зважаючи на все, жодна новинна програма і не ставила перед собою таке завдання. У відповідних сюжетах у «Вістях тижня» (УТ-1), ТСН («1+1»), «Подробицях тижня» («Інтер») з інформаційно- аналітичним жанром було мало спільного. Напружувала надмірність оціночних суджень, логіка яких була не завжди зрозумілою, оскільки з паралельно пропонованою інформацією вони були пов'язані слабко і фактами не ілюструвалися. За загальним враженням від побаченого, «оновлене» ТБ хоче запропонувати нам хроніку світського життя замість обіцяної й очікуваної хроніки реформ. Якщо й надалі стратегії і тактиці уряду Тимошенко уваги буде приділятися не більш, ніж її платтям... Навряд чи очікування суспільства, виразником яких ТБ теж має бути, саме такі. Поки ж і «Тоніс», і «5 канал», і СТБ, і УТ-1 заповнюють інформаційний вакуум стаціонарними чи записаними інтерв'ю з тими, хто опинився в епіцентрі уваги. Так, іноді цікаво спостерігати, як поводиться тепер нинішній міністр, відомий телеглядачам як недавній опозиціонер. На деяких обличчях, здається, вже проступають невластиві їм раніше сліди чванства. Чи здалося?
До речі, обговорення проблем створення українського громадського ТБ, в четверговій «Четвертій владі» (УТ-1) хоч і було сумним видовищем (видимий конфлікт поколінь телевізійників, що загострився внаслідок останніх революційних потрясінь і пережитих у цьому зв'язку особистих, творчих і професійних драм, — тема практично необговорювана, а шкода), але про нерезультативність просто «зміни вивіски» його учасники говорили не дарма. Оскільки й відсутність «темників» — не гарантія того, що наше ТБ одномоментно стане професійним з огляду на всю багатогранність цього поняття.
Зненацька, мабуть, усупереч усій цій поточній суєті, Юрій Макаров у «Документі» вирішив поговорити про вічне — про пошуки Бога, про те, як і якого Бога ми шукаємо. Учасниками обговорення стали український філософ, він же редактор журналу «Людина і світ» Віктор Єленський, російський священик, він же історик і публіцист Яків Кротов і опосередковано — «поет-музикант-співак Борис Гребєнщиков», інтерв'ю з яким було спеціально записано за два дні до того. А приводом для звернення до такої неоднозначної і складної теми стала активна участь церкви в останній президентській виборчій кампанії, що усіма нами спостерігається.
БГ був дійсно поетичним, визначаючи релігію як «джерело життєвих орієнтирів» і «університет любові». Незважаючи на «незбагненність світу і Бога», він за те, щоб враховувати напрацьований людством досвід богошукання. А віковий досвід, за згодою сторін обговорення, полягає в тому, що релігія перестає бути «колективною ідеологією», стаючи все більш справою внутрішньою, особистісною. Як сказав Яків Кротов, епоха «християнських держав» у минулому. Іде ототожнення християнства і держави, нації, приходить «ототожнення з особистістю». Хоча «рецидиви» ще є — судячи з деяких опитувань, в Україні й у Росії православних більше, ніж узагалі віруючих... Одним словом, складно жити в епоху «спокуси божественною істиною».
Через спокусу куди більш земними істинами провели своїх свідків ведучі «Подвійного доказу», які взялися за розслідування «справи Мельниченка». А свідками були нардеп Микола Рудьковський і автор книги про касетний скандал Володимир Цвиль.
Спроба прояснити таємницю процесу, який зробив популярним і розхожим багатозначний евфемізм «голоси, схожі на голоси...», здiйснюється не вперше. Чи один був «у полі воїн» усім тепер відомий майор, саме існування якого намагалися спростувати внаслідок першого «касетного» шоку відповідальні особи, чи не було убивство Георгія Гонгадзе сплановано як доказ автентичності записів, у чому був задум осіб, причетних до прослуховування і подальших маніпуляцій плівками, — це й хотіли з'ясувати ведучі. Зрозуміло, що обмін думками навряд чи можна вважати розслідуванням, тим більше, що, як виявилося, і в Рудьковського до Цвиля «є запитання», і неприємнi, котрі він і поставив, «користуючись випадком». Ясно одне: незважаючи на практично одностайну думку, що панує в суспільстві, про правдивість інформації, добутої таким неправедним шляхом, історія ця закінчиться не швидко, якщо її взагалі чекає якийсь правовий фініш. Таких незакінчених історій, що розпочалися протягом останнього десятиліття, нагромадилося в нашій країні вже непристойно багато. Не хочеться, щоб вони так і залишилися сірими мутними плямами на нашій історії.
