Нещодавні події в середовищі фахового спорту порушили низку питань майже філософських. Зокрема, необхідність визначитися з тим, як розуміти героїзм, що це власне таке.
Розмивання поняття відбувалося ще в СРСР, коли героями робили за багаторічне сидіння в політбюро, за те, що дожив, наприклад, до 75-річчя і не спився, за приплід свиноматок на фермі, за бюрократичне довголіття, за те, що успішно забивав м’яча або кидав шайбу, солодко співав в опері, і таке інше. І якось випаровувалося справжнє значення цього терміну — героїзм — це служіння своєму суспільству з ризиком для власного життя, здоров’я і свободи, коли індивід інтереси країни, народу, держави ставить вище особистих і навіть вище за свій інстинкт самозбереження. Героїзм — це завжди щось екстраординарне, на що здатна далеко не більшість. Героїзм — це особливий випадок, виняток. Тому радянська традиція оголошувати цілі міста героями ніде в цивілізованому світі сприйнята не була. Героїзм завжди пов’язаний із принесенням індивідом якоїсь жертви на вівтар Вітчизни. Власне, на всі ці роздуми спонукала перемога українця Олександра Усика, мешканця анексованого Криму, в боксерському поєдинку в Москві з російським спортсменом. Приємно, але на тлі останніх подій, на тлі війни, в якій в України ще дуже мало перемог, перемога Усика — все-таки дрібниця. Але в Києві її піднесли до небес, а прем’єр Володимир Гройсман навіть запропонував Президентові присвоїти боксерові звання Героя України.
А в чому ж героїзм гарного спортивного фахівця? У тому, що він просто відмінно зробив свою роботу? Мільйони людей у всьому світі чудово роблять свою роботу, і жодного героїзму для цього не потрібно. Чим ризикував Олександр Усик? Тим, що в разі поразки отримає не 10 мільйонів, а значно менше. Ось і весь ризик. Усик — не герой. Він нічим для України не пожертвував. Його земляк Ільмі Умеров, який публічно назвав Крим Українським і сів за це у в’язницю, — герой. Ахтем Чійгоз, що так само вчинив і відсидів два роки за ґратами, — герой. Герой і Володимир Балух, що відмовився зняти український прапор над своїм будинком у Криму і за це і нині зазнає в буцегарні катувань і знущань.
Усик поводиться в Криму дуже обережно, і я його не засуджую. Не хоче він до в’язниці, що абсолютно природно. Але навіщо в такому разі говорити про героїзм? А Володимир Борисович погарячкував, як погарячкував Петро Олексійович із нагородженням Надії Савченко. А якщо завтра в анексованому Криму героя України Усика візьмуть за горло і змусять виступити з антиукраїнськими заявами, як тоді всі ми виглядатимемо? А насамперед лідери нашої держави? Всі ці поїздки українців різних фахів до Росії — це легітимація і легалізація російської агресії в Україні. В результаті світова спільнота не вірить, що в Україні війна. Адже справді: дипломатичні стосунки підтримуються, українці і росіяни вільно їздять із країни в країну, торговий обіг між РФ і Україною зростає, українські спортсмени виступають під українським прапором у Росії і до того ж виборюють там якісь медалі (як нещодавно в РФ збірна України з дзюдо...). Яка війна? Суцільна дружба! Гібридність більше на користь Росії, ніж Україні. Мета Кремля — тихо, непомітно, «без ексцесів» задушити Україну, щоб ніхто не помітив і не відреагував. А вся політика української влади на це працює, незалежно від того, розуміє вона це чи ні. А Олександр Усик об’єктивно зробив свій внесок для зняття санкцій з агресора. Якщо війни де-факто немає, якщо підтримуються нормальні міждержавні відносини (а хіба все це виглядає якось інакше?), то які можуть бути санкції? Нехай Усик. Є й набагато сумніші факти. На каналі NEWS ONE говорили про те, що всі роки війни Україна поставляє агресорові такий стратегічний матеріал, як титан, незамінний елемент для багатьох військових технологій.
Уся наша боротьба з агресором перетворюється на суцільну двозначність, що приносить нам безліч невдач, трагедій і провалів. На мій погляд, треба взагалі відмовитися від цього безнадійного совка — звання Героя України за аналогією з Героєм Радянського Союзу. Навіть у цьому не можемо жити власними традиціями, уяви не вистачає, щоб придумати щось своє, доїдаємо недоїдки зі столу імперії.
До речі, звання це ввели за часів правління Леоніда Кучми, великого шанувальника всього радянського. Сьогодні у нас — 440 героїв. З такою кількістю Україна має бути надпроцвітаючою державою. Але якби із цих 440 хоч би 20% були справжніми, безстрашними героями, а то ось в анексованому Криму гуляє немало кавалерів золотої зірки України, які служать російській владі... у Москві розважає тамошню публіку Герой України Софія Ротару. Балаган. Навіщо нашу країну перетворили на балаган? Мабуть, олігархів це цілком влаштовує.
На 5-му каналі ведуча Лариса Губіна спілкувалася з дипломатом Богданом Яременком. Губіна попросила Яременка прокоментувати повідомлення про те, що в Естонії викрили мережу російських агентів. Її візаві сумно зауважив, що в Україні в агентурну мережу Росії входять телекомпанії, газети, політичні партії. Потім говорили про російські санкції проти України. По-перше, під час війни жодних економічних зв’язків з агресором не повинно бути за визначенням. А якщо якісь бізнесмени мародерствують, співпрацюють з ворогом, то нехай їх навчать українському патріотизму хоча б російські санкції, якщо Президент не може навчити разом з ГПУ, СБУ і так далі. Як вважає Яременко, Україна постійно плентається в хвості дій РФ замість того, щоб виявляти ініціативу.
На каналі «112» нардеп від «БПП» Карпунцов заявив, що Захід нас зрадив, не виконавши своїх обіцянок згідно з Будапештським протоколом. Так, 1938-го він зрадив Чехословаччину, 2008-го — Грузію, а тепер і нас. Як справедливо зауважив політолог: «Західні цінності закінчуються там, де починаються російські гроші». Що ж, треба і це засвоїти, як ми, сподіваюся, вже засвоїли, де, за Володимиром Винниченком, закінчується російська демократія.
На тому ж «112» Олег Волошин, що працював в МЗС України за Януковича, найбезсоромнішим чином вимагав провести референдум на Донбасі. Це ідея Путіна, висловлена ним Дональду Трампу в Гельсінкі. США ідею не підтримали, керуючись елементарним здоровим глуздом. Який референдум може бути на окупованій території? Нехай Путін спершу виведе звідти свої війська — як регулярні, так і колоніально-наймані (Луганський і Донецький корпуси «ЛДНР»). Але і після цього знадобиться декілька років, аби замінити хаос порядком, аби гарантувати людям, що там мешкають, безпеку, захистити їх від озброєного залякування, бандитизму і так далі. Путіну сподобалося те, що він зробив у Криму 2014-го і хочеться поширити цей досвід на Донбас.
Волошин хотів автономії для Донбасу. Пропозиція згубна для нашої країни. Давно насилу примушую себе слухати «Підмосковні вечори» цього дипломата часів Януковича. Волошин істерично обурювався тим, що він називав «примусовою українізацією» (мабуть, русифікація у нас виключно добровільна в Криму і на Донбасі). Все це я чув у Севастополі ще до окупації. Ті, хто тоді верещав про «жахи українізації», сьогодні знайшли своє місце в російській владі. Волошин співає з голосу Кремля, а «112» став рупором подібних діячів. Цей екс-дипломат вимагав домовитися з Росією. Про що? Про капітуляцію? Фігурант вихваляв Медведчука, а директора Інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича публічно називав «негідником». І ведучі співчутливо мовчали, хоча в інших подібних випадках зараз же стають на диби. Мабуть, у них промосковським діячам можна все, у тому числі й приниження особистості. Ось поки такі, як Волошин, гарцюватимуть телеканалами України, наша країна — кандидат на поразку та капітуляцію. Спасибі мудрій політиці нашої дорогої влади, яка здала внутрішній фронт антиукраїнським силам.
