Після екранізації історій про Дашу Васильєву, Євлампію Романову та Віолу Тараканову на каналі «1+1» взялися за «Івана Подушкіна. Джентльмена розшуку». В серпні режисер Андрій Мармонтов розпочав зйомки нового 15 серійного проекту й місцем проживання героїв Дмитра Харатьяна, Тетяни Васильєвої й Юлії Рутберг творці вибрали Одесу. А що — Дмитро тут після «Зеленого фургона» почувається як удома, та й режисер віддав цьому місту немало років.
— Ви дійсно читали книжки Донцової?
— Я прочитав приблизно 15 книжок Донцової, це ж російський варіант Іоанни Хмелевської! А взагалі, я йшов вулицею й побачив на автобусі рекламу — новий проект за книжками Донцової, де були Лариса Удовиченко, Алла Клюка й Ірина Рахманова. І раптом я піймав себе на думці, що хочу це зняти. Вже буквально через місяць мені подзвонили, і якось усе закрутилося, я почав знімати «Дашу Васильєву-3», а тепер «Івана Подушкіна».
— Ви хотіли задіяти в серіалі найпопулярнішого актора й тому вибрали Харатьяна?
— Звичайно. Треба, щоб усе в проекті було вдалим. На телебаченні взагалі відбувається дуже швидка циркуляція, тому все підпорядковується правилам. Нам потрібні були найкращі актори. На роль сищика-мільйонерші та господині Івана Подушкіна — Елеонори — я запропонував Тетяну Васильєву. Я дуже чекаю її на майданчику. Із Дмитром Харатьяном я раніше не працював, але він дуже приємна людина й мені подобається. Це дуже важливо, оскільки нам жити разом чотири місяці. І не найлегших у житті.
— Як ви вибудовуєте «іронічний детектив», щоб він відрізнявся від загального потоку детективів?
— Іронія — це така складна справа… Взагалі, це найстрашніший жанр, тим паче в тих термінах і темпах вироблення, в яких ми працюємо. Цей жанр вимагає набагато точнішого опрацювання, ніж, наприклад, драма. Тому треба, щоб усі працювали ідеально й було більше часу на сам процес. Ми дуже важко знімаємо свій фільм, у нас немає людей, які не зацікавлені в цьому проекті. Випадково кілька днів тому була на майданчику актриса, яка, бачите, не бажала падати на землю і бруднити волосся. Принцип один — повинні працювати самураї. Й у кадрі, й за кадром.
— У Донцової в книзі все відбувається в Москві. Чому «Іван Подушкін» у Одесі?
— Окрім продюсерських резонів я сам був ініціатором цього перенесення. Москву вже дуже багато відзняли, знімають усі, кому не лінь і знайти історичні московські вулиці, дворики 20—30-х років практично неможливо. Знімають уже або в Пітері, або в Ярославлі. По-друге, мені здається, що в цій історії про Подушкіна є деяка південна атмосфера. Це не означає, що ми будемо знімати кіно часів перебудови про Одесу.
— У вас за сценарієм це вигадане місто?
— Так, наше місто називається Чорноморськ. Таке південне російське місто, а всі приморські міста володіють своєю чарівністю. В Одесі вся натура якась… смачна. Тут присутня якась аура. Тим більше, що в Донцової всі історії дивні. Уявіть історії про людину, яка в Москві працює секретарем у мільйонерші! Таке можливе, але це не зовсім правда. А в нашому місті все- таки може жити багата жінка Елеонора, у якої є секретар Іван Подушкін, і він просто її секретар, нічого між ними немає. І раптом, замість того, щоб допомагати у справах, його примушують розслідувати якісь злочини… Насправді побудова всіх донцовських історій дуже проста: головний герой ходить і слухає людей, далі йдуть побутові замальовки — одна за одною.
— А люди виплескують на сищика свої переживання…
— Насправді все донцовські серіали треба знімати на архетипах. У кіно, яке я зараз знімаю, все вигадане до мене. Сцена з дівчинкою, яка народила — це абсолютний архетип «Москва сльозам не вірить». Не можна забувати, що це комерційні проекти, не авторське кіно. Але в цьому випадку йде деякий договір між усіма, хто тут працює: ми досить якісно повинні зняти деякий продукт. Ми граємо іронічну історію, йдемо через усмішку. Така ось у нас несподівана пара — багачка-інвалід як головний сищик і її «ноги» — Подушкін! У нас немає серйозної детективної історії, так і в Донцової її немає. Це веселий, милий світ дивних людей. Не принципово, що вони роблять. Питання в тому — як? Я на «Даші Васильєвій» сформулював дуже простий принцип, як не знімати погані серіали. Він простий: не знімати поганих сцен.
— Харатьян грає в донцовскій «Віолі Таракановій» одну з центральних ролей. І як же зважилися запросити його на головну роль в іншому циклі за книгами Донцової?
— Телебачення зараз дуже плодовите, і темпи, якими воно розвивається, має на увазі не обмежувати себе якимись рамками. Причому правила гри міняються дуже швидко: коли я знімав «Дашу», в нас був принцип: нікого з уже задіяних. Донцовських серіалів дуже багато. Не варто забувати, що побудова цих серіалів — це суцільні епізодичні ролі, тобто в кадрі проходить безліч акторів. У мене в проекті 230 акторів, міліціонерів не рахую. Але кандидатура Діми була дуже сильною, а потім усе покотилося сніговою лавиною: я висмикнув багатьох артистів, із якими працював в «Даші» — Сергія Астахова, Олену Яковлєву, Лєну Бушуєву. Принцип уже зламаний. Я в цьому випадку не дивлюся навколо, а роблю свій проект, і, зрозуміло, як всяка людина, гребу під себе. Мені, загалом, все одно. Нехай болить голова у продюсерів.
— Скільки хвилин на день ви знімаєте?
— По сім-вісім хвилин. Це дуже багато. Це край вироблення, далі якого йде абсолютно інша якість. Таке кіно також є, і воно, напевно, має право на життя. Але мені це не цікаво. Тому я в цьому випадку пішов продюсерам на всі поступки, на які тільки міг: більше жодного дня не віддам, тому що це буде дуже складно.
