Про слонів у посудній лавці нашої інформаційної політики нам доводилося говорити вже не раз. Що, на жаль, не заважає возам стояти й нині там. Може, везуть на них щось не те й не ті?..
Скажімо, коли в УТН-панорамі урочисто оголошують, що нинішній розкол у ЛКСМ(У) вчинила «прогресивна комсомольська молодь», вуха старших товаришів, які допомогли молоді стати прогресивною, ну просто вилазять із кадру. Не кажучи вже про такі дрібниці, як взагалі дивність поєднання слів «прогрес» і «комсомол» на каналі, котрий недавно з таким смаком демонстрував жахи комуністичного тоталітаризму і «довбав» лівих аж ніяк не тільки за їхній антидержавний настрій... Взагалі, нинішня нова пошесть (що особливо розгулялася на УТ-1 ) розділяти комуністів на «правильних» і «неправильних», «державників» (о! Тов. Зюганов! Ми вас вітаємо!) і «антидержавників» — це вже чистий Оруелл. І торжество принципів політичної доцільності, тобто — більшовизму. Ну, та чи вперше?
Витівку «Самостійної України» спробували віртуально розкрутити дві сили — Рух і СДПУ(о). Один мій колега з однієї київської газети написав про те, що про тих, хто спровокував акцію юних піонерів, ми дізнаємося за реакцією влади. Не в наших правилах стверджувати щось однозначно, але, принаймні, ось спостереження щодо того, як це було подано на нашому телеекрані. Найкрасномовнішим, по-моєму, було фактичне мовчання державного УТ-1, який обмежився лише короткими сюжетами в УТН, та лише тільки цієї середи, через тиждень після події, присвятивши програму «Питання дня» підгрунтю і наслідкам не конкретної акції, а явища екстремізму як такого. Принаймні, ні суботня «УТН-панорама» , ні аналітичний тижневик «7 днів» не вважали за потрібне відгукнутися на надзвичайний випадок, який за своєю знаковістю (де-юре) навряд чи є просто хуліганською витівкою, навіть якщо де-факто і був (раптом!) таким. За доби інформаційних технологій, все ж таки так, реальний факт — це лише привiд (або не привiд) для події, якою її зроблять (або не зроблять) ЗМІ. УТ-1 явно такої Події не хотіло. Чи дасть відповідь на питання «чому?» лінія поведінки, вибрана «Інтером»? Можливо.
На «Інтері» вичавили з того, що сталося, все, що могли, щоб вбити ще одного цвяха в рухівців і ще раз ущипнути уряд Ющенка. Треба сказати, зробити це було нескладно, бо й більшовицька свідомість наших інформаційних чиновників з УТ-1, і навіть іміджева робота ортодоксів-комуністів — це верх геніальності в порівнянні з неандертальськими схемами PR, що використовуються національними патріотами. Якщо, звісно, не припускати, що той же пан Удовенко, якому, за зауваженням «Інтера», явно сподобалася роль «духовного батька» «Самостійної України», не підставляється навмисне, беручи участь у хитромудрих планах з остаточної дискредитації такої колишньої сили, як Рух. Адже зараз, під шумок начебто реальної боротьби так званої «правої» більшості з «лівою» меншістю, віртуальна війна з націонал-патріотами проходить тихо, але не менш послідовно. І тут уже для грамотної пропагандистської роботи, яку веде той же «Інтер», ідіотична героїзація Рухом «самостійників» — це як, ну, скажімо, подарунок долі (або вдала PR-знахідка?), і дивуватися доводиться тільки «дорослим дядькам» (цитата з «Подробиць» «Інтера» ) — рухівцям, які чим далі, тим глибше заковтують наживку! Тим часом у Олексія Мустафіна («Подробиці») знайшлися й «добрі» слова щодо уряду, який «не засудив дій» бешкетників, а лише обговорив, за словами телекореспондента, наскільки програма Кабміну відповідає вимогам «Самостійної України». Що ж, як говориться, «Інтер» у цій ситуації зробив усе, що міг і хотів — і чому б і ні, якщо так охоче підсобляють самі опоненти?..
Взагалі, наше ТБ настільки звикло працювати виключно в ролі PR або анти-PR, що, здається, вже ніхто й не згадує про нього як про засіб масової інформації в істинному значенні цього слова. Через силу можна на нашому держ-ТБ дивитися не тільки передачі суспільно-політичного циклу, але й ті, які начебто «для душі». «Не все так погано у нашому домі...» взагалі вже перетворилося на відверту «джинсу», де, очевидно ж, спонсорське замовлення сюжетів ніхто навіть особливо й не приховує. Останнім часом радує в лапках взагалі-то більш-менш інтелігентна програма «В ніч на суботу з Оленою Роміною» (УТ-1, ТРК «Ера»). Категорично не належачи до прихильниць жанру «дамських мережив» навколо життя нашої політ- і бізнес-еліти, я, втім, віддавала належне якомусь почуттю міри ведучої, якій часто вдавалося не впадати в екстаз під час спілкування з сильними світу грошей і влади на інтимно-особисті теми героїчної боротьби із спокусами й підступністю «солодкого життя». Але останнім часом Олені, здається, все частіше попадаються не просто герої, а «потрібні люди», яким керівникам Олени Роміної з ТРК «Ера» треба й хочеться зробити промоушен особливо високої якості. І ось тут висота поставлених завдань явно погано позначається на почутті міри ведучої... Останньою гостею «В ніч на суботу...» була Юлія Тимошенко. Ні, звісно, особливого роду простодушність ведучої передачі іноді «збивала з ніг» навіть Юлію Володимирівну, і в результаті «залізна леді вітчизняного ПЕК» втрачала контроль над собою і видавала в ефір щось забавне. Наприклад, про любов до людей — як стимул своєї бурхливої діяльності, або про власну нездатність до зради... Але інколи здається, особлива зворушливість Олени Роміної, і чи то явне, чи то награне нерозуміння — з ким, про що вона говорить — дратувало навіть Юлію Володимирівну, а не тільки глядача. Ну не можна до пані Тимошенко приходити в гості... з кішечкою. Ну недоречні тут наївність та усі-пусі. З кішечкою — це, ну не знаю, можливо, до Наталії Вітренко (пригадаємо відомий знімок), ну, зрештою, до Олександри Кужель, у якої стихія — еклектика... Але Юлія Володимирівна — в іншому жанрі. Смішно в пані Тимошенко з цілковитою серйозністю запитувати про жіночі заморочки, інтереси родини й дітей, принесених у жертву кар’єрі... «Та які жертви?» — справедливо заперечує Юлія Володимирівна. І справді — які, якщо для героїні прагнути до влади і грошей — як дихати... Ось ця невідповідність «дамсько-мереживного» підходу до бізнес-політ-леді, яка вирізняється жорсткою хваткою, ось це погладжування кішечки й обнюхування ведучою трояндочок в апартаментах нинішнього віце-прем’єра, воно було принизливим для самої Олени Роміної, антипрофесіональним для менеджерів проекту й антиіміджевим для героїні передачі, бо Юлія Володимирівна була змушена спілкуватися на рівні, що не відповідає її особовому й самовідчуттєвому потенціалу, який, власне, не треба й перебільшувати, але нецікаво й зменшувати.
Якщо ж піти далі й замислитися про феномен існування саме на українському ТБ проектів на кшталт «В ніч...» або «Розслабтеся, ви в ефірі» (УТ-1, ТРК, «Гравіс») — то стає сумно. Кого зазвичай запрошують у гості до цих програм? Бізнесменів, серед яких в Україні навряд чи поки що є ті, в кого можна питати всерйоз про походження їхніх перших капіталів, і які основні свої дивіденди отримують аж ніяк не від розвитку реального виробництва й створення робочих місць... Політиків, які явно не можуть поки що похвалитися успіхами в «мистецтві управляти» країною... Чиновників, чия робота викликає у суспільства куди більше питань, ніж відповідей, і чиї апартаменти, які часом демонструються в цих передачах, явно розходяться з офіційною статистикою зарплат держслужбовців... Я розумію, звісно, що зараз про рецепти життєвого успіху навряд чи в телепередачі зможе розповісти український учений, літератор, педагог, інженер... А якщо хтось щось і зможе розповісти — скажімо, про успішне дослідження, проведене на грант якоїсь міжнародної організації — то навряд чи це вразить так, як розповідь, скажімо, керівника нашого державного ТБ пана Долганова про своє хобі: стрільбу з гранатометів, танків і кулеметів...
Я розумію, що нашому ТБ треба жити, і що подібні проекти — це ще й спосіб отримати спонсорську підтримку. Більш того, я навіть не проти, як телеглядач, познайомитися ближче з тими, хто нами керує, хто зумів збагатитися, грамотно використовуючи лопоухість більшості населення та законодавчу незабезпеченнiсть iнтересiв суспiльства. Хто завтра, можливо, перевірятиме мою податкову декларацію, або відключатиме мені світло, або розповідатиме про користь референдумів... Але, мабуть, усе ж таки нехай це будуть передачі на кшталт «Саме той» («Гравіс» на замовлення НТКУ), «Тема дня» (Новий канал), «Епіцентр» («1+1») тощо. Де говорять усе ж таки про справи, по-діловому і без сюсюкань. А з рецептами успіху, розповідями про спокуси і труднощі солодкого життя, хобі, коханих жінок тощо, з вуст наших хай навіть найуспішніших — але все- таки поки що більше для себе, а не для суспільства — героїв ми, можливо, могли б і зачекати. Коли вже не можуть поки що наші тележурналісти говорити про це без солодкуватості й пафосу, ставлячи героям ті питання, у відповідях на які вони могли б (або були б змушені) виявити себе реальних, а не в рожево-фальшивих прикидах. Щоб, якщо вже так, не народжувати хоча б у того ж молодого покоління дивні пріоритети й уявлення про життєвий успіх і способи його досягнення.
Так що, можливо, краще вже нам дивитися про "День народження буржуя"? Віртуального буржуя. В якому «багатий, котрий також плаче», — зразково-показовий, і дійсно гідний глядацького співчуття. Наша телекритика відразу ж після перших серій вирішила перший вітчизняний пострадянський серіал професійного (а не графоманського) рівня трішечки покусати. А я ось, зізнаюся, вперше за багато років подивилася серіал від початку до кінця. І вважаю, що, звісно, вади «Буржуя» можна перераховувати довго. Ну, навскидку: мінімалізм у фарбах і відтінках, використаних для зображення наших реалій; якийсь лиск життєвого простору героїв, що явно нічого не має спільного з дійсністю за вікном; явна ходульність багатьох сюжетних ходів і слаба вмотивованість багатьох вчинків героїв; не завжди вражаюча гра акторів... Проте, я переконана, що будь-який продукт треба судити за законами його створення. І якщо призначення серіалів — це, все-таки, передусім, глядацька релаксація — то до чого тут розмови про художню правду? І який серіал, скажіть, може похвалитися величчю акторських звершень? Що, Штірліц — це була вершина майстерності актора Тихонова? Та ні, в серіалі від акторів чекають зовсім інших речей, котрі мають набагато більше відношення до харизми, ніж до професіоналізму. І якщо у Валерія Ніколаєва цієї харизми, як на мене, дійсно немає, то в Ірини Апексимової, скільки б не чіплятися до її гри, вона є. В актрисі є енергетика, шарм саме сучасної ділової стильної жінки. Точнісінько так само нічого немає поганого у використанні цілком банальних, поверхових голлівудських лекал, коли скелет зуміли наростити насиченою кров’ю, живою плоттю впізнаваємості ситуацій, типажності героїв, подієвістю, котра хоча б трішки інтригує, й трохи іронічним відстороненням. А це — вийшло, ми мали справу з професійно зробленим продуктом, а не з самодіяльними і нудотними «три прихлопи, два притопи» латиноамериканських серіалів. За всієї навіть показної незаглибленості «Буржуя» в стихію реальності в фільмі, проте, передано відчуття саме нашого часу. З його паралельністю двох світів — багатих і бідних. З кримінальною насиченістю побуту. З переходом, що завершується, колишніх бандитів у статус благовидних бізнесменів. З появою «білих ворон» — нових «нових українців», з яких уже не пре «розпальцівкою»... Ну, а як для мене, то найцікавішою в серіалі видалася демонстрацiя неповторної, саме нинішньої хиткостi будь-якої визначеності в нашому житті, найблагополучнішому або навпаки, легальному або тіньовому... А з іншого, констатацiя, що вся наша впевненість у тому, що це ми самі будуємо своє життя, що ми — хазяї своєї долі, це всього лише ілюзії, видимість. Це фіговий листочок, що прикриває нашу цілковиту залежність і визначеність наших доль тими, хто смикає за мотузки. В тому числі — якщо відволіктися від «Буржуя» — і за допомогою того самого милостивого або чорного PR-у, який заполонив телеефір у нашому реальному світі.
