Що цього разу ведучі трьох головних телевізійних ток-шоу удостоїлися особистої зустрічі з Президентом, який постарався створити атмосферу довірчості. Шустер, Кисельов і Куликов безпосередньо ставили запитання В.Ф. Януковичу в його, судячи з інтер’єру, службовому кабінеті. Спочатку телеметри були вкрай обережними, а потім осміліли. Запитували, не без єхидства, про втілення в життя передвиборних обіцянок. Президент абсолютно серйозно заявив, що всі свої передвиборчі обіцянки виконав. Без коментарів.
Савік Шустер не дуже шанобливо «наступив на хворий мозоль» — справу Тимошенко, нагадавши, що з екс-прем’єром за ґратами ніякої євроінтеграції не буде. Президент з жалем зауважив, що найбільшою жертвою всієї цієї історії є особисто він (всупереч думці Є. Кисельова, що нею є Україна). Але, як бадьоро заявив В.Ф. Янукович, ми працюємо, готуємо новий Кримінально-процесуальний кодекс, а там усі стандарти будуть європейськими. Але невгомонний Кисельов знову причепився із запитанням: навіщо, мовляв, Тимошенко у в’язниці тримати... Президент почав зітхати й сказав, що він, узагалі-то, не проти екс-прем’єра на волі, але закон не дозволяє, та й вирішують такі питання лише суди. І немає жодної можливості на ці найнепідкупніші й найнезалежніші в світі суди натиснути... Так, Президентові не позаздриш, прагне душа відпустити політичну полонянку, а всілякі незалежні Кірєєви й інші слуги Феміди вперлися й ані руш. Що главі держави, фанатові законності, в такій ситуації робити? А нічого. Почекайте нового КПК, а там, можливо, Янукович В.Ф. Тимошенко Ю.В. і помилує. Якщо вона попросить... Чіпкий цього разу, мов бульдог, Є. Кисельов знову нагадав, що Президент може помилувати, якщо схоче, без будь-яких прохань в’язня. В.Ф. Янукович стримався. Загалом, склалося враження, що він готовий піти на повний розрив з Європою заради щастя розібратися з Тимошенко. Навіть якщо ціною буде доля України... Торкнулися відносин з Росією. За словами Віктора Федоровича, крім газу, тут усе гаразд. А за Кисельовим — ні. Москва намагається пов’язати газові угоди з іншими речами. Буцімто готується ще далекосяжніша угода щодо Севастополя... Не здивуюся, якщо нинішній режим почне здавати Кремлю українські території, й тоді до мартирологу втрачених українських земель (Лемківщина, Холмщина, Підляшшя, Підсяння, Берестейщина, Північна Слобожанщина й т.д.) додадуться нові.
Потім, уже в студії Шустера, з’ясувалося, що абсолютна більшість аудиторії не повірила заявам глави держави про непричетність виконавчої влади до рішень судів у справі Тимошенко.
А далі звернулися до сумнівного скандалу, в якому виявилися замішаними представники ВО «Свобода» та співачка Гайтана, котра повинна буде представляти Україну на конкурсі «Євробачення — 2012». Деякі члени ВО «Свобода» висловили невдоволення вибором журі на користь Гайтани. Їм одразу пришили «расизм». Самі «свободівці» расову упередженість заперечують, заявляючи, що Гайтана абсолютно далека від України та добрих почуттів до нашої країни не має, наводячи її ж власні фрази з інтерв’ю: «Я не патріотка України», «Україна нічого для мене не означає» та щодо того, що свого майбутнього вона з Україною не пов’язує. Не приховуватиму, що мені як українському громадянинові чути подібні заяви співачки вкрай неприємно. Навіщо з таким ставленням до нашої країни представляти її на міжнародній арені? Може, краще представляти якусь іншу, якій співачка більше симпатизує? Варто сказати, що чимало наших конкурсів і відборів проходить вельми непрозоро, викликаючи підозру в корумпованості. Чому саме Гайтана, а не інший співак або співачка? Хто це пояснив і хто в цьому переконав громадськість? Наприклад, я б уважав за краще, щоб нас на Євробаченні представляла моя землячка Джамала, вокальні дані в неї кращі (утім, це моя суто особиста точка зору). Та й з політкоректністю в неї все гаразд, не можу уявити, щоб вона говорила про Україну те, що дозволила собі Гайтана. А колір шкіри Гайтани тут абсолютно ні до чого. І вже якщо представникам «Свободи» треба вибачатися перед нею, як того вимагають Шустер та інші, то й співачці не завадило б вибачитися перед громадянами України за недобрі слова про їхню Батьківщину. З такими заявами про Україну представляти Україну Європі — аморально.
З расизмом далеко не все так просто й однозначно, як це уявляється багатьом нашим «реєстровим» лібералам. Узагалі, під расизмом розуміють негативне, дискримінаційне ставлення до людей за ознакою кольору шкіри й антропотипу. А колір шкіри й антропотип можуть бути якими завгодно. Це в теорії. А на практиці расизм нерідко трактують як певну расову провину білих перед чорними й кольоровими. Проте в реальному світі існує не лише «білий», а й «чорний», і «кольоровий» расизм. Коли в Карибському басейні виникла незалежна держава колишніх африканських рабів — Гаїті, вона спочатку була представлена двома державними формаціями — негритянською та мулатською. Причому було кілька спроб вирізати африканських франкомулатів за їхній недостатньо темний колір шкіри. А порівняно недавно, в середині ХХ століття, за часів диктатури гаїтянського президента Франсуа Дювальє («папа Док»), «чорний» расизм, ненависть до білих були офіційною державною ідеологією. Дуже яскраво ця ситуація описана в романі відомого американського письменника Грема Гріна «Комедіанти», екранізованому Голлівудом з Елізабет Тейлор у головній ролі. У 70—80-х роках минулого століття в гірсько-лісових районах Перу діяла комуністично-індіанська організація, що звалася «Cendero luminoso» — «Сяючий шлях». Її очолював місцевий марксист Абімаель Гусман. Ідеологія сендеристів передбачала ліквідацію й вигнання з країни білих нащадків іспанських переселенців і передавання всієї влади індіанцям.
А зовсім недавно, під час расових заворушень в Англії, виявилося, що якщо темношкірий злочинець стріляє в білого поліцейського, то це звичайний кримінал, а якщо білий поліцейський стріляє в темношкірого злочинця, то це — расизм. А буквально днями ми бачили демонстративне знущання чорношкірого вихідця із Зімбабве Чисори з українських боксерів братів Кличків. Якби Віталій і Володимир дозволили собі таке ставлення до Чисори, як він до них, то українців негайно звинуватили б у всіх смертних гріхах, повісивши на них «тваринний расизм» тощо... А до Чисори ставлення світових і британських спортивних інстанцій, преси та громадських організацій вельми стримане... І чому ніхто не припустив, що до зоологічного хамства щодо українських спортсменів Чисору теж могли спонукати расистські упередження? У чому природа настільки несиметричного ставлення Заходу до «білого» й «чорного» расизму, чому когось однозначно засуджують, а до когось виявляють поблажливість? Уся річ у тім, що Захід відчуває власну нечисту совість. Справді, впродовж століть Захід здійснював жорстокий колоніальний розбій в Африці, Азії й Америці, коли білі полювали на чорних і кольорових, мов на диких звірів, коли чимало західних компаній заробляли величезні кошти на торгівлі африканцями, яких у ланцюгах (тих, хто витримав страшні умови транспортування) привозили на невільничі ринки Америки. Іспанія, Португалія, Британія, Франція, Німеччина, Бельгія, Голландія, Італія створили величезні колоніальні імперії в Африці, Азії й Америці, де зчинили безліч злочинів проти аборигенів. А в США афроамериканця навіть на початку ХХ століття могли лінчувати за один лише нешанобливий погляд на білого. А таблички «лише для білих» почали в демократичній Америці зникати за історичними мірками не так давно. Заходу є за що вибачатися перед африканцями, азіатами й індіанцями. Але Україна ніколи не мала колоній ні в Африці, ні в Азії, ніде. Нам нема за що вибачатися. Українці ніколи не використовували працю темношкірих рабів, українці самі були рабами в деяких державах (особливо «братських»). Нехай Захід не нав’язує нам власну нечисту совість. А якщо ж намагатимуться все-таки прив’язувати українців до цієї чужої відповідальності лише тому, що вони теж належать до білої раси, то що це, якщо не расизм?
А в студії Кисельова знову пережовували тему про те, чи слід в Україні відзначати 23 лютого, яке з «важкої руки» Кучми стало у нас чомусь «Днем захисника Вітчизни». Якщо нашою Вітчизною вважати не Україну, а Радянський Союз, тоді все правильно. Але більшовицька армія захисницею України ніколи не була. Вона мала інші цілі й завдання. А свою кар’єру в нашій країні почала зі знищення держави українського народу — Української Народної Республіки (УНР). Армія однієї держави — РРФСР — здійснила збройну агресію проти іншої держави — УНР. У студії нардеп Колесніченко виступав проти оголошення Днем захисника Вітчизни дня бою під Крутами на тій підставі, що то була «громадянська війна». Але тоді й похід Червоної армії Росії на Варшаву 1920 р. треба буде визнати громадянською війною (адже Польща теж входила до складу Російської імперії), і агресію 1918 року російських більшовицьких військ у Фінляндії...
А дата 23 лютого абсолютно безглузда, вона не пов’язана ні з якими епохальними подіями, швидше з карикатурними.
23 лютого 1918 р. Німеччина поставила більшовицькій Росії ультиматум, а 24 лютого ВЦВК і Раднарком РРФСР прийняли його. Що ж до легенд про «героїчні подвиги», то їх розвіяв, виступаючи на VII з’їзді партії, сам Ленін: «Ми передбачали, що Петроград буде втрачено нами за кілька днів, коли німецькі війська, що підходили до нас, були на відстані кількох переходів від нього, а найкращі матроси й путиловці, за всього свого великого ентузіазму, залишалися самі, коли вийшов нечуваний хаос, паніка, що змусила війська добігти до Гатчини, коли ми переживали те, що брали назад не здане, причому це полягало в тому, що телеграфіст приїжджав на станцію, сідав за апарат і телеграфував: «Жодного німця немає. Станція зайнята нами». Тобто Ілліч сказав, що, лише почувши про підхід німецьких військ, революційні воєнмори й озброєні пролетарі негайно кинулися бігти й продемонстрували неабиякі бігові якості, адже від Пскова й Нарви відстань до Гатчини вельми значна. Ось цю героїчну втечу в нас досі й святкують.
Уже при зародженні більшовицька армія продемонструвала свої родові риси. Член Реввійськради 10-ї армії тов. Ворошилова О.І. Окулов свідчив, що вона була сформована з елементів «декласованої вольниці, яким нічого не треба, лише «трішки різати»: кого, за що — це цілковито байдуже. Величезні обози деяких частин, де ховаються тисячі мародерів, дезертирів і ледарів, як сарана, спустошують околиці, пожирають постачання, сіють паніку й розкладання... Частково внаслідок того, що коїть 10-та армія серед мирного населення, й, можливо, найбільше саме з цієї причини, ми ведемо війну серед ворожої країни... У результаті при наближенні наших військ мирне населення нерідко озброюється, чинить нам відчайдушний опір, а при поразці поголовно тікає...»
А комісар Південного фронту Гусєв телеграфував до Москви про «героїчні звершення» Першої кінної армії: «Частини Першої кінної армії тероризують владу, грабують і розстрілюють жителів і навіть сім’ї службовців у Червоній армії, вся худоба викрадається... Результати безчинств уже даються взнаки, ті села, що були на боці радянської влади й далекі від участі в бандитизмі, тепер, навпаки, відчувають страшенну ненависть до Червоної армії та радянської влади». А повноважний представник ВНК на Північному Кавказі Я.Х. Петерс писав Ф.Е. Дзержинському: «Після взяття Ростова білі тікали в паніці, пішли далі, за Батайськ, але армія Будьонного замість того, щоб переслідувати противника, почала займатися грабежами, пияцтвом у Ростові. Про погроми будьонівців місцеві товариші розповідають жахи».
А ось спогади письменника Ісака Бабеля, котрий служив у Першій кінній: «Їздимо з воєнкомом по лінії, благаємо не рубати полонених... Я не дивився на обличчя, приколювали, пристрілювали, трупи вкриті тілами, одного роздягають, іншого пристрілюють, стогони, крики, хрипи... Пекло. Як ми несемо свободу, жахливо». І це теж нас примушують відзначати щороку 23 лютого... Потім розбита Військом Польським Перша кінна, повертаючись з Польського фронту, ордою прокотилася Україною. Причому гасла були для комуністів досить екзотичними: «Йдемо почистити тил від жидів», «Бий жидів — комісарів і комуністів». Голова надзвичайної слідчої комісії Г.Н. Мельничанський звітував про виявлені злочини: «У Прилуках убито 21 людину, 12 поранених і багато зґвалтованих жінок і дітей. За розповідями обивателів, жінок ґвалтували на вулиці на очах у всіх, багатьох вродливих дівчат взяли в обоз. У Вахнавці 20 убитих, кількість поранених і зґвалтованих невідома, й спалено 18 будинків». Керівники Київщини 14 жовтня 1920 р. скаржилися Раднаркому України: «У Таращанську пограбувань зазнали всі жителі, радпрацівники й навіть радустанови. Загальна кількість убитих — 150...»
Геройствували й на інших фронтах. Воєнком 1-ї Туркестанської кавдивізії І.Винокуров доповідав: «Становище зараз у Східній Бухарі вкрай плачевне, теоретично ми тут закріплюємо Радянську владу, а практично рубаємо бідноту тисячами. Я тепер абсолютно не уявляю, яка потрібна колосальна праця, щоб примирити з нами населення». При розграбуванні скарбниці бухарського еміра особливо вирізнився майбутній командарм 1-го рангу Бєлов І.П. Як пише білоруський військовий історик В.Бешанов: «У представника ВНК у Туркестані тов. Я.Х. Петерса очі на лоб полізли, коли лише в одного командира Бухарської групи він вилучив мішок золотих зливків, грошей і срібла, настільки необхідних світовій революції». Якщо хтось хоче відзначати подібну дату, то це справа особиста. А от вводити 23 лютого до реєстру державних свят України — абсолютно неправильно, бо воно погано поєднується зі статусом незалежної держави й підриває його. Навряд чи Кучма зробив країні такий «дарунок» через прагнення їй блага. Швидше, йшлося про якісь кон’юнктурні політичні розрахунки. Адже виходить так, що ми вшановуємо прихід до Києва військ Муравйова 1918 р. та вчинений ними червоний терор, коли за декілька днів було вбито близько 5 тисяч киян. Визнання 23 лютого цілком логічно має закінчитися визнанням Леніна, Сталіна та тоталітарного режиму. Кожен, хто сказав «а», має сказати й «б». Але якогось серйозного обговорення цих проблем у студії Кисельова не вийшло. І запрограмував цей провал сам Кисельов, запросивши Н.М. Вітренко, котра піарилася в своїй звичайній манері, що виключає будь-яку серйозну дискусію. Кілька хвилин вона навіть просто не давала говорити ведучому, який не зміг її перекричати. Що ж, як говорять на батьківщині Євгенія Олексійовича, — «поделом вору мука», треба все-таки думати, кого запрошуєш в ефір, і передбачати наслідки. Чи інцидент з Олесем Бузиною Є.Кисельова нічого не навчив? Утім, уже не лише політологи, а й звичайні громадяни знають прикмети часу: якщо комусь знадобилося терміново «надути» на екранах рейтинги Н.М. Вітренко, отже, незабаром вибори...
