Книжка відомого експерта з питань ТБ і радіо Івана Мащенка «Хроніка українського радіо й телебачення в контексті світового аудіовізуального процесу», яка вийшла у видавництві «Україна» на замовлення Держкомтелерадіо, за формою помітно відрізняється від попередніх робіт автора. Якщо двотомник «Телебачення України» — це фундаментальне дослідження з історії розвитку українського ТБ, а також становлення його законодавчої бази, а видані за останні кілька років книжки («Міфи і реалії телерадіоефіру», «Лики і лиця телерадіопростору», «Телевізійні аномалії») — це збірники науково-популярних нарисів, то в новій роботі історія становлення та розвитку українських і зарубіжних електронних мас-медіа подана у вигляді послідовного викладу фактів і подій цієї історії за датами.
Однак книжка не сприймається просто як такий собі набір дат і фактів — адже кожна з подій вміщена в певний контекст. Точніше — одразу в кілька контекстів.
Один із них означений уже в назві книжки. Як зазначає автор у вступній статті, «електромагнітні хвилі, які на своїх «крилах» несуть теле- і радіопередачі, не визнають відстаней і кордонів», тому було б не зовсім правильно відділяти історію українського радіомовлення та телебачення від історії електронних мас-медіа інших країн, адже зіставлення «дат, цифр і фактів у їх конкретно-історичних паралелях нерідко виокремлює принципово інше розуміння ситуацій». Як підтвердження Іван Мащенко наводить такий приклад — 6 листопада 1951 року було введено в експлуатацію третій у СРСР (після Москви та Ленінграда) і перший в Україні телецентр — Київську студію телебачення, передачі якої в столиці тоді приймали на 665 телевізорів. А 18 листопада того ж року американська телекомпанія СВS здійснила прямий телеміст між берегами Тихого й Атлантичного океанів: американці одночасно побачили в прямому ефірі статую Свободи в Нью-Йорку та затоку в Сан-Франциско. Українське ж телебачення телемости на значні відстані почало проводити лише через три десятиріччя. У 1986—1989 роках УТ провело близько 20 телемостів з аудиторіями зарубіжних країн. Утім, зазначає Іван Мащенко, «як технічний спосіб об’єднання двох віддалених аудиторій подібна форма організації мовлення була відома й раніше, але екранним явищем «народної дипломатії» вона стала лише за часів горбачовської гласності та перебудови». Таким чином, ще один контекст, у який вписані зібрані в книжці факти, — взаємозв’язок електронної техніки та програмної політики. І нарешті, третій контекст — нерозривний взаємозв’язок телебачення та радіо «з їхньою технічною першоосновою та сучасним технологічним розвитком», або, за словами автора, «фізиків» і «ліриків» (тобто творців теле- і радіопрограм). У цьому випадку одним із красномовних прикладів може слугувати заснування в 1980 році Тедом Тернером цілодобового новинного телеканалу CNN, що стало можливим завдяки появі мобільних тележурналістських комплексів, а також розвитку космічних комунікацій і кабельних мереж.
Саме зважаючи на взаємозв’язок історії ТБ і радіо з рівнем науково-технічного розвитку, Іван Мащенко «розсуває» хронологію електронних мас-медіа до... двохсот років. Перший розділ книжки називається «Науково-технічні передумови появи радіо та телебачення (XIX ст.), а за точку відліку взято 1807 рік, коли фізик Томас Юнг (Велика Британія) запропонував спосіб запису звуку камертона на закопченому барабані.
А найважливіші, на думку автора, факти з історії ТБ і радіо незалежної України ввійшли до останнього, шостого розділу «Ефір на рубежі століть (1991—2005)». Тут згадується і створення перших в Україні кабельних мереж, і перші комерційні ТРК, і прийняття законодавчих актів у цій сфері, і взаємодія українських телерадіомовників із зарубіжними, й обсяги телемовлення державних ТРК України, і теледебати кандидатів на посаду глави держави, і багато іншого. І практично щодня «хроніка українського радіо і телебачення» поповнюється новими фактами, які сьогодні, можливо, сприймаються лише як «робочі моменти», але вже незабаром теж стануть історією електронних мас-медіа.
