Цими днями від персон, котрі незрозуміло як привласнили право представляти на міжнародній арені українських журналістів, принаймні значну їхню частину, знову звучать заяви про те, що, мовляв, журналістика — поза політикою. Так само поза політикою й Міжнародна федерація журналістів — вона не визначає, чий Крим, хто правий — Ізраїль чи Палестина, а концентрується на правах журналістів. А тому треба намагатися співпрацювати в числі інших із Союзом журналістів Росії для захисту прав журналістів — скажімо, у Криму. Тим самим Союзом, який на конференції Європейської федерації журналістів виступав проти ухвалення заяви про посилення репресій проти журналістів у Криму. Треба, мовляв, діяти конструктивно. І навіть критикувати когось із російських «пропагандонів» потрібно у цілком доброзичливій формі...
Отож, за минулим досвідом, невдовзі варто чекати нових заяв вітчизняної журналістської номенклатури спільно з номенклатурою російською про «український конфлікт», про неприпустимість «мови ненависті», про «рівну віддаленість від сторін конфлікту» тощо. Звісно, і про принцип «журналіст поза політикою» та про «збалансованість інформації».
Що ж, нічого дивного у цьому всьому немає — попри те, що теза «справжній журналіст має бути поза політикою» не просто хибна, а й надзвичайно шкідлива для самої журналістики. Бо ті, хто її дотримується, або щиро не помічають, або воліють не помічати того, що їх використовують у політичних цілях, причому найчастіше — це радикально-тоталітарні політичні сили. Найновіший приклад цього — використання начебто нейтрального терміну rebels щодо бандформувань на Донбасі й європейськими журналістськими організаціями, й колись поважною корпорацією Бі-Бі-Сі.
Чи слід пояснювати, що називати поняття «rebels» і щодо курдських сил самооборони, які борються проти ісламістського фашизму ISIS, і щодо організованої та контрольованої Кремлем і Луб’янкою публіки з Донбасу, яка почала було війну під час «русской весны», репетуючи: «Путин, приди!» та «Да здравствует Новороссия!», а потім зробила вигляд, що цих гасел ніколи й не було, одним і тим самим терміном — щонайменше дурниця? Якби ще фігурував термін «pro-russian rebels», то якось би це годилося, а так — «позаполітична» європейська журналістика виявилася на цілком визначеному політичному боці — на боці Кремля та Луб’янки.
І якби це вперше — «позаполітична» частина західної журналістики далеко не вперше наступає на ті самі граблі, діючи під маркою «об’єктивності» та «збалансованості інформації». В опублікованій на сайті «Дня» статті «Гра в об’єктивність» я окреслив облудність формули цієї об’єктивності, яку французький філософ Філіп де Лара образно охарактеризував так: «5 хвилин для Гітлера, 5 хвилин для єврея». Насправді жодної об’єктивності такий підхід не дає. Для того, щоб записати п’ять хвилин із Гітлером у 1930-х, треба було отримати дозвіл від Служби безпеки Третього рейху, очолюваної обергрупенфюрером СС Рейнгардом Гейдріхом, — тим самим, який уже тоді готував детальні плани «остаточного розв’язання єврейського питання». Ясна річ, що дозволи давали тільки «правильним» особам. А для того, щоб у Рейху записати думку єврея, слід було звертатися до канцелярії рейхсфюрера СС Генріха Гіммлера. А потім спілкуватися з «правильним» євреєм, якого це відомство відібрало для контактів із журналістом. Можна було спробувати й переговорити з першим зустрічним євреєм — але той або залякано мовчав би, або сприйняв би журналіста за нацистського провокатора. Отож формула «5 хвилин для Гітлера, 5 хвилин для єврея» насправді є формулою «10 хвилин для Гітлера, і тільки для Гітлера».
Написане вище не є суто теоретичним розмислом. Під час війни у В’єтнамі американські журналісти добре виконували свій професійний обов’язок, показавши всі жахіття війни та страждання цивільного населення. Проте це все було показано тільки з одного боку фронту; на інший — комуністичний — бік фронту потрапляли лише одиниці ретельно відфільтрованих Луб’янкою та місцевими органами безпеки «служників партії» з числа громадян США. А насправді по той бік фронту жахіть і страждань було незрівнянно більше; у Південному В’єтнамі, який прагнули завоювати комуністи з півночі країни, існувала — хоча й поганенька та корумпована — але ж демократія, а по той бік фронту був тоталітаризм з усіма своїми «принадами». Отож і вийшло, що наче в ім’я свободи слова журналісти США активно сприяли перемозі запеклих ворогів свободи слова й усіх людських свобод, ба більше — вони немало посприяли тому, що Штати у 1974 році відмовилися виконувати свої договірні обов’язки перед Південним В’єтнамом, давши тим «зелене світло» агресії тоталітарного Північного В’єтнаму. Ну, а потім у квітні-травні 1975 року весь західний світ кинув напризволяще в’єтнамських утікачів від «комуністичного раю», і сотні тисяч людей загинули на саморобних плотах і рибальських човнах у морі — жінки, діти, старі люди... Про цю страшну гуманітарну катастрофу не люблять згадувати на Заході. І невипадково... Як невипадково й командувач армії комуністичного В’єтнаму генерал Во Нгуен Зяп після «остаточного вирішення південно-в’єтнамського питання» щиро подякував журналістам США: «Без вашої допомоги ми не перемогли б у цій війні». Так і працює формула: «5 хвилин для Гітлера, 5 хвилин для єврея»...
На жаль, у США і донині вистачає борців з «політизованістю» журналістики, які де-факто є куди більшими політиками, ніж ті, кого вони критикують. А то й поливають брудом. Останній приклад цього роду — стаття «Україна оголосила війну журналістиці» Єна Бейтсона в New York Times, де містяться не тільки різкі (хоча й частково справедливі) випади проти української влади, а й відверті наклепи на тих українських журналістів, які не хочуть жити за «аполітичними» формулами. Ось один із цих наклепів: «Чимало українських ЗМІ та журналістів уникають висвітлення новин, які виставляють Україну у негативному світлі, або можуть підіграти російській пропаганді». Читачі «Дня», думаю, добре знають, що ці «чимало» можна перерахувати на пальцях однієї руки, тоді як критичного запалу в українському медіа-просторі більш, ніж вистачає. Назва ж статті — це просто політиканство за формулою «10 хвилин для Гітлера». Втім, це має бути окремою темою…
Отож, що повинні робити журналісти — спокійно грати ролі, нав’язані їм тоталітарними режимами та їхніми холуями з числа «колег по професії», чи поводитися принципово, шукаючи не збалансованості, а істинності, й не полишаючи морального підґрунтя? Якщо коротко, то найліпші ліки від того, щоби журналісту не дати себе використати в політичних іграх, а водночас і самому не вести таку гру, — це називати речі своїми іменами. Не давати їм узяті зі стелі назви, як сприймають цю формулу звичні до постмодерних виграшок інтелектуали, не відмовлятися від різких оцінок в ім’я «безберегої політкоректності», а діяти в межах класичної європейської традиції, коли, за словами Гегеля, «поняття має відповідати сутності предмета».
