Ті події, що зараз відбуваються в Україні, мусять докорінно змінити ситуацію в медійній сфері. Використання інформації як товару і політичного важеля руйнації свідомості людей — процес, який набрав патологічного характеру. Які шляхи розвитку може і мусить обрати українська журналістика, щоб стати самодостатньою і незалежною від впливів Заходу чи Сходу? Про сучасну візію журналістики, про перешкоди, які стоять на її шляху, «День» запитав заслуженого журналіста України, завідувача кафедри зарубіжної преси та інформації факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка — Йосипа ЛОСЯ.
— В останні, мабуть, найскладніших півроку в Україні ми спостерігаємо істотний брак у роботі журналістів, непрофесіоналізм. Новини розповсюджуються без перевірки джерел, коментарі беруться у некомпетентних експертів, подача інформації спотворюється. З чим це пов’язано?
— Є дві причини. Перша — неправильне розуміння професіоналізму, який полягає насамперед у відданості істині. Головне завдання — пробуджувати людське в людині. Нам потрібно докорінно змінювати систему підготовки журналістів, бо вища школа журналістики — це кузня думок. Як казав Василь Барка: «Освіченість полягає не в університетському дипломі, а в умінні бачити великі істини». Зараз триває процес занепаду цивілізацій. Західний світ своїми останніми діями демонструє, що його час добігає кінця. Путін, з другого боку, займається не великою політикою, а дрібним політиканством, це рівень дитячого садка, і не більше. Журналіст має це розуміти, має бачити ці процеси. В університеті потрібно готувати мислителів, а не репортерів. Навіщо витрачати п’ять років навчання для того, щоб учити молодь, як правильно тримати мікрофон і на якій відстані від обличчя. Проблема ще й у тому, що всюди жахлива корупція, і багато здібних дітей не проходять вступного добору, бо не можуть дати хабар. Ті ж талановиті студенти, які все ж пройшли за конкурсом, мали би здобувати фундаментальні знання з історії, філософії, літератури, тобто з тих сфер життя людини, які будують сенси й цінності.
— Друга причина — сучасні журналісти не здатні взяти для себе з минулого кращі зразки для наслідування. Світ нагромадив величезні комори мудрості, потрібно просто відкрити їх і взяти те, що там є. Колись журналістика змінювала світ. Один випуск журналу Times впливав на всю світову політику. Журналісти повинні визбирувати для себе ці кращі зразки, а опінієтворча преса мусить припинити займатися примітивним критиканством, вона має будувати, а не руйнувати, вона повинна бути не репресивною, а займатись формуванням нової моделі співжиття людей. Іван Павло II назвав це цивілізацією любові. Українська журналістика має спиратися на власні сили, творити свої моделі, а не запозичувати західні чи східні. Мені припали до душі слова Івана Павла II, коли він, відлітаючи з аеропорту у Львові, сказав: «Українці, у родючому ґрунті ваших традицій міститься коріння вашого майбутнього». Цим все сказано, бо кожне слово тут — на вагу золота. У нас колосальний спадок у журналістиці. Де ми ще знайдемо у світі взірці такої публіцистики, як «Слово про Закон і Благодать» Іларіона? Це найвищий рівень публіцистики. Нам потрібно наважитись на витворення власної візії держави і світу, працювати на випередження.
Крім цього, дуже важливо фільтрувати те, що ми подаємо в наших ЗМІ. Наприклад, нещодавно на ТВі один із запрошених експертів у вечірньому шоу сказав, що Українська держава може загинути. Як таке можна показувати по телебаченню? Українська держава буде завжди — і крапка. Ми маємо показувати енергійний оптимізм на телеекранах, а не занепадницькі, негативні настрої. Що це за журналістика така, і ще в період війни, коли треба піднімати дух у населення?
— Щодо політичних ток-шоу, Йосипе Дмитровичу, а як ви ставитесь до того, що у програмах Савіка Шустера чи Андрія Куликова далі ті ж самі обличчя, що й раніше, у домайданний період?
— Це все свідомі та чужі проекти, які прагнуть світоглядно розчленувати український народ у політичному вимірі. Вони бояться того, що українська нація повністю сконсолідується, дзвіночком для цього став Донбас, де більшість людей показала, що вони — українці і в Росію не хочуть. Єдина Україна — конкурент для всіх, тому через такі ток-шоу намагаються розділяти населення, використовуючи часткову правду і маніпуляції. Вони нав’язують стереотипи замість того, щоб об’єднувати. Такі, як Шустер чи Куликов, бояться кликати до себе на ефір нові обличчя, бо вони можуть сказати правду, а не частину правди.
— Це напівправда, один із елементів пропаганди...
— Безсумнівно, бо найгірша брехня — напівправда. Найменше пропаганди робить путінська пропаганда, бо це тотальна брехня.
— Пане професоре, під час інформаційної війни неможливо оминути питання журналістської відповідальності. Чи можна сподіватися, що пропагандисти в медіа понесуть відповідальність, чи можна розраховувати на Нюрнберг-2?
— Ні, не можна. Ми самі повинні очистити журналістику від НЕ-журналістів. На Заході розрізняють журналіста і медіа-працівника. Останні мають автоматично відпасти у нас, бо це наймані борзописці, які просто заробляють гроші. Частина з них свідомо сіє розбрат, нав’язує нам безрадісну перспективу, а це найнебезпечніше за умов війни.
— Тоді хто ж має очистити журналістику — читач чи журналістське середовище?
— Разом, але для цього потрібно готувати споживача до сприйняття істини, а це не так просто. Якщо з десяти осіб ми, журналісти, переконаємо бодай одну людину в тому, що не можна жити в брехні, корупції, бандитизмі — це буде подвиг, бо ця людина зможе потім переконати в десять разів більше. Процес триватиме довго, але він має відбутися. Великою мірою газета «День» відповідає цьому призначенню, вона є орієнтиром того, якою може бути українська журналістика вищої ліги.
— Нещодавно в газеті «День» вийшло інтерв’ю з журналістом Павлом Казаріним, який розповів про синдром загітованих агітаторів у російських ЗМІ. Тобто їхні журналісти щиро вірять у те, що роблять...
— Серед російських журналістів багато таких, які відчувають, що продалися і повірили брехні, що є знаряддям у руках підлих людей. Цей відчай змушує їх повірити у власну брехню, а це найгірше. Вони дивляться на Путіна, який зі сльозами на очах бреше на весь світ, і задумуються: що, а раптом він каже правду... Але такі люди вже не журналісти, вони не хто інший, як наймані гучномовці тиранії.
Як українському журналістові не потрапити під російський чи власний пропагандистський вплив? Нам потрібно негайно створювати Інститут публіцистики, де ми могли би практикувати світоглядну публіцистику та вищу лігу журналістики. Тобто готувати мислителів, людей, які віддані ідеалам, віддані своїй країні, цінностям, направду сильних духом особистостей... За декілька років ми б уже мали кращих журналістів, аніж на Заході. Підготовці студентів-мислителів допомагають такі проекти, як Літня школа журналістики «Дня». Сам факт того, що випускники Літньої школи згодом активно співпрацюють із «Днем» — це і є та допомога повною мірою. Журналістський вишкіл у Літній школі допомагає студентам, бо, як на мене, це найкраща газета в Україні.
— Йосипе Дмитровичу, повертаючись до питання про моральну відповідальність... Журналіст на війні постає перед дилемою — що показувати людям, а що ні. Як бути першим, кращим, ексклюзивним, та при цьому не видавати державної таємниці?
— Не варто догоджати людям, тобто не показувати в сюжеті моменту, де є патологічна трагедія. Не брехати, бо від цього тільки гине більше людей. Не слід журналістам смакувати те, що подобається людям. Варто подавати такі кадри, такі коментарі, які зачіпають сумління людей, а не догоджають людській потребі в сенсації. Журналіст має пробуджувати гордість за свій народ, апелювати до сумління, задіювати глибинні смисли в людини. Ми повинні весь час акцентувати увагу на тому, що Росія приречена, що Путін принижує російський народ.
— Революція Гідності й теперішній перебіг АТО засвідчили величезну потужність соціальних мереж у поширенні інформації. Проте через Інтернет люди дуже часто розповсюджують неправдиву інформацію, видають місцезнаходження наших військових в АТО, нагнітають паніку. Що треба робити, щоб фільтрувати контент у соціальних мережах?
— Інтернет — чудовий засіб для швидшої, легшої комунікації між людьми на різних відстанях, але туди не слід викидати різноманітне сміття. Якщо ви хочете розкрити таємницю, то задумайтесь над тим — кому це вигідно? Кому вигідно баламутити людям голову такою інформацією, кому вигідно засмічувати мережу непотребом, кому вигідно нагнітати паніку?
— Йосипе Дмитровичу, а тепер про приємне. Цьогоріч газета «День» представить на Форумі у Львові свої літературні новинки — «Україна Incognita». ТОП-25 (українською, російською та англійською мовами), перевидання «Апокрифи Клари Гудзик та фотоальбом «Люди Майдану. Хроніка»...
— Це цікаві новинки. Все найважливіше зібране докупи в одному місці — це багатюща скарбниця мудрості. Наприклад, Клара Гудзик — надзвичайно сильний фахівець із релігійних питань. Вона висвітлювала приїзд Івана Павла II, давала коментарі про Черчилля. Вона у стислій, лаконічній формі пропагувала ті ідеї, які ми повинні знати і на які морально спиратися.
— Які книжки ви порадили б нашим читачам для обов’язкового прочитання і власного інтелектуального розвитку?
— Найперше — Новий Завіт, «Кобзар» Шевченка, обов’язково прочитати всі твори Шекспіра в перекладі українською мовою. Також — повне зібрання творів Івана Франка, особливо лірику, бо Шевченко — душа, а Франко — розум нації. Лесю Українку та Василя Барку, бо в нього дуже містичне, неординарне світобачення. Із зарубіжної літератури рекомендую прочитати Діккенса, бо без нього неможливо зрозуміти XIX століття, а також Томаса Карлейля, Честертона, Ауробідно, Маркеса та його магічний реалізм. Дуже раджу почитати духовного світоча українського народу — Андрея Шептицького, його невеличку працю «Як будувати рідну хату?» видано в Бібліотеці газети «День», яку я теж раджу активно читати. Це ті книжки, які можна перечитувати десятки разів і не втрачати інтересу.
