— Як ви вважаєте, чи можна назвати професію журналіста (тележурналіста) політичною професією?
Ірина ГЕРАЩЕНКО, програма «Право вибору», телеканал «Інтер»:
— У будь-якій країні професія журналіста є політичною тією мірою, якою руками журналістів формується громадська думка. Ну, а в нашій країні професія є політичною подвійно: дуже часто політики перекладають відповідальність за свої дії на мас-медіа. Чому це відбувається? На мою думку, причин дві — інфантильність самих політиків і слабкість ЗМІ як незалежного суспільного інституту.
Наталя КОНДРАТЮК, керівник корпункту ГРТ в Україні:
— У нас журналісти переважно поділяються на дві категорії: одні служать за гроші, не маючи особливих принципів, інші ревно прислужують. Ні те, ні друге ні до політики, ні до журналістики не має ніякого стосунку, оскільки всі розуміють: сміливість висловлювання або гострота коментарів визначається господарем ЗМІ, а не громадянською позицією видання. Жменька журналістів, які мають власну позицію, та незалежних від цієї влади видавців також більше нагадує не політиків, а затятих песимістів, які приречено гуляють по мінному полю.
Чесно кажучи, вже добре-таки набридло вести мову про стан українських ЗМІ. Стан не зміниться, доки за допомогою ЗМІ не перестануть з’ясовувати стосунки конкуруючі політ-бізнес клани, доки ЗМІ не перестануть використовувати для знищення опонентів, доки ЗМІ не перестануть бути засобом для розв’язання приватних проблем та задоволення особистих амбіцій господарів. А доти хоч би який епітет до професії журналіста приставляй, це суті не змінить.
Юрій МАКАРОВ, «1+1»:
— Усе залежить від того, як розуміти політику. Доти, доки ЗМІ залежать від політики (насамперед фінансової і не тільки), рано чи пізно кожний журналіст із політикою зіткнеться. Навіть у відділі спорту: де закінчується футбольний матч і де починається PR-акція політичної партії? Навіть у відділі культури: як обійти ту обставину, що концерт відбудеться за підтримки тієї чи іншої партії, тієї чи іншої високої посадової особи? Інша справа, що міру залученості можна регулювати. Отож у кінцевому результаті це питання власного бажання (нехай навіть неусвідомленого) та власного рішення. І є ще одне: журналісти, які працюють у політиці, починаючи з певної міри володіння предметом, з авторитету, популярності тощо набувають як наслідок певної незалежності.
Роман СКРИПІН, «Вікна. Опівночі», СТБ:
— На мій погляд, не слід плутати терміни.
Професія журналіста є радше суспільною.
Хіба можна назвати політичними засади професії — збирання та поширення інформації?
Те, що мої колеги стають політичними постатями, їхня власна чи то заслуга, чи то провина. Та і якщо журналіст стає політиком, то він, логічно, перестає бути журналістом.
Можна було б згадати відоме в політичному сенсі визначення журналістики як «четвертої влади». Проте «четверта влада» — це лише красиве формулювання. Преса не є владою. Преса є зброєю в руках реальних трьох влад.
Інша річ (і дуже небезпечна): журналісти почасти стають жертвами політичної машини, котра є байдужою до їхньої долі. Останній приклад усім відомий.
Павло КУЖЕЄВ, «Новий канал»:
— Журналістика народилася політичною. Указуючи на засоби масової інформації зокрема і на журналістику загалом, як практики, так і теоретики журналісти (і не лише вони) називають її «четвертою владою». Здавалося б, ця метафора конкретно визначає суть і функції журналістики, зрозумілою мовою визначає сферу, в якій вона впливає на так звану соціальну систему. А якщо так, то ЗМІ мають у своєму розпорядженні певні повноваження, які, до речі, повинні використати в повному обсязі. Проте я відділю мух від котлет.
Гучно названа «владою», вітчизняна журналістика зразка сьогоднішнього дня існує як доповнення до трьох конституційних влад. Унаслідок специфіки своєї діяльності журналісти не можуть приймати рішення політичного або економічного характеру. І зараз не варто питати, чи є журналістика політичною професією. Доречно поставити запитання, чи не є вона аполітичною професією.
Друзі, будьмо відверті — правда потрібна, коли вона затребувана. На сьогодні в ЗМІ України, я вважаю, існує дві правди: правда-викриття, і правда-лестощі. Перша — зустрічається в наших широтах рідко, частіше як оплачений компромат. Друга — виростає на грунті матеріальної бідності того самого журналіста.
Тому вважати сучасну вітчизняну журналістику політичною, беручи до уваги її ввічливість і обережність, було б, щонайменше, смішно. Як і в багатьох інших соціальних інститутах, у нашій журналістиці переважають душевні лінощі, а фізичні сили залишаються тільки на написання пасквілів...
Григорій ТИЧИНА, заступник головного продюсера телекомпанії ТЕТ:
— Так, безумовно. Оскільки політичний журналіст унаслідок своєї професійної приналежності щодня стикається з політичним процесом, він волею-неволею виявляється в нього втягнутим. Я навіть не кажу про випадки, коли журналіст конкретно ангажований тією або іншою політичною групою. Трапляється, і ми досить часто були свідками того, коли навіть журналісти, які щиро вважають себе незалежними, використовувалися в політичній грі. Їх використовують як канали для скидання тієї чи іншої «потрібної» інформації, обнародування якої є частиною політичної гри. Крім того, якщо вести мову про журналістів з іменем, то часто написані ними матеріали викликають найжвавіший інтерес учасників політичного процесу і якоюсь мірою впливають на нього. Казати, що журналіст не бере участі в політичному процесі, нещиро. Питання полягає лише в тому, як визначити ту межу, яка розділяє «ще журналіста» і «вже політика». Думаю, що журналіст такого класу, зрештою, повинен чітко і недвозначно дати зрозуміти про зміну своєї ролі. @FF C:\DPG\ukr\176_17-1.TIF
