Ураховуючи, що справа Георгія Гонгадзе стала своєрідним активізатором обговорення проблеми свободи слова у вітчизняних ЗМІ, не дивно, що публікація інтерв’ю Світлани Цибаньової з Євгеном Глібовицьким («День», № 79), який, до речі, провадить своє журналістське розслідування цієї справи, викликала резонанс серед наших читачів. Сьогодні ми надаємо слово львівському журналістові Костянтину Мамлизі, який вступає в дискусію з відомим телевізійником із питань, на перший погляд, здавалося б, далеких від щоденної практики мас-медіа, але таких, що незмінно визначають її, таким чином розширюючи коло проблем, які стосуються суті журналістської роботи і які регулярно порушує «День».
Iз журналістом ТСН («1+1») Євгеном Глібовицьким («День», № 79) чи, як він себе називає, «політизованим оглядачем», я знайомий через ЗМІ досить давно. Мені подобається гострота його фахової позиції, правдивість, сміливість і щирість у намаганні вплинути на перебіг тих чи інших подій, що відбуваються в державі... І тому був приголомшений його висловом, що редакція винесла у заголовок: «Хотілося б, щоб політики не намагалися займатися журналістикою, а журналісти — політикою». Одразу ж постала низка запитань. Чому політикам, як будь-якій людині, не бажано займатися журналістикою? Хто може перешкодити? А як же сам Євген, політолог за освітою, займається журналістською роботою? Чи не суперечить він самому собі? Але зараз мова трошки про інше.
По-перше, висловлена Євгеном думка далеко не випадкова, не невиважена заява. Подібні підходи і навіть таке собі позиційне розуміння цієї дуже важливої професійної проблеми висловлювали в різні часи і відомий український (і не тільки український!) публіцист, письменник Віталій Коротич, і знана журналістка Юлія Мостова, і дуже гострий телеведучий Вадим Долганов та інші. Наприклад, Віталій Коротич однозначно наполягає, що основне завдання журналіста — подати вчасно цікаву (а то й сенсаційну!) новину, факт без всіляких тлумачень, без власної оцінки. Тобто роль професіонала ЗМІ за Коротичем — лише роль безстороннього репортера. Юлія Мостова відверто ділить сучасних українських журналістів на «політичних» і «аполітичних». Вадим Долганов підкреслює кардинальну різницю між поданням інформації і пропагандою. Є й інші позиції з цього приводу. Наприклад, один із учасників Міжнародної науково-практичної конференції «Перспективи розвитку журналістської освіти на посттоталітарному просторі», яка зібрала деканів факультетів журналістики колишніх країн соціалістичного табору, Курдат Ірвазаров («День», №79), декан факультету журналістики Ташкентського державного університету, проголосив: «Передусім треба відійти від ідеології. (Якої? Від усякої ідеології? — K.M. )».
По-друге, мимоволі виникають абсолютно логічні запитання: Чи буває взагалі журналістика поза політикою? Як вельмишановні вищеназвані колеги розуміють це явище? Як його практично зреалізувати?.. І безліч інших.
Я вважаю (нехай це не буде сприйнято як образу!), що треба спочатку чітко розібратись у самих поняттях — «політика», «політична система», «журналістика», «засоби масової інформації», а потім уже міркувати навколо піднятої Євгеном Глібовицьким проблеми.
Політика, за визначенням сучасних науковців, — це суспільна діяльність, що передбачає суперництво і співробітництво при здобутті та здійсненні влади, суттю цієї діяльності є прийняття і виконання владних рішень щодо різних суспільних груп і суспільства взагалi.
У будь-якому суспільстві чи державі політику здійснює політична система, яка утворюється і діє незалежно від волі чи бажання окремих особистостей. Політична система — це цілісна впорядкована сукупність політичних інститутів, політичних ролей, стосунків, процесів, політико-правових норм, політичної культури, за допомогою яких утверджується і функціонує політична влада, регулюються суспільні відносини, досягається соціальна і політична стабільність. До політичної системи входять: політична (державна) влада, політичні інститути (держава, яку уособлює глава держави — Президент, законодавча влада, яку представляє Верховна Рада, вионавча влада, що представлена Кабінетом Міністрів, і судова влада), політичні інститути недержавного характеру (політичні партії, громадські організації, громадська думка, засоби масової комунікації), політичний процес (політична діяльність), політичні відносини, політико-правові норми, політична культура та ідеологія, людина як основний носій усіх видів політичної діяльності і відносин.
Як бачимо з цих наукових дефініцій, політика — це, в першу чергу, суспільна діяльність, яка передбачає суперництво і співробітництво при здобутті і здійсненні влади. Як же може працівник мас- медіа стояти осторонь цієї діяльності? Це з одного боку. З іншого боку, засоби масової комунікації є, по суті, складовою частиною політичної системи держави. Причому дуже важливою і впливовою. Можна було б посперечатися з тими, хто визначив ЗМІ як «четверту владу». Часто-густо, особливо в наш час ще несталої демократії, бурхливого процесу переходу від тоталітаризму до демократії, роль журналістики відзначається ледве не на першому плані (піки політичної боротьби — вибори, екстремальні події тощо). І ще такий фактор. Просто неможливо собі уявити зміст друкованих, електронних засобів поза втручанням, висвітленням політичної (державної) влади, політичних інституцій (Президента і його апарату, Верховної Ради, Кабінету Міністрів, судових структур, політичних партій, громадських організацій тощо). Тобто всієї діяльності політичної системи, в якій людина є фактично основною фігурою (носієм!) усіх видів політичної діяльності та відносин. То як же може журналіст не займатися політикою? Можливо, шановний Євген Глібовицький хотів сказати — політиканством?
Засоби масової інформації (ЗМІ) (вживається також mass-media — від лат. mass — маса, чисельний і medius — середній, нейтральний) — періодичні друковані видання та інші форми розповсюдження інформації, спрямовані на охоплення необмеженого кола осіб, соціальних груп, держав з метою оперативного інформування їх про події та явища у світі, в конкретній країні, в певному регіоні, а також на виконання соціальних функцій. Функції ЗМІ в конкретному суспільстві залежать від багатьох соціально-політичних чинників, проте серед найважливіших із них доцільно назвати: загальні функції, що включають гносеологічну (інформування і просвітництво) функцію контролю і спостереження за діями суб’єктів влади у суспільстві, функцію політичної соціалізації, формування громадянськості, функцію формування культури населення (в т.ч. і його політичної культури), специфічні функції, що включають функції «редагування» (вибору і коментування інформації), аксеологічну (оціночну) функцію (яка істотно впливає на формування громадської думки). ЗМІ забезпечують розширену форму людської комунікації, становлять нетрадиційний інститут прямого зв’язку з громадськістю, найважливіший засіб реорганізації політичного процесу. Разом з професійним, адміністративним апаратом, політичними партіями, громадськими організаціями і рухами ЗМІ складають структурну диференціацію політики, яка, в свою чергу, пов’язана з проблемами політичної стабільності, стійкості всієї політичної системи і її окремих елементів.
Журналістика, будучи засобом масової інформації, разом з тим є виразником інтересів суспільства, його різних соціальних груп, категорій, окремих особистостей. І зрозуміло, що діяльність засобів масової інформації має важливі суспільно-політичні наслідки, оскільки характер інформації, адресованої аудиторії, визначає значною мірою її ставлення до дійсності і напрямок соціальних акцій. Тому, безперечно, діяльність будь-якого журналіста, незалежно від його уподобань, політичної орієнтації, сповідування певної ідеології, завжди була, є і буде суспільно-політичною діяльністю. Хотів би хтось цього чи не хотів. Це є об’єктивна дійсність.
Необхідно сказати декілька слів і стосовно такої проблеми, як доцільність чи недоцільність різних журналістських тлумачень, коментарів тощо. Чи варто цим займатися? (До речі, замітка як жанр інформації сама по собі не передбачає коментарів. Тому застерігати професіоналів, аби вони не робили цього, — просто зайве!). Так, у зрілих, розвинених, демократичних державах широкі коментарі, «розжовування» фактів дійсно можуть бути зайвими. Чому? Та тому, що там споживач інформаційної продукції досить зрілий, політично витриманий, і він здатен сам розставити всі крапки над «і», розібратись у всіх перипетіях суперечливого життя. У тому числі — і в політиці. У нашій же молодій незалежній державі такі публікації дуже потрібні. Потрібно читачеві, глядачеві, слухачеві інколи і підказати, і зорієнтувати його, і порадити. Справа тільки ось у чому: як це робити? В ім’я чого? Якими руками і мізками — чесної, розумної людини, чи навпаки? В ім’я блага держави, широких верств населення чи окремих його представників?..
Ось чому для мене така позиція Євгена Глібовицького, що справа журналіста — «просто інформувати», «не висвітлювати», як ми звикли за радянських часів це називати, а інформувати — розповідати про речі, які відбуваються», просто є дивною й абсурдною. А може і взагалі безграмотною. До речі, це стосується і точки зору Віталія Коротича, і Юлії Мостової, і Курдата Ірвазарова та «іже з ними». До того ж, позиція представника Ташкентського університету — навіть шкідлива. Хіба ж можна студентам, майбутнім журналістам, нав’язувати думку про те, що будь-якій державі просто не потрібна ідеологія і майбутнім журналістам необхідно відмежовуватися від ідеології? Питання треба ставити інакше — від якої ідеології? Від тоталітарної — так. А взагалі держава без ідеології — це не держава. Це держава без стрижня, без хребта! Це однаково, що корабель без вітрил і без керма.
Журналіст таким чином має бути політичним діячем. Бути справедливим і послідовним захисником своєї держави, свого народу. Незалежно від того, де він працює — в державних, комерційних чи незалежних ЗМІ. Бути «вредним» у відстоюванні власної позиції, яка б впливала на демократичні перетворення в нашій молодій державі. Із цього приводу хочу згадати слова Уїнстона Черчілля: «Навіть тоді, коли ми не цікавимося політикою, політика цікавиться нами».
P.S. Редакція не в усьому поділяє точку зору К. Мамлиги. «День» пропонує читачам обговорити такі питання:
— Як на вашу думку, чи має журналіст право на вираження власної позиції (також і політичної), чи він повинен бути лише «дзеркалом» процесів, які відбуваються в країні?
— Яка, на ваш погляд, із функцій ЗМІ, перерахованих автором листа (інформування, контролю, політичної соціалізації, формування громадянськості та культури (також і політичної) населення, редагування інформації та її оцінки), має бути пріоритетною з урахуванням нинішньої ситуації в Україні?
— Як ви вважаєте, чекає громадськість «підказок» від журналістів? Чи має вона потребу на сьогодні в об’єктивній інформації?
