Літо й осінь 2013 року подарували глядачам кілька зустрічей з українськими фільмами. Три ігрові стрічки урізноманітнили наш прокат, що вже саме по собі є великою подією й заслуговує на увагу, і враження від них ще зовсім свіжі. Перший фільм — кримськотатарський, другий — одеський (російськомовний з українськими субтитрами) і третій — україномовний, але без національної ідентичності.
Кримськотатарську «Хайтарму» (Продакшнстудія ART) зняв за кошти приватного інвестора актор і режисер Ахтем Сеїтаблаєв (детальніше читайте в «Дні», № 92 від 30 травня ц.р.). Картина вразила хорошим професійним рівнем. Починаючи від основи — кіносценарію Миколи Рибалка — і завершуючи повнокровними акторськими образами та блискуче організованими і знятими оператором Володимиром Івановим масовими сценами. Фільм сприймається емоційно, на одному подиху. Й хоча йдеться про події Другої світової війни і головний герой — двічі Герой Радянського Союзу льотчик-винищувач Амет-Хан Султан (Ахтем Сеїтаблаєв) (що неминуче веде до повторення уже сказаного про війну попередниками), фільм вражає насамперед новизною, не помітити яку могли тільки незрячі: неторкану пострадянським (а тим більше радянським) кінематографом тему депортацій. Тоді, у переламний рік війни, коли в битві гітлерівської й радянської армій перевагу й ініціативу перехопила остання, постраждали не тільки кримські татари, а й інші «малі» народи, яких виселяли з рідних земель в казахські степи та у більш віддалені місця. Художня і документальна література освоїла цю тему. А от кіно, яке в незалежних країнах пострадянського простору ослабло, втратило творчу силу, а то й просто занепало, за неї не бралося. І несподівано з’являється «Хайтарма», зворушлива своєю людяністю, природністю, національною ідентичністю, і над застояним болотом квазіпроблемних бомжоцентричних стрічок, що останнім часом видавались як наше досягнення в царині кінематографа, повіяло свіжістю, щирістю і добром. Насамперед тому, що у фільмі не культивується ненависть. Фільм, де показано страждання, які випали на долю народу, став свідченням незламності кримських татар, повноцінності їхніх творчих сил.
І ще одна новація «Хайтарми», знову-таки з погляду історіософського. Нещодавня демонстрація фільму в Берліні, організована за підтримки Посольства України в Німеччині, викликала великий інтерес і навіть ажіотаж — далеко не всі бажаючі могли потрапити на перегляд (це в перенасиченому культурними подіями мегаполісі!). Думаю, ажіотаж невипадковий, адже досі і в історичній науці, і в ЗМІ відмінність між тоталітарними режимами трактувалася так: гітлерівський винищував людей за національними ознаками, сталінський — за класовими. Історичні факти свідчать, що сталінський режим також винищував за національними, тільки на цьому не акцентують увагу. Показане у фільмі насильство каральних органів над беззахисними людьми — корінним населенням Криму — до болю нагадує багаторазово показані в кіно сцени насильства гітлерівців над євреями. І цей колючий дріт, і ці товарняки, куди завантажували мирних ні в чому не винних людей, — все бачено багато разів. Тільки стосувалося людей іншої національності. Пронизлива правда репресій за національною ознакою дуже не сподобалася російському консулу в Сімферополі, аж настільки, що він волів скласти свої повноваження, але не вибачитись перед творцями фільму, які відновили історичну справедливість. Гестапівців за масові вбивства судив міжнародний суд у Нюрнбергу, сталінських опричників, які чинили розправи, не покарано і не засуджено й досі. Можливо, цей благородний фільм стане тим аргументом для міжнародного суду, бодай умовного (численні злочинці вже у потойбіччі), щоб їм винесли справедливий вердикт. Тоді, можливо, і в Україні було б чистішим політичне повітря. Українці цього не домагаються — вже перестали згадувати про визнання у світі Голодомору геноцидом проти українського народу. То, можливо, кримські татари вчинять мудріше?.. Ось такі думки викликав фільм Сеїтаблаєва.
Другий фільм — «Вічне повернення» Кіри Муратової (Sota Cinema Group) за рік свого існування побував на МКФ в Римі та Москві, здобув «Ніку» як кращий фільм країн СНД та Балтії і щойно з’явився на екранах України. У цьому акторськи феєричному фільмі Кіра Муратова зібрала своїх улюбленців — Олега Табакова, Аллу Демидову, Ренату Литвинову, Сергія Маковецького, Віталія Лінецького, Наталю Бузько, Георгія Делієва, щоб дати глядачеві можливість насолодитися акторським шармом кожного, віртуозністю і багатством нюансів у розігруванні одного й того ж епізоду. Звичайно, режисерка ризикувала впасти у дурну безкінечність. Та диво! Повторення одного й того ж на екрані впродовж двох годин не набридає. Завдяки акторській магії й силі впливу, яку бачиш і яку відчуваєш. Захоплюєшся: бо тебе втягують у свою потужну ауру актори, які, відчувається, захоплені незвичним завданням. Свіжість цього фільму серед численних робіт Кіри Георгіївни ще і в тому, що в ньому є гумор. Це так несподівано, чудово і приносить насолоду.
У фільмі Сержа Аведікяна та Олени Фетисової «Параджанов» (Україна, Франція, Вірменія, Грузія) з помітною сумлінністю проілюстровано кілька найпоширеніших оповідок-анекдотів про Параджанова (його дуель з оператором фільму «Тіні забутих предків» Юрієм Іллєнком, що намічалась, але так і не відбулася під час зйомок, вимога дістати павичів і верблюдів, без яких Параджанов категорично відмовлявся знімати фільм «Легенда про Сурамську фортецю» тощо). Завдання однозначне: показати сяйво генія в сірому середовищі. Як же треба не знати історії українського кіно, щоб не розуміти, що фільм «Тіні забутих предків» не відбувся б, якби не спільні зусилля таких талановитих людей, як Георгій Якутович, Юрій Іллєнко, Мирослав Скорик, Іван Миколайчук, Лариса Кадочникова. У фільмі Фетисової знімальний процес «Тіней» виглядає як карикатура. Варто було б прочитати «Доповідну Апостолові Петру» Юрія Іллєнка — вона передає ту творчу напругу і шал, що панували в роботі над тим епохальним фільмом.
У загалом грайливий стиль розповіді про генія якось не вписуються епізоди, пов’язані з КДБ. Узагалі ця драматична сторона життя Сергія Йосиповича — «безробітного режисера зі світовим іменем» — показана зіжмакано, постановник, не впоравшись із драмою, розраховує на обізнаність глядачів: нехай вони додумуються, хто такий Михайло Сенін, чому він прив’язався до Параджанова, чому порізав собі вени, хоча його бесіда зі співробітником КДБ, як вона показана у фільмі, не могла стати причиною самогубства. Що сказати: оточення Параджанова показане приблизно, і ця приблизність, психологічна непереконливість персонажів — яскраво ілюструє рівень режисури.
Головний герой фільму, якого грає Серж Аведікян, нагадує соліста без оркестру. Бо всі інші персонажі — статисти, які вслухаються в його слова. А це нудно, бо замість напруги, що виникає в результаті контакту генія з навколишнім світом (а Параджанов не був генієм, замкненим у самому собі), маємо суєту. Фільм ілюстративний, і порівняно з якісними документальними стрічками, що виходили після смерті Параджанова, програє, не додаючи нічого нового до сказаного раніше. А людей, які знали і любили його, фільм «Параджанов», скоріше за все, розчарує.
ДО РЕЧІ
Як повідомляє УНІАН, український фільм Олени Фетисової та Сержа Аведікяна «Параджанов» потрапив до короткого списку «Оскара» в номінації «Кращий фільм іноземною мовою». До списку також потрапили фільми Федора Бондарчука «Сталінград», поляка Анджея Вайди «Валенса. Людина надії» та багато інших картин із різних куточків світу.
