Зробивши героїчне зусилля і згадавши про норми незалежної журналістики, Євген Кисельов усе-таки допустив у студію «Великої політики» на «Інтері» лідера найбільшої опозиційної сили Юлію Тимошенко. Але очевидної неприязні до неї здолати не зміг. Що ж, журналісти теж живі люди. Впадало в очі, що й сам ведучий, і його добровільні асистенти з числа гостей прагнули побудувати дискусію так, щоб Тимошенко якомога менше говорила про нинішню владу. Зокрема, екс-прес-секретар Л.Д. Кучми пані Громницька (яка геть забула українську мову, мабуть, у світлі останніх «віянь») поставила лідерові опозиції філософське запитання: що таке опозиція в Україні? Але Юлія Володимирівна наполегливо вирулювала на нинішній момент, розповідаючи про малоуспішну діяльність Партії регіонів за дев’ять місяців. Кисельов «яструбом» накинувся на неї, відстоюючи честь «партії, що будує» і доводячи, що вона перебуває при владі не дев’ять місяців, а неповних вісім. Це, звісно, змінює всю картину...
Юлія Володимирівна, як завжди, зловживала красномовством, забувши про колосальну інфляцію слів в Україні. Відчувається, що за її спиною досі немає потужного інтелектуального центру, як то кажуть, «мозкового тресту», і в цьому сенсі вона залишається «самотнім воїном». Але поступово, помалу вона додає в політичному зрості. Вся біда в тому, що вона поки що не знайшла протиотруту проти «лому», проти політики фронтального наступу з боку Партії регіонів. Що можна протиставити цьому «лому»? Як із ним боротися? Внутрішня структура і сама філософія побудови партії «Батьківщина» виявилася безсилою в гострому діалозі з партією влади. Тут потрібно перелаштовуватися на ходу, змінювати основи кадрової політики, шукати нестандартні рішення. Чи є для цього в «Батьківщині» креативні діячі? Може, й є. Але ми їх не бачимо. А говорила Тимошенко все правильно, розповідала про речі очевидні. Справді, за ці неповні вісім місяців (на чому так пристрасно наполягав Є. Кисельов) ми побачили у втіленні ПР лише одну реформу — всебічне збільшення повноважень Президента.
Після Тимошенко в студії з’явився близький до Кремля політолог Сергій Марков, який виступив з ідеєю вигадати спільну російсько-українську історію. Спільну — це, як можна судити з досвіду нашого понад 300-річного спілкування, суто російську, обов’язкову до неухильного поширення в Україні. Про те, що таке «спільне» в російському розумінні, можна написати декілька дисертацій. Але якщо просто — суть зводиться до наступного: «моє — це моє і не сунь сюди своє свиняче рило, а про твоє ми подискутуємо». Ну хто ж при своєму розумі й тверезій пам’яті повірить, що українцям дозволять редагувати історію Росії? Зате з іншого боку історію України перекроять за російськими схемами від «Адама до Потсдама». Всі ці розмови про «спільні комісії» з вивчення історії — від лукавого або від пана Табачника. Адже насправді йдеться про примус України до визнання і сприйняття російського розуміння історії, замість свого власного, від якого слід відмовитися. Та й що сенсу в фетиші «спільності» при нинішній владі в Росії й нинішній владі в Україні? Зрозуміло ж, що в російську частину не допустять таких російських істориків (або залишать їх в абсолютній меншості), як Марк Солонін, Борис Соколов, Олександр Гогун, Ірина Павлова...
А з українського боку «відзначаться» такі «титани історичної думки», як Д. Табачник, В. Колесніченко, О. Бузина, колишній історик КПРС В. Солдатенко й подібні ним. Тому жодних дискусій у цих «спільних комісіях» не буде. Можливо, для обману міжнародної громадськості допустять у їхній склад одного-двох історичних постмодерністів на зразок професора пані Н. Яковенко з її безнаціональним баченням української історії. Подібні постмодерністські уявлення були б доречними десь у Швейцарії або Австрії, але не в постколоніальній і постгеноцидній країні, вимушеній відчувати постійну ідеологічну агресію з боку колишньої метрополії. Нерозуміння цієї вирішальної обставини деякими академічними істориками в Україні вкотре нагадує про сумну рису українців повністю абстрагуватися від власної дійсності. За що неодноразово доводилося платити і великою кров’ю, і століттями рабства та принижень...
Пан Марков був у своєму репертуарі. Грубіянив, волав, повчав. Коли людина так поводиться, наприклад, у ресторані, то її виводять із зали й профілактично-педагогічним чином приводять до тями. Не описуватиму, як саме, оскільки в редакції все одно викреслять. Але що цікаво. Я неодноразово дивився виступи Маркова на RTVI, НТВ, РТР та інших російських телеканалах. Там пан Марков увічливий, поводиться пристойно, демонструє повагу до опонентів. Та варто йому перетнути український кордон, і ми бачимо абсолютно іншу людину: нахабну, зухвалу, яка ще й публіці грубіянить.
Це чому ж такі метаморфози? Люди, які пережили в Україні нацистську окупацію, згадують, що окупанти дозволяли собі красуватися в костюмі Адама на очах в українських жінок та дітей, абсолютно їх не помічаючи і не соромлячись. Чого ніколи б не дозволили собі по відношенню до «справжніх арійців». А ось щодо «нижчої раси», так само як і щодо тварин, — можна... Гадаю, саме в цьому природа утробного марковського хамства. Ну і, звісно, звиклі цінувати публічну пристойність українські опоненти Маркова в студії періодично впадали в заціпеніння, стан шоку й паралічу. Такий ефект мало зоологічне хамство московського гостя, який віртуозно оперував методами, що на івриті називаються «хуцпа». Адже давно вже слід було нашим співвітчизникам знайти проти цієї манери протиотруту. Марков заявив, що підручники історії не є внутрішньою справою України. А що ж тоді є?
Був звичайний потік марковської антиукраїнської дрімучості. Він, зокрема, заявив, що українською мовою в студії розмовляли виключно для того, щоб образити Маркова. Виявляється, українська мова для Маркова образлива. Після зауваження Кисельова, що Степан Бандера майже всю війну (починаючи з 1941 р.) провів у німецькому концтаборі, Марков вибухнув істерикою, заявляючи, що Бандера (якого він постійно називав Бендерою, демонструючи «глибину» свого знання питання) був не в концтаборі, а в «кадровому резерві» нацистів. Це дуже специфічне професійне поняття — «кадровий резерв», так само як і «діючий резерв», що широко застосовувалося в КДБ СРСР, свідчить про те, що пан Марков не чужий не лише Кремлю.
Не змигнувши оком Марков заявляв, що рішень Парламентської асамблеї Ради Європи, Європейського парламенту й Організації із безпеки та співробітництва в Європі про тотожність фашизму й комунізму, про тотожність злочинів нацизму й сталінізму... не було. Ось як цікаво! А Держдума, між іншим, щодо цих «неіснуючих» (згідно з Марковим) постанов навіть заявляла протести. А сам «історичний геній», який збирається писати для українців історію, про цей недавній історичний факт навіть не підозрює...
Марков також повідав, що нібито українські націоналісти весь час були на утриманні в Німеччини. Доказів цієї сміливої тези не навів. Таких доказів немає. Зате відомий факт, що коли на початку 30-х років минулого століття в Празі чеська поліція на прохання польських колег захопила секретний архів ОУН (понад 20 тисяч сторінок машинопису), там не знайшлося жодного документа, що хоча б побічно свідчив про німецьке фінансування. Втім, була одна іноземна держава, яка матеріально допомогла ОУН, що й було відображено в документах. Це була Литва. Після рейду польського генерала Желіховського, який захопив 1920 року Вільнюс, литовці, які змушені були перенести столицю до Каунаса, вважали Польщу своїм лютим ворогом, а всіх, хто проти неї боровся, своїми союзниками. Але навіщо про це знати Маркову?
В аудиторії пролунав голос одного нашого студента, який сказав, на мою думку, мудрі слова: «Якби в нас було нормальне СБУ, то ніякого Маркова тут би не було». Так, ніхто не дозволив би вести злісну антидержавну пропаганду проти України на українському телеканалі. Це не свобода слова, а свобода ненависті та інсинуацій. Це свобода знищувати Україну.
Тут утрутився записний московський демократ, трепетна правозахисна душа з українським минулим, Матвій Ганапольський, який засудив нашого студента за замах на права людини Маркова. Вочевидь, Ганапольський мав на увазі його святе право принижувати національну гідність українців. На жаль, українські телеканали перетворилися на прохідний двір для московських людей з акцентованим ставленням до України. Гра йде в одні ворота. Москвичі вільно гарцюють в українському ефірі, кажучи все, що їм надумається, абсолютно наплювавши на почуття господарів, зате українців (якщо вони не Симоненко і не Вітренко) на гарматний постріл не підпускають до російського телевізора, оскільки, вони можуть, Боже збав, сказати щось неформальне про російську історію... І при такому стані справ нам говорять про щось «спільне і рівноправне»? Як каже народна мудрість: «Не треба нас дурити, ми ще не п’яні». Хоча ідеологічно «п’яними» нас наполегливо намагаються зробити, у тому числі й руками деяких сумнівних російських «демократів».
Весело було споглядати й «американську комедію» на «Шустер-LIVE». Як відомо, Партія регіонів запросила до України «американських товаришів», аби оцінити всі «злочини» уряду Тимошенко. Дивно, що за всього свого москвофільства регіонали демонструють те, що за часів пізнього «кремлівського горця» називалося «підлабузництво перед Заходом». Начебто на Заході всі як один святі й безгрішні, а шулерство, продажність і шахрайство — виключно «східний гріх». Утім регіональний «червоний капіталізм» гідний безлічі дисертацій про успішне схрещування «ужа и ежа».
Так, шахрайства й на Заході вистачає, інша річ, що воно там украй рідко приходить до влади, бо століття парламентської демократії сформували особливі соціальні запобіжники та фільтри. Загалом, Україну відвідали три американські фірми, що іменують себе аудиторськими. Щоправда, за заявою Тимошенко, посольство США в Україні засвідчило, що жодна з цих фірм не є аудиторською. Одна з цих компаній свого часу запрошувалася до України для розслідування вбивства Георгія Гонгадзе. Результатом її зусиль було твердження про те, що Гонгадзе живий, а вбитий — кримінальний авторитет на кличку «Циклоп». На мій неосвічений погляд, після таких «успіхів» у розслідуванні будь-яка контора, що поважає себе, повинна припинити за власною ініціативою своє існування. «Американська гора» народила «мишу». Виявилося, що головний злочин Тимошенко в тому, що вона гроші, виручені від продажу українських квот на забруднення довкілля (Кіотський протокол), з екологічних програм перекинула до пенсійного фонду. Мені здається, в епоху економічної кризи, коли різко зменшилися платежі від підприємств, це було зроблено правильно і врятувало мільйони наших пенсіонерів від голодної смерті. Представник «американських слідчих» говорив у Шустера багато, туманно і непереконливо. Показово, що екс-віце-прем’єр Григорій Немиря хорошою англійською мовою своїми запитаннями й уїдливими репліками загнав «заокеанського товариша» в глухий кут. Цікаво (це чомусь наполегливо приховують), скільки ж ці хлопці отримали грошей з нашого бюджету на їхню многотрудну діяльність?
А міжнародна організація «Трансперенсі Інтернешнл», що спеціалізується на боротьбі з корупцією, висловила цим американським діячам свою недовіру, звинувативши їх у політичній умотивованості та в участі в «полюванні на відьом».
А на Першому каналі Дмитро Гордон підніс сюрприз, за який я йому багато що готовий пробачити. Він показав цікаве інтерв’ю з президентом Грузії Михаїлом Саакашвілі. Грузинський президент розповів, що коли він спілкувався з «помаранчевим» керівництвом України, то зрозумів, що «ці люди навіть не планували ніяких реформ». Ось так. Саакашвілі повідомив, що в душах грузинів Радянський Союз давно помер, і абсолютна більшість ніякої ностальгії за ним не відчуває. Прорадянських настроїв немає. Недавно на батьківщині диктатора в місті Горі демонтували пам’ятник Сталіну. А в Україні, нагадаю я, в місті Запоріжжі поставили... Мабуть, тепер батьківщина товариша Джугашвілі перемістилася в Запоріжжя. Саакашвілі переконаний, що за наявності політичної волі влади, українцям повністю під силу побороти корупцію. Адже Грузія була найкорумпованішою республікою СРСР, а сьогодні вона є одним із лідерів антикорупційної боротьби у світі. Грузія, на думку її президента, обов’язково буде членом НАТО. На жаль, ми набагато відстали від Грузії, настільки ж, наскільки Ющенко відставав від Саакашвілі в розумінні сучасного світу і сучасного менеджменту. Саакашвілі зумів відчути дух епохи і привнести його в життя своєї країни, а Ющенко так і залишився безнадійним провінціалом-хуторянином. Унаслідок чого ми й «маємо те, що маємо». І не треба мені казати, що це український народ був не готовий до радикальних реформ, грузинський народ теж був не готовий (при Шеварднадзе), а при Саакашвілі виявився готовим. Адже недаремно стверджує східна мудрість, що навіть стадо баранів на чолі з левом завжди переможе стадо левів на чолі з бараном... Дмитро Донцов цю думку досить переконливо обѓрунтував у своєму вченні про «провідну верству»... Розповів Саакашвілі й багато цікавого й невідомого українській громадськості, яка перебуває в полоні російського інформаційного простору, про події серпня 2008 року. За його словами, під час зустрічей із В.В. Путіним російський лідер прямо йому сказав (а потім повторив генсеку НАТО): «Ми з вами воюватимемо, якщо ви не зміните свій спосіб мислення, ми влаштуємо вам варіант Північного Кіпру». Цікаво, що кажуть господарі Кремля українським керівникам, розмовляючи з ними віч-на-віч? Напевно, ми про це ще дуже довго не знатимемо...
P.S. Аби дещо згладити вкрай неприємне враження від чергового політичного бешкету Сергія Маркова, хочу навести дуже цікаві дані соціологічних опитувань такої авторитетної російської соціологічної фундації, як «Левада-Центр». Як виявилось, усупереч усій тотальній антиукраїнській пропаганді, всупереч усій «марковщині», 26% громадян Російської Федерації (а це десятки мільйонів людей) усе-таки вважають, що Росія має вибачитися перед Україною за Голодомор. Що ж, «не стоїть село без праведника»... І це вселяє деякі обережні надії. Може, настане така епоха, коли політику Росії щодо України визначатимуть не Марков і подібні йому. Але, як сказав російський поет, «жаль только, жить в это время прекрасное уж не придется ни мне, ни тебе...»
