Свого часу, коли наша бізнес-влада «проковтнула» несправедливі й образливі для України рішення польського Сейму й Сенату про «геноцид», автор цих рядків попереджав, що така капітулянтська позиція офіційного Києва користі нам не принесе. Навпаки, польські претензії до України різко зростуть, а звинувачення стануть ще гострішими й гучнішими. Сьогодні правильність цього прогнозу очевидна. У заявах варшавських керівників дедалі виразніше відчувається присмак територіально-реваншистських марень, ностальгія по «кресам всходним», бажання на рівному місці затіяти скандал і шантажувати Україну, вимагаючи все нових і нових поступок на користь Польщі. Як на це реагувати? Ну, нинішній владі давати поради безглуздо. А владі патріотичній можна лише нагадати (бо вона й сама це знає), що політика, зокрема й щодо Польщі, має будуватися на неухильному й послідовному захисті національних інтересів України. У принципових питаннях треба давати чесні й чіткі відповіді, а не дріб’язково хитрувати, вивертатися, розраховуючи когось обдурити, але зрештою обманюючи лише самих себе. Як сказано у Святому Письмі: «І хай у вас «так» буде «так», «ні» — «ні», а що крім того, то від лукавого».
СПРИТНІСТЬ РУК
У цьому контексті мені сподобалася пряма відповідь директора Львівського музею «Тюрма на Лонцького» («День», №199,7.ХI.2017) міністрові закордонних справ Польщі про окупацію польськими військами Західної України 1918 року.
Директор прямо сказав, що окупація була, що цілковито відповідає істині. А як інакше це назвати? Існувала визнана низкою країн держава — Західно-Українська Народна Республіка, що мала аж ніяк не менше юридичних підстав для свого існування, ніж відновлена Польща. До цієї держави увірвалися польські війська, знищили її й окупували територію ЗУНР. А от позиція львівського професора Леоніда Зашкільняка мене здивувала. Спочатку шанований професор визнав факт окупації (хоча й побічно, особисто дистанціюючись), а потім продемонстрував цікавий логічний пірует: «Але з погляду міжнародного права, становище українських земель після рішення Ради послів було вже законним: західноукраїнські землі увійшли до складу Польської держави на засадах міжнародного права. Тому вважати їх окупованими було вже неправильно». Годі й казати, чудові можливості залишає міжнародне право всіляким агресором і окупантам, досить правдами й неправдами «узаконити» захоплення чужої території, й усе гаразд, було ваше, стало наше». Спритність рук і ніякого шахрайства. Але окупація залишається окупацією незалежно від псевдоюридичних махінацій і псевдоправового словоблуддя. До речі, й режим на західноукраїнських землях був встановлений Варшавою цілком окупаційний, одні лише «пацифікації» чого варті... А реальний статут українців на цих територіях, становище людей другого сорту? Нещодавно пан Ващиковський заявив, що вони ніколи не поставлять знак рівняння між Армією Крайовою й УПА, а це означає, що вони ніколи не поставлять такий знак між поляками й українцями, «вища» раса має залишатися «вищою» расою.
Виходячи з логіки професора Зашкільняка, вилучення Судетської області у Чехословаччини є цілком законним заходом, оскільки воно було освячене на «міжсобойчику» Британії, Франції, Німеччині й Італії на сумнозвісній конференції 1938 року у Мюнхені. А якщо завтра Москва за допомогою своєї агентури на Заході легітимізує окупацію Криму, то окупація, на думку львівського професора, припинить бути окупацією?
А от тепер, збудившись від нескінченних українських поступок, варшавські вожді вже дають нашій країні вказівки, кого в Україні на які посади призначати, а кого ні. Тепер кадрову політику України визначатиме Варшава? На її вимоги ми повинні почати полювання на людей, позиція яких там не подобається, почати переслідування за погляди й переконання, практикувати заборону на професію? Це польська «демократія» в усій її красі? Європейський Союз ще матиме чимало клопоту з варшавськими й будапештськими вождями, якщо вчасно їх не заспокоїть. А у нас в Україні ніяк не хочуть зрозуміти, що ніяке плазування нас не врятує, навпаки, лише створить нам імідж беззахисної жертви, за рахунок якої сусіди можуть вирішувати свої проблеми. Сьогодні ми переживаємо наслідки багаторічного плазування наших керівників перед Росією. Пора б уже засвоїти уроки...
«ДОМОВИТИСЯ» З АГРЕСОРОМ
На каналі «112 Україна» з’явився Володимир Литвин. Говорив цей діяч про геополітику, зокрема радив «закрити рота» тим в Україні, хто закликає до вступу країни до НАТО.
Проклинав «радикалів», які не хочуть «домовитися» з агресором і окупантом. Звісно, на його умовах. Ведучі «112 Україна» гостю цілком співчували. Ледве можу дивитися на цього пана, як і на його патрона Кучму. Чомусь від них падає тінь загиблого Георгія Гонгадзе. Литвин знову закликав Україну до нейтралітету. Та плювала Росія на будь-які нейтралітети! І Литвин це знає. Хіба 2014 р. Україна була членом якогось військового блоку? Навпаки, Янукович проголосив неблоковість. І кого це врятувало? А хіба Грузія 2008 р. була членом якогось ворожого до Росії об’єднання?
Потім ведучий торкнувся справи прикордонника Колмогорова та заяви Президента Порошенка, який вітав звільнення військового. «112 Україна» поцікавився, чи не є це тиском на суд...
Литвин ритуально висловив співчуття загиблій жінці, хоча всю відповідальність за її загибель несе водій автомобіля, який не зупинився на вимогу прикордонників. І це відбувалося в розпал військових дій на південному сході країни.
«112 Україна» не забув натякнути, що звільнення Колмогорова може бути й проявом «телефонного права»...
На «Еспресо TV» обговорювали близьку проблему, яку сформулювали так: ким в Україні бути безпечніше, солдатом ЗСУ чи «сєпаром»? Знову ж таки поверталися до справи Колмогорова, адвокати якого давали зрозуміти, що докази з боку військових прокурорів, м’яко кажучи, зібрані не зовсім законним чином. Потім ведучі поставили аудиторії запитання: «Чи треба стріляти в порушників кордону?» «Так» відповіли 96%, «ні» — 4%. Народний депутат і колишній учасник АТО Лінько заявив, що у багатьох судах сходу й півдня судді залежні від місцевих далеко не українських еліт. А Степан Гавриш прокоментував звільнення прикордонника київським судом: «Рішення суду повертає повагу до військових». Це так, але відсутність у країні, що воює, воєнного стану робить ситуацію української армії вельми невизначеною.
Сидіння влади вже не на двох стільцях, а між ними, на підлозі, між війною й миром, розбещує країну, породжує масове дезертирство й ухилення від військової служби внаслідок невіри верхам і глибокого (з їхньої ж вини) нерозуміння суті того, що відбувається.
Коли мова зайшла про судовий процес у Краматорську, де заочно судять трьох бойовиків, які вбили неповнолітнього Степана Чубенка за проукраїнські настрої (один з убивць перебуває в російській Чувашії, другий — в ОРДЛО, а третій — у Криму), нардеп Чумак закликав діяти, як Ізраїль, який по всьому світу знаходить і карає тих, хто скоював злочини проти ізраїльського народу. Заклик Чумака парирував нардеп Лінько: навіщо так далеко, давайте ближче, адже половина банди Януковича сидить у Києві...
Словом, дійшли висновку: сепаратисти й зрадники почуваються в Україні набагато захищенішими, ніж захисники Вітчизни.
«НІ МИРУ, НІ ВІЙНИ»
На ТРК «Чорноморська» журналістка, кримчанка Валентина Самар розмовляла з представником ЗСУ полковником Віктором Шидлюхом. Вона поставила йому низку «провокаційних» запитань. Зокрема: наші політики розповідають, що 2014 року армії у нас не було, що на всю Україну вдалося набрати лише 5000 вірного війська. «Але, — сказала Самар, — ми, кримчани, знаємо, що це брехня». Лише з Криму вийшло близько 4000 тисяч військових, які зберегли вірність Україні». Особливо роздувається теза про зраду силовиків у АРК. Підлив олії у вогонь і звільнений Ільмі Умеров, який заявив, що в Криму 100% СБУ зрадило Україну (СБУ негайно відреагувало, повідомивши, що 217 працівників служби вийшли на «материкову» Україну), 100% МВС — що цілком правдоподібно, 80% — армії і 70% прокуратури. Але Умеров не врахував, що чимало силовиків просто звільнилися зі служби, не перейшовши на сторону противника. Багато хто пішов у відставку, розчарувавшись в київських начальниках, побачивши їхню некомпетентність і імпотенцію. Їхня боязкість, моральна неготовність жертвувати хоч чимось в ім’я України, егоїзм і користолюбство нової влади призвели до відомого результату. Самар нагадала, як у лютому-березні 2014 р. російські офіцери говорили українським колегам: «Ви в нас не стріляйте, у вас в Україні не оголошено військовий стан, і вас судитимуть за використання зброї». Доля Сергія Колмогорова, який відсидів за гратами три роки, доводить, що це правда. То хто насправді зрадив державу й націю у Криму? Хто досі діє за формулою Троцького — «ні миру, ні війни»?
