Русло ріки — ніби лінія фронту... Але який контраст! На тому березі ріки Сави, де територія Сербії, вирує життя, а по цей бік, де вже Боснія, мертва зона: розбиті будинки, повалені опори електроліній, здичавілі садки й виноградник, зарослі бур’янами поля, опустілі храми й мечеті. Як на Кавказі після розпаду СРСР... І мимоволі я знову відчуваю, як у моїй душі починає ворушитися колючим їжачком страх, тіло напружується, і крізь вітрове скло автомобіля мій погляд піднімається до неба: а раптом з’являться літаки або вертольоти й почнуть поливати нас свинцем. Пережите не забувається...
Та згодом похмура картина змінюється на краще. Вже з’явилися живі села, зорані й засіяні поля, люди на городах, лелеки у небі, а перша ніжна зелень на деревах схожа на прозорі акварелі...
Яка прекрасна земля там, де немає війни!
А коли ми доїхали до великого міста Прнявор, то все побачене раніше здалося мені якимось хворобливим сном. Я вже знав, що головним адміністративним центром українських переселенців у Боснії з 1989 року став саме Прнявор, до якого переїхали емігранти з Галичини, переважно з території нинішньої Тернопільської області. А ще раніше, з 1890 року, розпочалося переселення наших західних земляків на територію общини Прієдор. Як вважають дослідники, до 1914 року з Галичини (нинішні землі Тернопільської, Львівської та Івано-Франківської областей) переселилися в Боснію від 12 до 14 тисяч українців. Вони розкорчовували ліси під орні землі й займалися переважно сільським господарством.
Цікаво, а як оцінюють тодішніх переселенців нинішні історики? Дуже позитивно. У різних дослідницьких працях різних авторів я прочитав, зокрема, й про те, що саме українці порівняно з місцевим населенням володіли більш передовими методами обробітку землі. Вони вперше у Боснії запровадили залізний плуг, кращий спосіб запрягання коней і продемонстрували переваги глибокої оранки... Українці принесли з собою також і раніше невідомі в цих краях сільськогосподарські культури: жито, соняшник, гречку, картоплю, хміль, коноплі та льон, а ще — прогресивні методи у бджільництві, садівництві й городництві. Саме у переселенців з України місцеве населення навчилося виготовляти з молока сметану, масло і сир, штукатурити й білити будівлі... Тому не дивно, що місцеві жителі надавали переселенцям із Галичини суттєву допомогу й підтримку. В одному з перших описів життя українців у Боснії, виданому у Львові 1909 року, що належить монаху Йосипові Бродському, наводяться приклади, коли мусульмани збирали продукти харчування для новоприбулих незаможних українців, серби допомагали колоністам у корчуванні лісу для поля й городів, а хорвати-католики — у забезпеченні релігійних потреб...
Мені іноді думається: якби не було політиків, то люди жили б у мирі та дружбі на всій землі.
ВІДРОДЖЕНИЙ ХРАМ — ПАМ’ЯТЬ ПРО ОТЦЯ ПЕТРА ОВАДА
Нині Прнявор — одне з найбільших міст Боснії, де живуть українці. Тут діє культурно-мистецьке товариство імені Тараса Шевченка, Український духовний центр при церкві Преображення Господнього, а також українське регіональне товариство «Світ культури», яке очолює Григорій Овад — син покійного отця Петра Овада, завдяки якому у Прняворі було споруджено українську греко-католицьку церкву і Духовний центр при ній. Коли у Боснії у квітні 1992 року розпочалася громадянська війна, триповерхова споруда Духовного центру стала притулком для багатьох біженців — українців, сербів, хорватів... У книзі витрат центру є запис про те, що протягом літа того трагічного 1992 року біженцям (дітям, жінкам, хворим, інвалідам) було подано 12 750 гарячих страв. А ще — допомога ліками, одягом і добротою...
Можливо, через ту допомогу біженцям, або з якихось інших причин глибокої ночі 2 серпня 1992 року напередодні свята пророка Іллі неподалік оселі отця Петра Овада пролунав страшний вибух — то злетіла в повітря замінована церква Преображення Господнього, яка була найкрасивішою в Боснії. Її українці з любов’ю називали «матір’ю на Балканах»...
Але й після тієї страшної драми отець Петро, ризикуючи не тільки своїм життям, а й життям дружини та двох дітей, не залишив українську громаду у Прняворі, а почав із надлюдськими зусиллями відроджувати разом із парафіянами нову церкву на старому фундаменті. Допомагали йому багато українців із різних країн світу. І тепер у Прняворі знову височіє золотистими маківками відроджена з руїн українська церква Преображення Господнього. Є тепер біля неї, крім Духовного центру, ще й Музей історії українців на Балканах та чудова бібліотека. Немає тільки отця Петра. Але добра пам’ять про цього самовідданого священика залишилася не тільки в українців міста Прнявора, а й у багатьох дітей, які після Чорнобильської катастрофи завдяки старанням отця Петра Овада приїздили з України відновлювати своє підірване радіацією здоров’я у Прнявор, у Духовний центр, під ласкаве південне сонце. Це було тоді, коли на Балканах ще не гриміли гармати...
СИНІ СЛІДИ
З міста Прнявора до міста Баня Лука — одного з найбільших адміністративних центрів Боснії — мене приїхав забрати на автомобілі парох тамтешньої греко-католицької церкви Христа Царя отець Мирослав Криничний. Перед тим, як відправлятись у дорогу, він сказав: «Ми поїдемо до нас у Баню Луку не по автотрасі, а старою гірською дорогою між віддаленими селами, щоб ви побачили і сфотографували ті місця, які почали освоювати українці ще з 1890 року...».
У селі Лишня я познайомився з українським священиком отцем Іваном Ліським, і разом з ним ми побували на старому українському кладовищі, де кам’яні хрести похилилися до землі, як старі люди, й позеленіли від лишайників.
Коли ми піднімалися на найвищі місця, то я попросив отця Мирослава зупинитися і, вийшовши з автомобіля, фотографував і милувався навколишніми хвилястими краєвидами. У Боснії вони дуже нагадують пейзажі Карпат. Саме у Боснії українські емігранти пережили найтяжчі моральні й фізичні страждання, які їм випали на Балканському півострові: трагізм розлуки з рідним краєм, крах усіх ілюзій і сподівань на краще життя, нелюдська праця як єдиний спосіб виживання у перетворенні боснійських пралісів на рільничі угіддя. Така багаторічна виснажлива одноманітна праця могла звести людину до рівня робочої худоби і моральної депресії:
Чорна хмара при долині,
тяжко жити на чужині,
На чужині тяжко жити,
як той камінь підносити!
Камінь кину та й спочину —
на чужині мирно згину!
Скільки наших земляків загинуло за інтереси інших країн у Першій світовій війні, у Другій та під час громадянської війни після розпаду Югославії 1991 року?... Але як раніше, так і тепер від моральної, духовної та фізичної деградації рятувала українська церква, українська пісня, згуртованість і любов до природи, до краси...
Тоді з отцем Мирославом ми проїхали не тільки тими гірськими поселеннями, де ще живуть люди, а й тими колишніми хуторами, де вже немає нікого. Фотографуючи порожні оселі та подвір’я, я помітив одну особливість: на одних осиротілих садибах квітує барвінок, а на інших не синіє жодна квітка. Запитав у отця Мирослава: «Чому?» І він відповів: «Там, де поселялися українці, вони обов’язково саджали барвінок, привезений у чужі краї з рідної землі. Тепер багатьох нащадків тих давніх переселенців теж уже немає — залишилися тільки їхні сині сліди на цій землі...»
У місті Баня Лука з 1966 року успішно діє культурно-просвітницька спілка українців імені Тараса Шевченка. Її головне завдання — збереження української мови і культури, вивчення сучасної історії України та етнографії... За багато років активної діяльності члени цієї спілки брали участь у різних фестивалях і культурних програмах як у Боснії, так і в Україні, Німеччині, Італії, Сербії, Хорватії, Словенії, Македонії. У Бані Луці я познайомився не тільки з активістами спілки, а й із багатьма парафіянами місцевої української греко-католицької церкви: Михайлом Рипчиним, Ольгою Бортник, Дарком Бачинським, Михайлом Дерехом, подружжям Андрієм та Оксаною Миронюками... Саме українська греко-католицька церква стала на Балканах найголовнішою і найстійкішою духовною і моральною опорою для українців на чужих землях, завдяки їй збереглася не тільки українська мова, а й віра в життя. Роль українських церков для згуртування українців на балканському півострові переоцінити неможливо...
Спілкуючись із отцем Мирославом, я зрозумів, що у нього є вроджене тяжіння до подорожей і до пізнання людей через спілкування з ними. Кілька днів після вранішнього богослужіння Мирослав сідав за кермо автомобіля, і ми їхали в гори — туди, де живуть українці: у Стару Діброву, Яблан, Буковицю... Саме завдяки моєму провідникові я познайомився з суддею Баня-Луцького окружного суду Михайлом Брийликом і його сім’єю, найстарішими жителями села Яблан Іваном Хамцем і Петром Стецюком... А в селі Стара Діброва дід Петро Мазур із дружиною Невенкою і двома онучками Адріаною і Матеєю повели мене на те місце, де стояла українська церква святого Архангела Михаїла до 2 серпня 1992 року. Саме того дня її було знищено страшним вибухом... Тепер на тому ж місці зусиллями всієї української громади села споруджено нову дерев’яну церкву. Меншу, ніж та, що була до вибуху, але вона теж красива...
«ЖИВІТЬ В УКРАЇНІ! ЛЮБІТЬ УКРАЇНУ! БОРІТЬСЯ ЗА НЕЇ...»
Під кінець мого перебування у Боснії мені пощастило побувати ще й у селі Тернопіль, де у місцевій школі учні вивчають українську мову і літературу, історію та географію України. Там є українське товариство «Козак» та українська церква Пресвятої Євхаристії, парохом якої вже 30 років є отець Михайло Стахник — батько 7 дітей. Після ранкового богослужіння всі парафіяни з дітьми зібралися у красивому затишному залі, і я показав їм свої знімки з фотовиставки «Українці за Уралом». Показував, образно кажучи, з рук і коротко розповідав про наших земляків, які відбували незаслужене покарання на просторах Росії — у Сибіру на Крайній Півночі: майбутнього генерального конструктора ракетно-космічних систем Сергія Корольова, поета Василя Стуса, останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського, про розстріляних під час сталінських репресій наших земляків у Карелії — в урочищі Сандармох...
Розповів я також і про сучасних українців, які живуть у Російській Федерації на Камчатці, Сахаліні, Командорських і Курильських островах та за Північним полярним колом. Це було живе спілкування, і невидимий, але цікавий інформаційний міст з’єднав на півтори години українців з-за далекого Уралу з українцями у селі Тернопіль на Балканському півострові...
Пізніше ми пішли з отцем Михайлом на українське кладовище, і він показав там, крім інших поховань, могилу української сім’ї Бутинських. Під час громадянської війни у Боснії Павла Бутинського, його дружину Ярославу і доньку Анну було вбито з автомата прямо в ліжку. Коли вранці люди зайшли в оселю Бутинських, на підлозі вони нарахували 30 автоматних гільз. В трьох беззахисних і ні в чому не винних людей було випущено з «калашникова» по 10 куль...
А ввечері ми довго сиділи з отцем Михайлом за столом у його будинку, і він розповідав, як йому довелося з дружиною і малими дітьми ховатися під час тієї жорстокої війни у лісах, а потім повернутися додому у своє безлюдне село та щодня правити Божу службу в церкві, хоч у ній не було інших прихожан, крім дружини та їхніх дітей...
Пам’ятаєте: «Чорна хмара при долині, тяжко жити на чужині»...
На другий день, коли ми прощалися, я звернувся до отця Михайла з такими словами: «Скажіть, будь ласка, отче, що ви думаєте про нинішню Україну і що ви хочете побажати нинішнім її громадянам?» І після довгого мовчання почув у відповідь: «Я народився, виріс і живу в Боснії вже 60 років, але Батьківщина для мене — Україна, бо там поховані всі мої предки. У якій складній ситуації знаходиться нині український народ, я добре знаю, але найголовніше те, що Україна і її народ — незалежні. За цю незалежність поклали свої голови багато кращих синів і дочок попередніх поколінь. І тим, хто тепер в Україні, я кажу: «Живіть в Україні! Любіть Україну! Не залишайте її у біді, бо в інших світах ви, може, й заробите грошей, але не знайдете щастя. І боріться за Україну, бо ніхто на світі не зробить для неї того, що мусите зробити ви саме в цей час. І Бог вам допоможе...»
