Вакханалія всенародного «одобрямсу» Леоніду Даниловичу
Кучмі, що відбувається нині на наших телеекранах, буквально пищить про
особливу актуальність питань до наших тележурналістів:
1. Якою мірою поширене на нашому ТБ таке явище, як самоцензура?
2. Якою мірою це стосується особисто вас і каналу, на
якому ви працюєте?
Андрій ОМЕЛЬЧЕНКО, шеф-редактор програми «Вікна-новини»,
СТБ:
1. Самоцензура на телебаченні, та й у всіх засобах
масової інформації — це норма, якщо стримуючим чинником є виключно журналістська
етика. На мій погляд, самоцензура з інших причин ненормальна, хоча досить
часто присутня в ефірі й особливо помітна тим, хто професійно займається
інформацією. Спору немає, не все можна сказати в ефірі. Саме сказати, адже
якщо в газетяра бажання натякнути на «опальну» інформацію обмежується вживанням
евфемізмів, афоризмів тощо, то в тележурналістів арсенал натяків, внаслідок
технічних можливостей, значно більший. Те, про що не скажеш напряму — можеш
показати або підкреслити голосом. Поняття «побачити між рядків» на телебаченні
стає буквальним: тут за бажанням можна подати будь-яку інформацію настільки
об'єктивно, наскільки це взагалі можливо в Україні.
З іншого боку, мені здається, що небагато українських тележурналістів
прагнуть до об'єктивності. Можливо, причиною є небажання світити свою,
відмінну від офіційної, точку зору. Не виключено, що в деяких випадках
своя точка зору взагалі відсутня. Можливий і такий мотив: журналісту небайдуже
своє майбутнє на каналі, яким керують люди, в свою чергу, небайдужі до
розширення власного впливу в політиці й бізнесі. Насправді, все вищесказане
— це виправдання діям нашого брата, який працює в досить-таки важких умовах.
Об'єктивність — обов'язок і робота журналіста.
2. «Вікна» завжди давали і, я впевнений, даватимуть
повну новостійну картину дня, — підкреслюю, особливо політичну й економічну
інформацію. Внаслідок об'єктивних обставин, на відміну від деяких інших
телекомпаній, ми можемо це робити. Я працюю тут досить давно. Вірте — не
вірте, а що таке ідеологічні виправлення в тексті, я досі не знаю.
Денис ЖАРКИХ, телеканал «Інтер»:
1. Справа в тому, що відсутність самоцензури, як
і цензури — це наявність свободи. Свобода, як відомо, річ дорога, а в нас
країна бідна, тому свобода по кишені не всім. Це на Заході можна спокійно
«штовхати» вільні думки, в Україні вільна думка — як «мерседес» або «джакузі»:
всім подобається, але ніхто не купує. Там основний споживач свободи — народ:
у нього основні гроші зосереджені. А в нас — звідки в народу гроші? В нас
основні гроші у влади, а тому сьогодні цензура — це просто маркетинг такий.
У кого гроші, той і музику замовляє. На жаль, українцям зараз вигідніше
всього робити бізнес — на розвалі економіки, а українським ЗМІ — на мовчанні.
Впевнений, що справа тут не в особистості нинішнього Президента, а в системі.
Можна, звісно, заборонити те чи інше видання, канал, але примусити трепетати
й юродствувати перед начальством вільних людей неможливо. Ті, хто це робить,
скуті всередині себе. Найсуворіша цензура знаходиться в їхніх головах,
і вона мало залежить від зміни політичних лідерів. Страх, дурість, обмеженість
— лікуються свободою, але це дуже дорогі ліки.
А поки цензура робить від імені влади життя нудним, а в
нудній країні не хочуть жити не лише бідні, але й багаті.
Едуард ЛОЗОВИЙ, журналіст «ТСН», «1+1»:
1. Передбачати реакцію на свої слова — вельми корисна
для журналіста властивість, доти, доки не переходить за межу. Патологічним
є рефлекс «червоного світла», спровокований уявленням про «них»... Думаю,
що для «виховання» такого рефлексу необхідні час і обставини. В нас самоцензура
— явище, швидше, колективне. Частково вона живиться досвідом старшого покоління
журналістів, які охоче діляться життєвою мудрістю з молодими побратимами,
частково — процесом згасання демократизму в суспільних відносинах, формуванням
«золотих правил» на векторі «преса — влада», прав, що дивно нагадують старі
добрі часи «помірної свободи в рамках прогресу». Зрештою, не враховуючи
нечисленні «вершки» мас-медіа, більшість журналістської братії пов'язані
круговою порукою: виживати треба разом. Дуже залежні вони від роботодавця
в умовах огидної кон'юнктури, що склалася сьогодні в мас-медіа. Але й це
не біда, якби не був роботодавець такий залежний від можновладців (що в
Україні рівнозначно «хто гроші заробляти дозволяє»). Ось і доводиться думати:
що й як говорити, щоб і обличчя не втратити, й не підставити інших. Люди,
які працюють у структурах з іноземним капіталом, з одного боку, в дещо
кращому становищі (відсутній прямий натиск, буває можливість ігнорувати
обов'язкові для держканалів події), але з іншого боку — ці компанії внаслідок
своєї відносної незалежності — вічна «сіль у оці» в «друзів преси» з Печерських
та інших пагорбів. А захищеність іноземних інвестицій у нашій країні —
тема для анекдоту. Є, звісно, й інша самоцензура — етична, наприклад. Але
межа між здоровою відразою до перекручування фактів і особистим автоматичним
«табу» іноді ілюзорна. Підводячи межу: самоцензура — явище на українському
телебаченні досить поширене, й усі розмови про «незалежність» і «етичні
кодекси» нагадують, швидше, голосіння над труною покійного.
2. На жаль, не безгрішний. Хоча залежить від настрою.
Іноді до зарізу хочеться «попустувати». «Пустую» в розрахунку, що навколо
нормальні люди — зрозуміють. Але все частіше не хочеться говорити нічого
— дуже буденними стають необмеженість і лицемірство, виникає відчуття «розмінного
пішака». Від кланів, олігархів, підступів мафії й героїзму Генпрокуратури
вже зводить вилиці... Звісно, роль борця більш імпозантна, ніж роль ескапіста.
Але вчорашні борці на очах втрачають обличчя. Радий, що поки не доводиться
дуже «прогибаться под изменчивый мир...»
