Для мене словосполучення «свобода слова» — не пуста фраза. Я довгий час працював у громадській організації, яка займалася журналістськими проблемами. Я точно знаю, що лише демократизація нашої країни дасть змогу їй стати заможною та процвітаючою.
Останнім часом в Інтернеті точиться дискусія щодо того, як журналісти можуть боротися за право говорити правду. Пропонується два шляхи: звільнення на знак протесту, або «відкриті листи» та дискусії. Я знаю, наскільки прискорюють демократизацію дискусії та «круглі столи». Але це не означає, що вони не потрібні! Протести також прискорюють процес. І журналісти повинні протестувати.
Але якщо працівник намагається протягнути в ефір «халтуру», а йому не дають, і він починає кричати про цензуру — це абсурд. Звичайно, я не хочу образити тих колег, які справді МАЮТЬ СВОЮ ПОЗИЦІЮ, а не прикривають свою бездарність гучними фразами.
Всі проблеми — в політичній системі. Ідеї її реформування давно висловлювали різні політики. Причому дуже різних політичних поглядів. Однак якщо депутати від «опозиції», замість того аби розібратися в ситуації і почати ЗМІНЮВАТИ СИСТЕМУ, починають захоплювати телестудії (хоча знають, що за графіком мають ефір цього ж тижня), то виникає питання, а чи дійсно реформи комусь потрібні? Чи потрібна просто влада? Якщо за цієї системи змінити одних на інших, то що зміниться? Нічого.
Однак, вони не намагаються користатися політичним моментом, укладати тимчасові альянси, крок за кроком змінювати законодавство. Їм потрібна влада вже сьогодні.
Дійсно, сьогодні складно собі уявити, щоб провладні медіа хвалили Тимошенко чи Мороза. Однак чи можете ви уявити, що газета «Вечірні вісті» подасть точку зору Генеральної прокуратури?
Так, процес демократизації в Україні йде надто повільно. Так само як і всі реформи. Так, ситуація зі свободою слова вкрай складна. Але треба наполегливо працювати. На всіх рівнях. Треба домовлятися, шукати компроміси. І в парламенті, і в уряді, на кожному підприємстві. І наполегливо працювати.
