Ми вже писали про те, що 7 жовтня минуло п’ять років від дня вбивства російської журналістки Анни Політковської, спеціального кореспондента та оглядача «Новой газеты». У телефонному інтерв’ю «Дню» головний редактор «Новой газеты» Дмитро Муратов на запитання про те, чи є, на його думку, шанси, що замовників цього вбивства покарають, зауважив: «Не маю оптимізму з цього приводу» (повний текст розмови читайте в «Дні» наступного тижня).
Тим часом Російське бюро «Радіо Свобода» нагадало, що Анну Політковську передусім варто згадувати, повертаючись до написаних нею текстів. Зрештою, саме вони призвели до трагедії.
Увазі читачів пропонуємо фрагменти розшифровки спеціальної програми на «Радіо Свобода», присвяченої матеріалам Анни Політковської. Як і тоді, коли ці статті було написано, вони великою мірою пояснюють те, що відбувалося й відбувається в Росії загалом і в Чечні зокрема. А чому це стосується України, пояснювати вже, здається, не потрібно.
«Якщо коли-небудь, не дай Бог, президентом Росії стане журналістка Політковська, то раптом з’ясується, що за часів Путіна ми, виявляється, жили при страшному поліцейському режимі, коли в’язниці були забиті благородними борцями за незалежність Ічкерії!». Так писав у липні 2005 року головний редактор «Литературной газеты» Юрій Поляков. Він марно переживав. Вона загине вже за рік. Якщо й існує зв’язок «Політковська — президент Росії», так це день її смерті — його день народження. Чи був це дарунок йому, чи, навпаки, хтось хотів напаскудити? Чи це містичний збіг? Ми не гадатимемо сьогодні. Ми вас запитаємо: легше стало Путіну жити через те, що немає Політковської? Я хочу ознайомити вас із публікаціями Анни Політковської у виданні «Новая газета» з 99-го по 2006 роки, які так чи інакше стосувалися Володимира Путіна. Я розділила їх на п’ять блоків, які умовно можна назвати: Путін і Чечня, Путін і країна, Путін і закордон, Путін і Ахмат Кадиров, Путін і Рамзан Кадиров. Просування обох Кадирових Політковська вважала найстрашнішою помилкою Володимира Путіна. З обома вона вела безкомпромісну війну. Тему «Путін і Чечня» почну з інтерв’ю, яке Анна Політковська у жовтні 99-го року взяла у Руслана Аушева, тодішнього президента Інгушетії. Він буде її кумиром до кінця життя. Коли я запитувала її, а кого вона бачить президентом Росії, вона говорила: «Аушева».
ДИКТОР: — Руслан Аушев: «Москва тримає Чечню як паличку-виручалочку, на всі випадки життя. У будь-який потрібний Москві час Чечню можна розпалити, завертіти, закрутити — і поїхало. Ось зараз, під шумок боротьби з тероризмом, центр мріє поставити крапку у стосунках з Чечнею. Але задля чого? Задля змученого народу? Ні, вважаю, мета одна: хто поставить цю крапку — той і герой, того можна вкочувати в Кремль. Знадобилося зробити з Путіна переможця — ось і стараються! Не зважаючи на жертви і наслідки».
ОЛЕНА РИКОВЦЕВА: — З публікації від 16 травня 2002 року, де Політковська обурювалася тим, що полковник Буданов був визнаний неосудним — вона вважала це спробою позбавити його відповідальності.
ДИКТОР: — «Часто думаю: за що ж все-таки я так не люблю президента Путіна? Ось і відповідь народилася. За цинізм його, за те, що «хворий» Буданов Путіну ближчий і зрозуміліший, ніж беззахисна сільська дівчина, вся біда якої полягала в тому, що народилася вона у чеченського тата й мами. За расизм — розділення народу, який його вибрав, на «перший» і «другий» сорт. І нарешті, за відверто насаджуваний «неосовєтізм»: коли ЗАДЛЯ ІДЕЇ, нехай навіть міфічної (зараз — це «боротьба з міжнародним тероризмом»), тим, хто вірно служить цій ІДЕЇ («першому сорту»), «можна все». Інші ж («другий спорт») приречені втертися.
О. Р.: — Що зміцнював Володимир Путін — так це особисту владу Ахмата-Хаджі Кадирова. Історію того, як Путін звів Кадирова на чеченський престол, Політковська починає описувати з 2000-го року. У жовтневій публікації вона розбиралася, чому президента Інгушетії Руслана Аушева не запросили на нараду керівників північнокавказьких регіонів щодо ситуації у Чечні, яку проводив Володимир Путін? І давала відповідь: «Режисери кремлівських інтриг таким чином дали відчути Аушеву, що більше не вважають його рівнею керівникам регіонів. А серед них головний — Кадиров».
ДИКТОР: — «Путін публічно звеличував саме ПРИЗНАЧЕНОГО ним главу республіки. Він відверто підкреслив, ЩО для нього буде головним у майбутньому спілкуванні з керівниками регіонів — вони мають бути НЕ ВИБРАНІ».
О. Р.: — У замітці від 16 грудня 2002 року «Черный съезд черного нала» Політковська розбиралася, «з якої-такої серйозної причини саме Кадирова, і нікого іншого, настільки маніакально хочуть мати у Чечні на найближчих декілька років і для цього готові на все?».
ДИКТОР: — «Кадиров хороший для Кремля саме тому, що абсолютно пов’язаний, замазаний і довів, що не має жодного стосунку до тих, хто здатний зупинити війну або прагне полегшити життя свого народу. Натомість він вельми продуктивний у всьому, що стосується фінансового боку питання. Чечня така, яка вона є — чорна діра тотального беззаконня — ВИГІДНА Кремлю до наступних загальноросійських виборів. Кадиров у Чечні потрібен Кремлю настільки ж гостро, як і Кремль — Кадирову».
О. Р.: — У серпні 2003 року Анна Політковська розповідала, як Чечня готується до виборів на пост президента Ахмата-Хаджі Кадирова. Публікація називалася «Избирательные урны станут погребальными?»
ДИКТОР: — «Кадировці» — головний ресурс Ахмат-Хаджі Кадирова, «в.о.президента» Чечні у відпустці і претендента на президентське крісло. «Кадировцями» у Чечні називають загони, що знаходяться в підпорядкуванні Рамзана Кадирова, сина Ахмат-Хаджі. Рамзан обіймає пост начальника батькової охорони. Маленький приклад для ясності — як йде збір коштів до передвиборчого фонду Ахмат-Хаджі. Кожному міністрові у чеченському уряді Рамзан (у цьому запевняють більшість міністрів) називає суму, яку дане міністерство повинне здати. Йдеться не про тисячі рублів, а про тисячі доларів. Міністр складає список, у якому розкидає суму на співробітників залежно від посади. До п’яти тисяч доларів повинні внести заступники, керівники відділів і напрямів — по одній-дві тисячі. При цьому чиновникам оголошують, що у разі несплати міністерством визначеної Рамзаном суми вони будуть звільнені. Природно, люди панічно бояться втратити роботу, бо бюджетні зарплатні гроші — єдині, які більш менш стабільно надходять до Чечні. У результаті сьогодні одна половина Чечні фактично у боргу в іншої половини. Всі напозичали один у одного, аби не зв’язуватися з кадировським сімейством».
О. Р.: — У серпні 2004 року московський уряд вирішує увічнити ім’я Ахмата-Хаджі Кадирова, загиблого на стадіоні в Грозному. Він хоче назвати його ім’ям одну з московських вулиць. «З подачі Путіна, звичайно», — уточнює Політковська у статті під назвою «Улица Кадырова, Угол Берия».
«Путін і країна» — під таким умовним заголовком я об’єднала ті статті Анни Політковської, які стосувалися ставлення громадян Росії до того, що сама вона називала «режимом Путіна». 10 червня 2002 року. Зі статті, яка називалася «От ответственности полковника Буданова освобождает тот же врач, который сажал в психушки диссидентов».
ДИКТОР: — «Наше страшне минуле стає підлим сьогоденням. Пригадаємо 2000 рік. Тоді багато хто говорив: «Гаразд, не такий вже страшний біс, як його малюють. Ну й що з того, що він родом з КДБ радянських часів?.. Обтешеться». А потім — понеслося... За Путіним підтягнулася «команда» —сотні людей, у всі рівні, зі всіх щілин. І нагорі виявилися ті, кому він, Путін, довіряв. З одного боку, це природно. Але з іншого — з’ясувалося, що довіряв він головним чином лише «своїм», у яких те або інше минуле в КДБ. Так владні і привладні структури «нової Росії» наповнили громадяни зі специфічними традиціями і з репресивним менталітетом».
О. Р.: — Політковська вважала, що і її колеги-правозахисники теж змирилися з Володимиром Путіним. 15 грудня 2003 року, одразу після думських виборів, на яких демократичні сили зазнали приголомшливого провалу, вона написала замітку під назвою «Президент прикинулся «Яблоком» и создает Союз правых сил» — про зустріч Путіна з російськими правозахисниками.
ДИКТОР: — «Навіть принципова різниця у фундаментальних підходах до дійсності не перешкодила правозахисникам, запрошеним на зустріч з Путіним, розсипатися перед ним найдрібнішим бісером. Одного разу хтось із них просто так і рубонув в очі коханому: мовляв, відчуття, що ви розумієте нас куди краще, ніж силовики. Путін анітрохи не зніяковів і рубонув у відповідь: «Це тому, що я в душі демократ».
Навіщо Путін зустрічався з правозахисниками? Правозахисники гостро знадобилися Кремлю як антураж — ушляхетнююча декорація, яка повинна закрити діру відсутнього парламентського демфронту. До того ж Путін — непоганий імітатор. Він уміє підбирати чуже з землі й успішно виряджатися в чужі костюми».
О. Р.: — Разом з вами у цій студії слухає і згадує всі ці публікації Акрам Муртазаєв, який працював заступником головного редактора «Новой газеты» з 96-го по 2003-ій роки. З них разом із Анною Політковською — 4 роки. Вона у 99-му до вас прийшла.
Акрам, ви поділяли тоді її погляди на політику Путіна — в частині війни і в частині країни? Чи вам здавалося, що це занадто?
АКРАМ МУРТАЗАЄВ: — Ну, занадто — це був якраз її формат діяльності. Вона жила в цій зоні. Вона була занадто вільною людиною. Але те, що її погляди збігалися з нашими, — це безумовно... У неї був якийсь ген справедливості, він виражався інколи дуже не по-людськи, але справедливість була. Мені дуже подобалися її матеріали, які були присвячені Чечні, які були присвячені справедливості, і трішки менше — коли справа стосувалася якоїсь політичної складової нашого життя. Ось тут інколи її заносило, і замість аналізу вона підносила свої емоційні переконання на політику.
О. Р.: — І Анну Політковську обурювало не лише зміцнення культу Путіна в Росії, але і шанування його зарубіжними лідерами. Вона багато їздила за кордон і, зазвичай, різко критикувала західне суспільство за байдужість до чеченської проблеми і за апатичне, погоджувальне ставлення до Путіна особисто. 16 серпня 2001 року, Політковська пише з Норвегії. Замітка називалася «Кто в Европе ответит за войну в Европе?».
ДИКТОР: — «Європа не бажає боротися з війною в Чечні, Європа загрузла в подвійному стандарті розуміння прав людини. Коли один стандарт, дистильований, красивий, цивілізовано-охайний і зрозумілий, — це для всієї Європи. Інший, не дуже чистий і дистильований, — для Росії, де всього десятиліття від народження демократії. І порожнеча, відсутність будь-якого стандарту — для Чечні, бунтівного анклаву. Європа фактично змирилася з існуванням території, де можна безкарно чинити беззаконня. І війна, яка там іде, начебто не стосується європейців».
О. Р.: — 13 травня 2002 року. Про міжнародну конференцію в Бонні на тему «СМИ и терроризм» — «Толпа интеллектуалов под знаменем модных войн»
ДИКТОР: — «З боннських промов в цілому виходило, що зараз у світі є модні війни — в Афганістані і палестино-ізраїльська, де все зрозуміло і «журналісти працюють на історію». А немодні, на зразок нашої другої чеченської, заплутаної донезмоги, хто там є хто, що до того ж тієї , що болісно йде 31-й місяць поспіль, супроводжується очевидними військовими злочинами і тому абсолютно не популярної для висвітлення. Особливо після 11 вересня, коли Буш подружився з Путіним на ѓрунті єдиного «безкомпромісного» розуміння «антитерористичних» цілей і завдань і до Чечні остаточно перестали їздити провідні ЗМІ й іноземні репортери».
О. Р.: — 22 вересня 2003 року Політковська, яка завжди дуже різко критикувала Сполучені Штати за угодовство щодо політики Володимира Путіна, нарешті, схвалила ті слухання стосовно Чечні, які пройшли в американському Конгресі. Проте Європа продовжувала засмучувати Анну. У вересні 2003 року їй прийшло запрошення на Франкфуртський книжковий ярмарок, аби виступити на дискусії з чеченської проблеми. А потім вона одержала нового листа, з якого виходило, що у організаторів дискусії, наміченої на 11 жовтня, з’явилися невеликі проблеми. Вони пов’язані з тим, що на ярмарок, можливо, приїде президент Путін, і тому дискусія про Чечню виглядає небажаною.
ДИКТОР: — «Справа — у принципі. Чечня — заплямована. Або майже заплямована з Франкфурту-2003, присвяченого Росії. І все це вже не випадковість. Захід усе більше «осовєчується» під нашим мудрим керівництвом. І саме тому «правда з землі» у відставці. На наших очах бере перемогу правда офіційна — бо вона зручна Заходу. Так, у кулуарах про Чечню говорять там залюбки. Так, у редакцію нашу високі західні чиновники ходять зазвичай за інформацією — руки нам із вдячністю трясуть, про мужність говорять і головою кивають. Але як до справи — до чіткого визначення позицій і відкритого їх вираження — тут-то й починаються до болю знайомі радянські мотиви. Мовляв, Росія — дуже велика і страшна країна, ядерна зброя, краще любити Путіна, ніж сказати слово упоперек».
А. М.: — ...Ми же сьогодні говоримо, що на догоду тим чи іншим політичним міркуванням ми не проявляємо якісь нормальні людські якості. Вона жила в якомусь іншому форматі — форматі категоричному. Звичайно, вона з часом навчилася хоч якось робити свої думки не такими вже прямолінійними, вона привнесла навіть якусь іронію, яка була властива «Новой газете». І у неї блискуче виходила політична іронія.
О. Р.: — Шкода, що ми не можемо привести в повному обсязі її репортаж про те, як правозахисники російські ходили до Буша в «Спасо-Хаус» під час його візиту до Москви. Вона з американського президента робить набагато менш розумну людину, ніж з Володимира Путіна на зустрічі з російськими правозахисниками. Вона вважає єдиною гідністю американських дипломатів — довгі шкарпетки, на відміну від росіян, у яких вони короткі. Більшого знущання придумати, звичайно, неможливо.
Ми переходимо до завершальної частини нашої розмови. Це тема, у якій жодних компромісів, звичайно, не було до самого кінця, жодних півтонів, просто шашкою наголо — це Рамзан Кадиров. Все, що вона думає про його майбутнє сходження на трон, вона написала ще 13 травня 2004 року, одразу після загибелі Ахмата-Хаджі Кадирова.
ДИКТОР: — «Вирішувати буде Путін, і тільки він. Такі реалії політики, що спустилася 7 травня зі Святого ѓанку в Кремлі. Сценарій № 1: Кадирова-молодщого — на царство. Чому цей варіант гірший? Рамзан — людина лише війни. І кожен знає в Чечні: Рамзан «славен» жорстокістю, нахабством і надзвичайною тягою до бюджетних грошей. Але проміжний підсумок все одно такий: на день 10 травня 2004 року Путін захотів у Чечні саме Рамзана. І це не просто політична помилка Путіна — це трагедія, яка призведе лише до великих жертв. Навіть «зроблений» президентом, Рамзан всидить у кріслі ще менше за батька. По-перше, тому що поведінкою своєю лише плодить тероризм. По-друге, не здатен бути лідером. Єдине амплуа, яке йому під силу, — це роль політичного гангстера. Отже головне в сценарії № 1 — лише відкладення чеченського питання, заморожування конфлікту, гарантія продовження терористичних атак, а не припинення їх. І ілюзія Путіна — що він особисто тримає руку на пульсі. Більше нічого».
О. Р.: — Вона, звичайно, пропонувала свій сценарій — без Рамзана. Це сценарій радикального звільнення від клану. Вона вважала, що це хоча б якийсь шанс на мир, але розуміла, що такий сценарій — утопія.
21 червня 2004 року Політковська пише свій найстрашніший матеріал про Рамзана Кадирова. Як не дивно, це матеріал про особисту з ним зустріч. Здавалося б, що може бути страшного в індивідуальному спілкуванні? А ось послухайте.
ДИКТОР: — «Інтерв’ю з Рамзаном складалося складно. Виявилось, що у Грозному це зробити практично неможливо — Рамзан постійно сидить в Гудермеському районі, в селищі Центорой (інша назва — Хоси-Юрт), і туди тепер фактично перенеслася чеченська столиця.
— Якби ви нам дали спокій, ми б, чеченці, давно були єдині.
— Хто — «ви»?
— Журналісти — такі, як ти. Політики росіяни. Ви нам не даєте навести лад. Роз’єднуєте ви нас. Ти стала між чеченцями. Ти — ворог. Ти — гірше Басаєва.
Розмова набуває усе більш високого емоційного градуса — «ти просиш за бандитів», «ти — ворог чеченського народу», «ти повинна відповісти за це». Вже кричить Рамзан, підстрибуючи на стільці. Дія відбувається за великим овальним столом і все більше нагадує бандитське зборище із фільму «Місце зустрічі змінити не можна». Рамзан поводиться дивно — неначе старший у домі, хоча тут він наймолодший. Постійно сміється невлад. Чухається. Вигинається. Підтанцьовує. Сипле безглуздими репліками. Йде дивитися себе по телевізору — і дуже цим задоволений. Коментує ходу Путіна: «Красень!». Путін, здається йому, ходить, як горець. А за вікнами ж бо — ніч. Треба вибиратися, а пристрасті все розжарюються. Нарешті Рамзан розпоряджається, аби відвезли до Грозного.
Ранок наступного дня починається в Грозному з дзвінка Тауса Джабраїлова, голови Держради Чеченської Республіки. Він просить поїхати в Центорой — «там здався польовий командир, хоче дати інтерв’ю». І знову — мережа центоройських КПП, «гостьовий будиночок», натовпи озброєних, тонни видимої зброї, біля каміна сидить Рамзан: «Не буде тобі жодного польового командира! Чого захотіла!». Сьогодні він украй агресивний, заведений, скажений, часом просто вищить. За його спиною — високий парубок у бейсболці і чорній куртці. Він весь час під’юджує: «Тебе треба було розстріляти ще в Москві, на вулиці, як там у вас у Москві розстрілюють. Тебе треба було розстріляти...». Рамзан вторить: «Ти — ворог. Розстріляти: Ти — ворог. Ти знаєш цю людину?». На дивані, дійсно, людина зі знайомим обличчям. Це — Ібрагим Гарсієв з поселення Танги-Чу, той самий, який рік тому служив в охороні Рустама Сайдуллаєва, брата Маліка Сайдуллаєва, який був головним конкурентом загиблого Кадирова. З Гарсієвим ми тоді зустрічалися, і він охоче демонстрував всім бажаючим журналістам побої, розповідав, як його катував у Центорої особисто Рамзан, вимагаючи пронести вибуховий пристрій у дім Сайдуллаєвих і висадити у повітря Маліка. Більш того, тоді Гарсієв написав заяву на ім’я генпрокурора Російської Федерації з вимогою порушити кримінальну справу проти Рамзана». Зараз, 11 червня 2004 року, в Центорої, Гарсієв готовий написати зворотну заяву (як і сталося) в ГП, що Рамзан його ніколи не катував — писатимеш спростування, що я не бандит?! Будеш? — кричить мені Кадиров, явно граючи на камеру. Вона працює постійно і виявляється «прес-службою Федерації боксу ЧР». — Я тобі доведу. Ти — ворог. Я тебе змушу. Ти — гірше Басаєва. Ти стала між чеченцями. І російські генерали стали: Коли б не ви, ми б давно домовилися.
Шабаш тривав декілька годин. Рамзан то танцював, то кричав, то ліз трясти руку, то вирушав розмовляти з Абрамовим, який приїхав у гостьовий будиночок, то повертався і знову кричав: «Я — не бандит. Я тебе змушу. Не відпущу». Нарешті терпіння не залишилося, я встала і пішла вперед, була не була. Звичайно, сльози не просто душили — вони вже придушили. Звичайно, чекала черги в спину. Регочучий озброєний натовп гуркотів услід — вони теж пішли. Рамзан висів на шиї нещасного Гарсієва і кричав: «Сфотографуй нас, чуєш!».
Ридала до Грозного. В одних зброя захисту — автоматична, стрілецька тощо, і вона висить на боці. В інших — сльози. Цим люди і відрізняються. Коли вичерпані аргументи — та, власне, центороївське середовище і саме слово аргумент не розуміє — тоді залишаються сльози. Це — сльози відчаю від того, як подібне взагалі могло статися, що вир історії підняв на гребінь саме Рамзана Кадирова. І він сильний і неподільно править — природно, як уміє. Що ніхто — ЖОДЕН ЧОЛОВІК, який перебував цими днями у Центорої поруч, не посмів зупинити знахабнілого. Що саме Рамзану, а не комусь іншому увечері дзвонив із Кремля «Владислав Юрійович» — чула — Владислав Сурков, заступник голови путінської адміністрації, і це був єдиний момент, коли Рамзан перестав грубіянити, сам того не помічаючи, тому що чує, звідки його сила.
Отже, стара-стара казка, яких в історії було немало: Кремль виростив дракончика, і тепер потрібно постійно його підгодовувати, аби він не вивергав вогонь.»
А. М.: —...Якщо говорити у плані версій, то можна сказати, що це інтерв’ю вирішило наперед остаточний результат всіх подій, які накопичувалися у міру всіх її публікацій. Це інтерв’ю, мені здається, стало детонатором. Хто їм скористався — я боюся сказати.
О. Р.: — Після цього інтерв’ю було ще декілька, до самого кінця, до серпня 2006 року, таких матеріалів. Потім був наш ефір 5-го числа, в день народження Рамзана Кадирова, де вона наговорила безліч різких слів, а за два дні загинула.
«Країна, — пише Олексій Гудаута з Абхазії, — розділена за різними ознаками, розділяється сьогодні на тих, хто згадуватиме про злодійське вбивство Політковської, і тих, хто святкуватиме день народження Путіна. Побажання першим: дожити до торжества ідеалів, за які віддала своє життя Анна. Побажання тим, хто говоритиме заздоровні промови на честь іменинника...». Дві країни як були, так і залишаються, причому одна — велика, а друга — дуже маленька.
