Країна видихнула вибори, і все більшої актуальності набувають передачі про кохання та городню розсаду. І все ж озирнемося назад. Після очманілої передвиборної ночі, де розстаралися майже всі центральні канали, телебачення перебудовується на інший ритм. І вже у спокійній обстановці можна оцінити, що найбільш конкретну інформацію про партії давав «Новий канал» . Щоправда, не без компліментів на адресу ревізіоністів. Найсумовитіше враження справило шоу «Партія, панове!» (СТБ). Так буде з кожним, хто виконує правила занадто буквально. Слiд вважати, що іноземці так уявляли собі всю передвиборну агітацію.
Куди веселіше вона проходила у «Великих перегонах» («1+1»). «Лялькар» Дмитро Джангиров, хоча й працював на спецзамовлення, «лупцював» своїх «петрушок» достатньо вміло. «Насправді» (ICTV) іронізували натужно. Але це, швидше, правило для гумористичних передач. Сміх — дуже тонка субстанція для того, щоб бути серійною продукцією. Це реверанс у бік 1 квітня.
Минулого тижня був і католицький Великдень. УТ-1 транслював з Рима церемонію несіння хреста на Голгофу. У своїй промові всепланетний розрадник Папа Римський нагадав, що на дворі глобалізація, і закликав молитися за скривджених сильними світу цього, знаходити в собі сили відстоювати справедливість. Символічний хрест несли представники Мадагаскару, Колумбії, Монголії. Якщо Україні не допоможе Бог, вона також виявиться серед скривджених глобалізацією країн.
Світовим порядком командують США. А «для Заходу вигідно дешево отримати Україну, нічого не давати, але мати прозахідно налаштованих політиків при владі» (В. Малинкович, ГРТ). Леонтьєв в «Іншому часі» підтвердив це цифрами. Україна винна Росії за газ 3,5 мільярда доларів (півтора нам пробачили). А в сумно відомій 339-ій резолюції Конгресу як причина для втручання в українські вибори згадуються 154 мільйони доларів кредиту за минулий рік. ГРТ перед 31 березня розгорнув активну протиющенківську кампанію. Їх можна зрозуміти — 80% населення налаштовані на дружбу з Росією, а у ВР завдяки блоку «Наша Україна» можуть переважати антиросійські настрої. ГРТ показав і фільм Єжи Гофмана «Вогнем і мечем». Він починався словами про сонячне затемнення — поганий знак — і видом кривавого горизонту: «Тому всі звертали погляди до Дикого поля (Слобожанщина) і татарського Криму, звідки могла піти напасть...»
Але, можливо, не все так погано. Свого часу в Росії дуже непокоїлися, коли на виборах до парламенту успіх супроводив В. Жириновського. Геннадій Хазанов навіть з’явився в передвиборну ніч у костюмчику ув’язненого — і нічого, минулося. Ні репресій, ні різкої зміни курсу країни не було.
Ще одна інформація до роздуму щодо іноземного втручання. У післявиборній «Точці відліку» («Інтер») прозвучала думка російського політолога Сергія Маркова про те, що Україна знаходиться на периферії американської зовнішньої політики. А фонди, кошти яких у нас фігурують, — в опозиції до адміністрації Буша та підконтрольні З. Бжезинському. Неначебто мета старого антисовєтика відома — розколоти Україну і Росію.
Цей геополітичний пасьянс навряд чи відомий масам. То чому ж опозиціонери знайшли широку підтримку? За Ющенка і Тимошенко на Західній Україні проголосувало на порядок більше виборців, ніж у Східній. І після 11 років незалежності дві різні частини країни мають непримиренно різні думки. Телебачення поки на цьому політкоректно увагу не акцентує.
А проголосували, швидше за все, від образи. Навіть не у зв’язку з виборами соціологи зауважили такий феномен: наскільки частіше говорять про економічне зростання в країні, настільки сильнішим є невдоволення владою. Більшість населення ще не відчуває реального зростання добробуту, і людей дратує ця невідповідність. У країні, як і раніше, переважають патерналістськи налаштовані громадяни. У всіх бідах вони звинувачують не власну бездіяльність, а державу. Мільйони таких обломових все ще лежать на продавлених диванах та відмовляються чомусь вчитися у швидкоплинного життя. Одна з їхніх відмінних якостей — ненависть до тих, хто багатший.
Тому в «озимих» не було шансів потрапити до парламенту — їм не вистачило не декількох місяців, як вони стверджують, а декількох років, коли суспільство зміниться. Але раніше, ніж дізнатися про своє фіаско, вони показали два вельми цікавих фільми. У «Ми обираємо!» (ICTV) вдало знайдено формат: паралельно із розповідями героїв нагадується, що тоді відбувалося у країні. Але це незвичайний портрет покоління. Незабаром з’ясовується, що представники «озимих» мають спільний знаменник — любов до грошей і прагнення заробити їх будь-якою ціною. І всі випробування і подолання — заради цієї великої мети. Як би не хотілося жити краще, меркантильність — дуже несерйозно для романтичних слов’ян.
У іншому «озимому» фільмі — вже на «Новому каналі» — пропонується стратегія розвитку України на прикладі Фінляндії. За 10 років ведмедячий куток Європи розцвів, стимулювавши високі технології в галузі лісового та сільського господарства. У нас також сильні сільськогосподарські традиції, і доцільно розвивати агрохімію, переробну промисловість і торгівлю. Приклад — зрозуміло, виробник молочних продуктів «Галактон» (власник — 7-ий номер «пролетівших» «КОПів»). Сподіваюся, ідеї та публіцистичний накат не зникнуть. Потренувавшись «на кішках», журналісти доростуть до справжньої документалістики.
Фільм «Червона земля» (УТ 1) — інша історія. 10 роківрежисер Сергій Буковський шукав фінансування на стрічку про українську еміграцію. Коли нарешті знайшов підтримку в Міністерстві культури і мистецтв, вирушив до Бразилії. Чекаючи побачити насичену фактами та долями оповідь, розчарувалася. Півгодинна картина з авторського тексту змістовно би вмістилася у хвилинний сюжет. Селяни святкують скромне весілля, рубають сельву, діти граються у пилюці. Із титрів можна зрозуміти, що кадри знято в декількох українських колоніях Бразилії. Живуть емігранти першої хвилі дійсно бідно, і свою ідею фільм так чи інакше доносить. Нема сенсу покидати батьківщину — від долі не втечеш. (Контрдумка про цю картину – на стор. 14. – Ред. )
«Дорога до дому» — телепогляд журналістів СТБ на розшматовану Грузію. Але незважаючи на економічні проблеми, вона намагається втримати Абхазію та Аджарію від російського впливу. У результаті — воєнний конфлікт. Біженці вісім років живуть у тбіліському готелі «Іберія». Дехто тут обзавівся сім’єю та дітьми. Грузія — останній еллінський етнос — побирається. Старцюють і діти, і 30-літні чоловіки. На роботу можна влаштуватися тільки за великі хабарі. Під керівництвом Шеварднадзе у країні нічого не змінюється. Але у нього є любимий народом опонент — молодий Михайло Саакашвілі. Залишається передбачити, що Грузія стане легкою здобиччю американців. Щоправда, чи повна iнформацiя, що надана у картинi? За всіх витрат українському глядачу гріх скаржитися на недолік якісної теледокументалістики.
Новий старий жанр запропонував «1+1». Тільки на відміну від циркових силачів на «Богатирських іграх» не тягали гирі, а тягнули чотиритонні літаки. Оскільки було це перед виборами, вітання Президента богатирям передав В. Литвин. У перервах танцював стильний балет і про щось співали на крилі літака зірки української естради. Усе ж оригінальне шоу було трохи статичним, як і сам ведучий — народний артист Росії В. Дикуль. Але позитивні емоції забезпечили українські юнаки, які перемогли росіян.
Телевізійники рухають уперед i українське кіно. Після першої серії «Критичного стану» («1+1») я погодилася з усіма окличними знаками у рекламі — новий! український! серіал! Потім захоплення зменшилося, але хороше враження збереглося. А. Матешко дійсно знімає найбільш «смотрибельные» у країні серіали та не забуває творчо зростати від фільму до фільму. Прочитала в інтерв’ю, що улюблений актор режисера — А. Шевченко, і здивувалася. Але пізніше скепсис розтав. Він дійсно талановито перевтілюється у затятих лиходіїв, а саме такі персонажі і рухають сюжет.
Претензії, швидше, до сценарію. Безстрашна журналістка, яка не знає моральних перешкод, у кіно часом асоціюється у обивателів з реальними людьми цієї професії. І час від часу журналісти змушенi доводити громадянам свою нормальність. Головне достоїнство репортера — вміння виразно і літературно викласти інформацію. Ми не маємо по декілька париків, щоб змінитися до невпізнання, не перевтілюємося у разі виробничої необхідності у повій і навіть не шантажуємо героїв наших розслідувань та інтерв’ю. А газові пістолети застосовуємо тільки для самооборони. Але кривдити журналістів не рекомендується: вони вміють постояти за себе, а у разі необхідності — і за свою країну. Особливо коли вона знаходиться у критичному стані.
