Наприкінці серпня мені довелося, прямуючи на семінар НДО до Холодного Яру, проїжджати через Бориспіль. Місто не з останніх у Київській області: райцентр, понад 65 тисяч населення, тисячолітня історія, місце народження автора слів українського гімну Павла Чубинського, така-сяка промисловість, поряд головний аеропорт держави. Одне слово, центр України. Той самий, що впродовж останнього десятиліття послідовно підтримує демократичні (з усіма їхніми плюсами й мінусами) політичні сили.
Ну, а оскільки це була п'ятниця, то ми зупинилися біля першого-ліпшого кіоску «Преса», щоб купити «День» та «Український тиждень». Але кіоскерка з очевидною погордою сказала: «Нє палучаєм!» В наступній «Пресі» нас спіткав практично аналогічний прийом. На пошті теж не було «Дня» й «Тижня». Ба більше: на жодній із цих розкладок я не побачив ані «України молодої», ані «Літературної України», ані навіть російськомовних «Вечерних вестей». Зате щедро були представлені різноманітні московські видання «...в Украине» та деякі київські провладні газети.
Що це означає? Достеменно точно не знаю, не було просто часу з'ясувати принципи, якими керуються керівники місцевих «Преси» та Укрпошти, ігноруючи популярні українські видання. Але посилання на мовний чинник, популярний на півдні та сході України, тут не проходить (тим більше, що «День» друкується й російською мовою). Відсутність потенційних читачів? Це теж не проходить — адже, нагадую, йдеться про районний центр, у якому вистачає люду з вищою освітою (управлінців, учителів, лікарів, а ще — внаслідок близькості до столиці — пенсіонерів, які продали за добрі гроші свої київські «хрущоби», щоб жити із більшим комфортом у Борисполі). То що ж залишається — невже ледь прихована політична цензура?
Утім, видається, питання треба ставити ширше, ніж про політичну цензуру, яку в Україні сьогодні вже бачать і з Парижа, й із Вашингтона, й із Москви. Йдеться про отой самий сакраментальний національний інформаційний простір, формування якого зі скрипом, із відкочуванням назад, але якось та рухалося за президентів Кравчука та Кучми і несподівано для багатьох перетворилося на фарс за президента Ющенка. Чому фарс? Та тому, що так і не були надані частоти Громадському радіо, кошти на яке виділяв Фонд «Відродження», майже одразу ж перетворилася на нездійсненну утопію. Ідея громадського телебачення, модернізація Першого Національного пішла вшир, а не вглиб, фікцією виявився телеканал «Культура»; ніхто не доклав зусиль до творення масових видань, призначених як для всієї країни, так і спеціально для півдня чи для Донбасу. Ба більше: були закриті радіо «НАРТ «та тижневик «Без цензури», роль яких у перемозі «помаранчевих» була цілком реальною...
Сьогодні ж як основна маса власників ЗМІ в Україні, так і державна влада не переймаються такими сакраментальними питаннями, як продовження формування національного інформаційного простору. Для них це занадто складне питання, їхні цілі простіші, сказати б, тактичні, а смаки — надто вже специфічні. Вони не уявляють собі ані висококласної футбольної команди, сформованої з українських хлопців, ані масштабного телешоу, де не було б московських ведучих чи гостей із Білокам'яної. На їхню думку, у нас немає нічого путнього: ані своїх знаних інтелектуалів, ані вправних телеведучих, ані авторів захопливих детективів, ані взагалі чогось пристойного, крім вугілля, сталі, збіжжя та довгоногих, але дурненьких дівчат.
Ця публіка у більшості своїй неспроможна зрозуміти абеткову річ: для нормального функціонування всього суспільного організму (включно із його економічною складовою) країна мусить отримати, нарешті, «культуру як цілісність» (Іван Дзюба), із усіма її складовими й елементами.
Там буде місце і конкурсам «Міс Україна», й телемонологам Вадима Скуратівського, і боям на рингу братів Кличків, і журналам на кшталт «Українського тижня», «Сучасності» та «Універсаму», і тижневику «Бульвар», і радіопередачам про нобелівських лауреатів родом з України, і детективам, й елітарній поезії, й суто танцювальній пісні. Тоді й тільки тоді, коли культура стане цілісною, коли освітній, мовний та інформаційний простори в Україні слугуватимуть українським інтересам, коли сила держави працюватиме на захист, а не на нищення національної культури, тоді й виникнуть реальні передумови для інтеграції країни до об’єднаної Європи на гідних українців умовах. Проте все це залишається незрозумілим як «грошовим мішкам», так і держчиновникам.
І справді: якщо людина певного ѓатунку бачить Україну хіба що з віконця «майбаху», живе у своєму помісті за п’ятиметрової висоти парканом, відпочиває на Гаваях, лікується в Іспанії, дивиться ОРТ, а купує все за долари — про яке розуміння проблем національної культури та національного інформаційного простору може йтися?
Але не для всіх сильних світу цього проблема полягає у нерозумінні. Існує й інша, на щастя, менш чисельна категорія цієї публіки. Ці знають ціну національній єдності. Вони цілком свідомі того, що нищення культури дає змогу безкарно збиткуватися з людей; що недоформована нація не здатна на опір ѓвалтівникам, а якщо на щось і спроможеться — то не доведе справу до кінця; що, зрештою, відсутність українських видань на розкладках у центральній Україні за певний час спрацює на деукраїнізацію та політичне приборкання цієї норовливої землі. Апеляції до цієї публіки даремні, свою лінію вони проводитимуть і далі — щоб все більше українських міст і містечок жило поза українським часом. Із цими діячами жодне порозуміння неможливе, оскільки вони оголосили нам війну. І щоб цю війну виграти, слід знайти, серед іншого, і спосіб повернути Бориспіль в український час.
