28 червня, в День Конституції, на УТ-1 забабахали, звичайно, грандіозний телеміст між Президентом і 15-ма містами країни . Гадаю, якби за часів того Царя, який прорубав Європі (її товарам) до нас вікно, чи того Батька народів, який «вирубав» чверть країни, було телебачення сьогоднішнього рівня, то все так і відбувалося б. «А чи згодні ви, — запитував би Батько, — дорогі співвітчизники, щоб я вам пенсію на вісім грошових знаків підвищив, а ось тих триклятих «ворогів народу» (по-сьогоднішньому — депутатів) як слід «придавив?». І з якогось міста вдячний смерд із захопленням підхопив би: «Так, звісно ж, Леоніде Даниловичу, звісно ж». «Тільки і ви не мовчіть, — продовжив би Батько, — притягніть до відповідальності неслухняних бояр («ворогів народу», депутатів), які моє вето на свої «антинародні» рішення долають» (як там казав оспівувач справ президентських з УТ-1: кому війна — біда, а кому — мати рідна)... «Та ми не мовчимо, ось коли ви до нас приїдете, ми одразу все і висловимо», — відповів би якийсь вірнопідданий шахтар (кріпосний селянин etc)... І Батько народів на очах усього народу махнув би пером, та й підписав би черговий указ, та й відразу б у країні стало жити і привільно, і сито — якби, звичайно ж, не «вороги» (депутати)... І все так гарненько в нинішньому телемості було: Л.Д. скаже щось грізне про депутатів, підкреслить свої заслуги, назве черговий свій указик — тут якраз місто якесь підключиться, запитяннячко — в тему. Кілька разів тільки був збій, коли Кучмі довелося одне й те ж торочити. А так — все гаразд. Підсвітка в кабінеті гаранта Конституції була в м'яких тонах, інтер'єрчик у кабінеті — пристойний, як у всіх вождів, які поважають себе... Ну, коротше, і справді Батько: добрий, справедливий, уважний, в міру суворий. «Ви тепер тільки мені не плачтеся. Я тепер про зарплату з вас буду питати, на місцях повинні вирішувати», — кокетливо скаже Леонід Данилович тому ж шахтареві, повідомивши про указ про скасування т.зв. «картотеки» для підприємств-боржників. «П'ятнадцять кандидатів у президенти сидять у ВР, вони, звісно ж, економікою займатися не будуть. І термін ваших повноважень видавати укази закінчився... Хто ж тепер у країні буде займатися економікою?» — хвилюється чергова піддана, цього разу киянка. «Я буду займатися економікою, — заспокоїть Президент, — а депутатам вже і так давно пора на канікули — до президентських виборів». Ну, про те, що подібне висловлювання першої особи держави — це найповніший правовий нігілізм, говорити не будемо, ми ж про телебачення, власне. А от про нове слово президентських іміджмейкерів, яке виявилося таким же «вдалим», як і всі колишні їхні потуги, — сказати можна. Десятків «прив'язаних до сосен» (що характерно, майже в кожному місті саме так це виглядало постановочно) вірнопідданих навряд чи вселять довіру тим глядачам, хто ситуацію в Україні вивчає не за потьомкінськими селами Першого національного. Та й театральність дійства, і котурни Президенту — явно не для телебачення, котре вимагає максимальної природності інтонацій. Єдине, що можна вважати ознакою професіоналізму нинішньої команди Кучми — то це вірно ними вгаданий Головний недолік у публічному образі патрона: його, м'яко кажучи, неадекватність. Команда, звичайно, діє в правильному напрямку, намагаючись допомогти своєму «клієнту» саме на цьому фронті: навчити жестам державного мужа, додати металу в голосі, підсвітити державницьку стать... Ось тільки сам «підшефний», якому ніякі іміджмейкерські штучки не допомагають, їм заважає, через що дедалі більш все тхне скоморошеством.
До речі, днем раніше на СТБ стартував передвиборний проект «Право вибору» (спільно з центром «Суспільство»), і у ньому було продовжено тему «про користь» указотворчості Президента, розпочату до цього, пам'ятається, ще в «Епіцентрі» з Анатолієм Кінахом. У передачі Піховшека А.Кінах, голова УСПП, (на прохання якого парламенту про продовження своїх повноважень так любить посилатися Леонід Данилович), визнав, що чимало указів Л.Кучми не тільки, скажімо, втручалися в область вже відрегульованих Законами економічних взаємовідносин (чим порушували ту ж Конституцію), а й лобіювали інтереси цілком конкретних осіб. У «Праві вибору» глядачеві навели ще приклади (їх у нас є) порушення Кучмою Конституції: той не підписує закони, прийняті ВР, навіть коли депутати необхідними 2/3 голосів долають вето Президента. Ну, ясна річ, в Конституції ж не сказано, що Президенту буде за те, що не підпише... Логіка Кримінального кодексу: що не заборонене — те дозволене — давно вже регламентує офіційне життя країни, так само, як реальне її життя — логіка криміналітету: не впійманий — не злодій...
Прем'єрний вихід нового проекту СТБ виявився, звичайно, ще явно сирим. Були затягнуті репортажні зйомки з трьох підприємств України, які ніби втілюють її Захід (львівський «Укравтобуспром»), Центр (київський вагоноремонтний завод) і Схід (запорізький «Автозаз-Деу»). При цьому до «ходіння в народ» передусім ретельно має готуватися сам журналіст. Скажімо, Іванні Коберник у Львові вдалося зв'язати запитання загального плану (типу «Яким повинен бути президент країни?») з конкретикою саме ситуації на підприємстві, ситуації в регіоні, і робітники були компетентні і досить переконливі в своїх висловлюваннях. А от Ірина Ванникова і Юлія Савостіна (відповідно, в репортажах з Києва та Запоріжжя) не усвідомили, схоже, і для самих себе, про що і як треба говорити з людьми, далекими від звичної для телевізійників осі політологічного мислення. Та й ведучий передачі Микола Княжицький поки що, швидше, виконав локальну роль сполучної ланки між окремими блоками програми, а не глобальне концептуальне завдання.
Однак, СТБ — єдиний в Україні канал, який настирливо і планомірно продовжує відпрацьовувати нові для нас технології політичного ТБ для широкого глядача, але не в шоу-варіанті, де більше логіки емоцій і тиску журналістського суб'єктивізму, а в просвітницько-дискусійному напрямку, який дозволяє виразно і досить об'єктивно, всебічно проаналізувати проблему. При цьому з'єднання різноманітних тележанрів — репортажів, телемостів, студійних блоків, різноманітність облич, точок зору, думок додають проектам каналу як видовищності, так і відчуття об'ємності, реалістичності мальованої картинки, чого не було, скажімо, у зниклій з каналу ICTV «Темі» Михайла Погребинського (виробництво «Гравісу»). А сама можливість появи в програмі представників абсолютно різних політичних сил — і без «півнячої» реакції в політичному шоу, і без «вказуючого перста» однієї зі сторін, як це практикують у дуже дивній, на мій погляд, програмі «Інформація до роздуму» (ТЕТ) , де після альтернативних думок народних депутатів з тієї чи іншої проблеми завжди йде «пояснювальна» лекція представника Президента в парламенті Романа Безсмертного — це те, що треба саме глядачеві, який хоче думати самостійно.
У новому проекті СТБ уперше для себе зробив і спробу образного осмислення теми. І хоч би яким, можливо, несподівано відштовхуючим вийшов образ робочого люду, котрий грає в карти, розпиває пляшечку, награє на гармошках і має — головне! — вельми туманне уявлення про те, що насправді відбувається в країні, і якою може бути дієва позиція його самого — втім, образ цей досить точний, і не зі стелі взятий. Коли дивишся на маси людей, які ладні — не одержуючи зарплат, будучи приниженими нинішньою владою до межі, — зворушливо вигукувати, дивлячись на гасла типу «Єдність і злагода»: та це ж ви, Леоніде Даниловичу, чи, з іншого боку, готові ностальгійно згадувати про минулу імперію, де було затхло, але більш-менш ситно, мимоволі задумаєшся.
У досить слабенькій дискусії учасників останнього «Епіцентру» («1+1») з Олександром Морозом журналісти не використали і десятої частини можливих гострих і провокаційних запитань до гостя студії. В основному все звелося до «розбірок по дрібницях», які Олександр Олександрович так-сяк відбивав, але це були не ті перемоги, якими і справді можна пишатися. Звинувачувати О.М. в тому, що кампанія з підписними листами була чисто рекламною (ну то й що?), «ставити на місце» твердженнями про те, що колеги по лівому табору його «здадуть» чи вже «здали», «залякувати» тими голосами електорату, які у нього забере О.Ткаченко, і «знищувати» твердженнями про те, що у нього, О.М., немає сильної команди — це ніби гра в піддавки, із заздалегідь відомим результатом. Та все ж одного разу, і саме В.Піховшек, Олександра Олександровича таки «дістав», зробивши дуже точну ремарку щодо того, чому О.Мороз «під Леніним себе чистить»: тому що, за статистикою, 24% виборців підтримують комуністичну ідею, чи тому, що він сам в цю комуністичну ідею вірить? Мороз відповів пафосно, що «моя віра — захистити інтереси людей», а взагалі, мовляв, ми дуже політизуємо явища... І в чомусь Олександр Олександрович трохи відкрився: виходить, для нього не так вже важливо, зрештою, на якій риториці йти до влади. Але в тім-то і річ, що тут існує дуже чітка залежність: що більш істинний потенціал політика і його власні погляди розходяться з тим, що він декларує на підходах до влади, то більш він виявляється слабким як державний муж. Так, звісно, політика — це мистецтво можливого. Та все ж істинними геніями політичного мистецтва стають ті, хто це можливе піднімає до власного рівня, а не навпаки. Втім, це стосується будь-якого мистецтва — в тому числі і телебачення.
