Ведучого «5 каналу» Романа Чайку знають як журналіста з власною чіткою позицією, зокрема й у контексті «внутрішньоцехових» дискусій. Біохіміку за освітою й музиканту «по життю» йому вдається реалізовувати нестандартні телеформати. Так, мабуть, чи не найбільше глядачам запам’яталась програма «5 копійок», в якій обговорення серйозних тем вдавалося поєднувати з жартами та «колючою» іронією. Нині актуальну соціально-політичну аналітику від Романа Чайки та його гостей глядачі можуть бачити щодня у будні в межах п’ятигодинного марафону «Україна понад усе». Про відповідальність медіа-спільноти за ситуацію в країні, «корисних ідіотів» від української журналістики та дамоклів меч справи Гонгадзе, — читайте в розмові для «Дня».
— Романе, як гадаєте, з огляду на непрості часи, які переживає країна, чи була б доречною сьогодні програма на кшталт «5 копійок»? Які ще телеформати вам хотілося б втілити в життя?
— Передача «5 копійок» пережила двох з половиною президентів. З огляду на те, що запит на політичну сатиру залишається завжди, думаю, вона була б актуальною і сьогодні. Щоправда, тепер сатири багато у соціальних мережах. Цю царину охоплюють блогери, яких в Україні вивели в окрему касту. Звичайно, телевізійна політична сатира цікавіша тим, що до слова додається також картинка. У «5 копійках» учасники дискусії були одночасно й об’єктами, і суб’єктами політичної сатири. Наразі для мене ближчими є формати, апробовані в Британії, та особливо, у Штатах — коли є один ведучий, який запрошує у студію кількох ньюзмейкерів. Вони ж не лишень жартують самі, а й стають також об’єктами жартів із прицілом на політичну сатиру. Такий формат передбачає, зокрема, можливість швидкого переходу від включення зі студії до відеоматеріалів, і навпаки. Щоправда, коштують програми такого штибу недешево... В певний момент ми наближалися до цього в «5 копійках». У нас був Капелюшок зі своїм колективом, який грав джазові стандарти прямо в студії — такий собі музичний інтертеймент. Результатом співпраці з програмою Олександра Ірванця стала збірка політичної сатири у віршах. А в рубриці «П’яте колесо» вперше в телевізійному форматі реалізував себе Лесь Подерв’янський. Сьогодні, як на мене, актуальною буде програма, близька за жанром до політичної сатири, в якій можна було б підводити підсумки тижня, але під новим, несподіваним кутом зору. Хотілося б поєднати соціальні мережі, блогерів та комедійне шоу.
ФОТО НАДАНО «5-М КАНАЛОМ»
— Яка міра відповідальності журналістської спільноти за те, що відбувається в країні? Чи змінилися принципи роботи українських медійників протягом останніх двох років? Яких якостей, цінностей, пріоритетів найбільше бракує сьогодні, на вашу думку, вітчизняній журналістиці?
— На жаль, у нас в країні вибудувана система колективної безвідповідальності всіх гілок влади, зокрема й ЗМІ. Вважається, якщо людина отримала ксиву, вона автоматично стає журналістом. Деякі з тих, хто називав себе журналістами, сьогодні у бігах — шарії, чалєнки та інші. Вони несуть відповідальність за розкручування різних російсько-нацистських проектів, на зразок «Донецько-Криворізької республіки». Взяти хоча б анексований Крим. Скільки років там працювала газета «Кримська правда»? Формально — це ЗМІ, формально — там працюють журналісти. І вони несуть відповідальність за спроби побудувати в Україні «русский мир», за розпалювання міжнаціональної ворожнечі, перекручування історії, виправдовування геноциду кримських татар.
Вітчизняна журналістика є сьогодні настільки ж гібридною, наскільки гібридною є вітчизняна демократія. Отже, й відповідальність у нас також якась дивно-гібридна. Згадаймо, наприклад, такого собі Ігоря Гужву, який вийшов з олігархічного гнізда Ахметова. Його взяли податківці з мільйонами, які невідомо звідки взялися для фінансування агітки Кремля газети «Вести». За це має бути пряма кримінальна відповідальність. Замість цього Гужва стає кандидатом в Київраду від «Опоблоку», запускає новий зливний бачок «Страна.ua». Йдеться про національну безпеку та дезінформацію як частину агресії, наслідком якої є втрата територій, велика кількість убивств та покалічених життів. Коли побачимо ці справи у суді, лишень тоді зможемо говорити про журналістську відповідальність в дії.
Що ж до принципів роботи українських медійників в останні роки, то вони не могли не змінитися, адже одна справа — мирний час, інша — військовий. Досі у нас не було досвіду інформаційного висвітлення військового конфлікту на своїй території. Запозичити його можна було б в Ізраїлю. На мою думку, РНБО має розробити чіткий алгоритм висвітлення воєнних питань. Адже ми наступали на граблі вже неодноразово — журналісти видавали в ефір геотеги, показували військовослужбовців, розвідників, техніку, що неприпустимо. В Ізраїлі, наприклад, існують чіткі інструкції — впродовж якої кількості днів дозволяється оприлюднити дані про військову операцію і її результат. Нерідко ворог вдається до спецоперацій — апелюючи до людських емоцій, запускає штучну хвилю обурення. Журналістська спільнота в Україні досі абсолютно не готова до таких викликів. До всього цього додається вічна хвороба партійної приналежності ЗМІ, які в нашій країні не є бізнесом. Відсутність системи національної інформаційної безпеки в Україні накладається на російську гібридну пропаганду і «корисних ідіотів» тут і в Європі. На останніх, на мою думку, також лежить чимала частка відповідальності
Держава має вчитись у волонтерів відбиватися в інформаційній війні. «Інформаційна сотня», «Кіберварта» — все це чудові проекти «знизу». Вони вміють застосовувати механізми новітніх медіа. А от з точки зору «олігархічних» ЗМІ — Україна не готова. Більше того, у нас досі існує такий пережиток «совка», як державні ЗМІ. Але навіть там немає єдиної інформаційної політики. Президент виходить і каже, що сьогодні триває національно-визвольна війна з Росією. І всі розуміють, що так воно і є. Потім вмикаємо телевізор і чуємо про АТО. АТО з артилерією, ракетами й танками не буває. За законом, відповідальність за проведення АТО має нести уряд, а не Генеральний штаб. Водночас, на фронтовій лінії стоять підрозділи, підпорядковані абсолютно різним силовикам. Журналіст стикається з усією цією катавасією і просто заплутується в словах.
В олігархічно-партійних ЗМІ є своєрідна солідарність, яка співпадає з певним магістральним баченням їхніх власників. Таким чином, на одних каналах глядачі отримують суцільну зраду, а на інших — щось дуже близьке до суцільної перемоги. Така ситуація спричиняє абсолютну недовіру в суспільстві як до влади, так і до ЗМІ. І все це накладається на масовий психоз тотальної «#зради», яку прекрасно фінансують і роздмухують. Гібридний психоз.
— У вітчизняному медіа-середовищі нині розгортається гостра дискусія з приводу стандартів. Деякі колеги намагаються протиставляти національний, державний інтерес і журналістську об’єктивність. В цьому контексті також можна згадати суперечки щодо т. зв. мови ненависті, тобто щодо права журналіста називати окупацію окупацією, а терористів терористам. Показово, що «діалог» з «іншою стороною» намагаються налагоджувати передусім медіа-проекти, які існують на кошти західних фондів. Про необхідність такого діалогу говорять західні експерти. Вочевидь, кожен журналіст сьогодні має знайти для себе відповіді на ці запитання. Якою є ваша позиція і ваші аргументи?
— Це — найбезглуздіша дискусія у час інтервенції, але вона не могла не виникнути. Адже частина журналістів в Україні працює на грантах, на зовнішньому фінансуванні. Є прості наймані працівники (назвемо їх «бюджетники»), а є «грантовики», які можуть бути на порядок вільнішими у своїх діях. Є «профі», а є слухняні «підставки для мікрофонів». Як і в будь-якій корумпованій сфері, такі різні категорії ніколи не можуть дійти до спільних критеріїв роботи. Дивно лише, що проблема постала саме у розпал війни. Дивно також, що рупорами цих речей стали люди, які раніше були для глядача константами неупередженості, об’єктивності. Фактично, йдеться про пацифістичне угодовство в глибокому тилу України — про таку собі «куликовщину». Адже першим у цьому контексті згадується саме Андрій Куликов, який в Українському католицькому університеті у Львові та й на інших майданчиках читав лекції для молодої парості, для тих, хто лише збирається стати журналістами. Його «рецепт» уникнення «мови ненависті» зводиться до того, щоб не називати ворога ворогом, а своїх солдатів «нашими», тим більше «нашими героями», і взагалі «треба почути ДНР та ЛНР». Саме так — без лапок і з великої букви. І це дуже небезпечно. Ворог інформаційно атакує ззовні і з глибокого тилу, а «куликовці» вимагають одностороннього інформаційного роззброєння. Це подібне до українського «одностороннього» припинення вогню згідно Мінських домовленостей. І тут навіть не йдеться про так звану дегуманізацію ворога. Тут уже пряма «дегуманізація» співвітчизників. І така «інфокаша» цілодобово ллється на глядача/слухача, який уже два роки поспіль перебуває у стані стресу, кризи, психозу й відсутності якісного каналу комунікації з державою, яка, до слова, зобов’язана захищати його в соціальному й військовому вимірах!
Усім цим «експертам» від круглих столів про «мову ненависті» та ж війна з кров’ю та горем видається сухим моніторингом занудних випусків ТБ-новин, і глядач їм, певно, уявляється аналітично підкованим громадянином, який передивився Бі-Бі-Сі. А насправді, пасіонаріїв не так багато: одні воюють, інші для них волонтерять, а 90% залишаються байдужими й пасивними. Адже країна усе ще лишається в своїй масі феодальною з патерналістським населенням, якому ще чимало крокувати до рівня громадянина. Слухаєш ті аргументи «мовоненависних пацифістів» і чомусь згадується лише визначення «корисного ідіота»... Поки не підтвердиться зворотне, ці колеги для мене — «корисні ідіоти». Доказів, що така діяльність робиться умисне, я не маю, бо тоді вже мусимо говорити про диверсію...
Загалом, я теж не прихильник використання різних «новинних» кліше за відсутності своїх кореспондентів на фронті та за лінією фронту. Але є точка відліку — хто тут агресор, а хто обороняє свій народ і свою країну. Сьогодні проти нас воює російський експедиційний корпус і його найманці-колаборанти. Тому йдеться не про «мову ненависті», а про чіткість визначень — хто ворог, хто агресор. До проблеми балансу не можна підходити з механістичної точки зору, не можна підміняти його арифметикою. Бо так на кожне висловлювання українського захисника в новинах доведеться надавати слово окупанту й терористу.
— Президента Порошенка традиційно критикують за те, що він не позбувся свого бізнесу. Серед активів називають також і «5 канал». Як ви оцінюєте ситуацію, коли президент країни є власником одного з найбільших мовників? Чи доводилось вам як журналісту стикатися з певними спробами вплинути на зміст вашої роботи з боку влади, Адміністрації Президента тощо?
— Під час виборчої кампанії Петро Порошенко обіцяв, що передасть в управління всю свою власність, окрім «5 каналу». Тож щодо «5 каналу», він дотримав свого слова. Порошенко є нашим головним інвестором і не приховує цього, на відміну від різних телекорпорацій, де п’ять ЗАТ, сім офшорів і невідомий кіпріот — кінцевий власник. Ніхто, до прикладу, не може достовірно сказати про реальних власників «112 каналу», холдингу «Вести». І в країнах демократії власники ЗМІ ходять у політику, просто там працюють закони, і там медіа — це бізнес, де є прибуток. І суть прибутковості — достовірність.
Ще в часи створення «5 каналу» в засадах редакційної політики було зазначено, що власник не має права втручатися. Думаю, глядач одразу б побачив, якби хтось намагався впливати на наші ефіри. Як ведучий програм лише «наживо», я абсолютно однаково почував себе в ефірі за часів Януковича і зараз, за часів Президента Порошенка. Інше питання — доступ журналістів до суб’єктів політичного процесу. За часів Льовочкіна була обов’язкова «розмовляюча голова» у вигляді Ганни Герман, а доступитися до Адміністрації Президента було неможливо. Зараз легко, хоча часто спікери швидше орієнтуються на позитивний PR, ніж на розмову про проблеми. Але також є й люди, приміром Дмитро Шимків, який ніколи не уникає дискусій чи незручних тем. Раніше міністрів було дуже важко витягувати на розмову, а якщо вдавалося, то зазвичай із прес-секретарем, який верещав: або узгоджуємо питання, або ніхто не прийде. Таким чином я мав спокій, бо за минулої влади зустрічатися з тими виродками, які зрештою виявились кримінальними злочинцями, часто просто не було можливості. Останні два роки таких ексцесів від міністрів чи депутатів владних партій не було. Але от цілі інституції чи гілки влади залишаються «глухими бункерами», як-от Генпрокуратура, ЦВК, фіскали чи судді апеляційних і Конституційного судів.
Чи подобається мені те, що політики використовують свої ЗМІ як майданчик для піару? Ні. Думаю, це не подобається і глядачеві. Чи можуть наймані працівники це змінити? Ні, але ми принаймні можемо про це говорити, на відміну від інших. Лише реальні реформи політики, державної служби й бізнесу можуть змінити загальні правила, коли ЗМІ будуть лише бізнес-проектами з прибутком, а не дорогими інвестпроектами.
Пригадую показовий момент на корпоративі-річниці телеканалу чи то 2006-го, чи 2007-го, коли мені наш власник жартома сказав, що так, як його «чихвостили» політичні опоненти у моїй програмі, не робили навіть на «Інтері». Я тоді ще подумав, що він дивиться ці програми, але жодних механізмів тиску не застосовує. Лише раз пожартував. Хоча, наскільки мені відомо, на інших телеканалах за зачиненими дверима редактору й ведучому можуть багато-що «пояснити». Для мене це було дуже важливим. Важливо також те, що ми упродовж 13 років роботи у прямому ефірі не зустрічалися з фактами брутальної цензури. Що там далеко ходити. Інформаційне висвітлення і дискусійні студії «5-го» одразу після програми Дмитра Гнапа «Слідство. Інфо» про офшорні документи з «Панама-лікс» мали змогу бачити усі наші глядачі.
— Нещодавно у Києві поховали Георгія Гонгадзе. Водночас розслідування його загибелі так і не завершено. Чимало критики нині справедливо лунає на адресу суду та слідства. Але, як ви гадаєте, чи все від неї залежне зробила для об’єктивного розслідування справи журналістська спільнота? Що для вас як журналіста означає справа Гонгадзе?
— В моєму житті Георгій Гонгадзе присутній особисто — як колега, як друг. Я тоді робив лише перші кроки у журналістиці, дописував у газету «Поступ» і працював на радіо. У Львові існувала така собі журналістсько-мистецька тусовка. Ми зустрічалися в провулку Крива Липа на каві, багато говорили. Пам’ятаю, як обговорювали мої перші публікації, як він розповідав про війну у Грузії. Деколи у нього вдома пили домашнє грузинське вино під платівку чоловічих грузинських хорів. І Георгій її мені подарував, коли побачив лише, що мені подобається. Він взагалі легко робив подарунки. А потім Роман Вибрановський і Сергій Шолох попросили її для радіо «Континент» під чергову річницю убивства та так і не повернули досі...
Саме тому для мене Гія — це не абстракція, не політичний символ «України без Кучми». Він для мене — передусім друг. Вічно молодий. Молодший сьогодні від мене. Мені доводилося з клубком у горлі робити теле— і радіомарафони на річниці його вбивства. З журналістами, які здійснювали розслідування у цій справі, ми неодноразово зустрічалися в ефірі, навіть у програмі «5 копійок» зібрали усіх, хто знав хоч якусь частину правди. До нас на прямий ефір приїжджав майор Мельниченко з держохороною. Щоправда, за декілька хвилин втік, побачивши... одного почесного консула, який вивозив «плівки з-під дивану Кучми». По частинці від усіх колег Гії можна було скласти реальну папку для слідчих. Але питання зараз стоїть не у виконавцях, не у середній ланці силовиків, яких ліквідували фізично, щоб розірвати слідчу ниточку наверх. Досі не проведено будь-які процесуальні дії, щоб знайти замовників. Суд мав би розглядати покази, отримані від Литвина, Кучми та інших. Ці люди мали б, щонайменше, фігурувати у матеріалах слідства. Справа Гонгадзе — це дамоклів меч над Україною, який наочно демонструє, що ми досі не маємо повноцінної держави, я вже не кажу про правосуддя і слідчі органи...
– Чимало людей в Україні шанують Романа Чайку як музиканта, зокрема як учасника культових «Мертвих півнів». Де можна почути пісні групи сьогодні? Чи є хоча б найменша надія на возз’єднання? Які ще музичні проекти плануєте?
– У мене був свій сольний проект, який називався «Сіґал Спожив Спілка». Є матеріал, частково недороблений, недозаписані композиції для нового альбому. І вже не раз мені Тарас Чубай казав: «Взяв руки в ноги - й до мене». У нього в хаті є своя студія. Але все зависло у повітрі, бо молодший син забирає увесь вільний час, а решту забирає телевізор.
Я дуже радий, що Дмитро Попов запустив інтернет-радіоUAradio й деякі пісні «Мертвого Півня», що пройшли через ремастеринг, крутяться там. Це – ексклюзивні речі, які зберігаються в мене у сейфі й раніше не виходили. Своєрідний сюрприз для наших шанувальників, а мені дуже приємно, що вони до сих пір існують. Це відчувається, бо коли приїжджаю до якогось міста, мене впізнають не лише як телеведучого, але також як музиканта. Й це при тому, що група не виступає вже четвертий рік!
Людина, яка зініціювала припинення роботи «Півнів» – наш соліст Місько Барбара – весь час віддає театру «Арабески», там і його дружина, яка була у нас директором групи. Михайлові треба було б поговорити з хлопцями «по-чоловічому». Він образив хлопців і сам ображається на їхні оцінки його одноосібного рішення. Та й мої, зрештою, теж. Перший крок від нього – і, я думаю, групу можна було б повернути. Адже є і запит шанувальників, і бажання кожного з музикантів зробити серйозний «камбек». Місько зініціював розпад групи у той момент, коли команда перебувала на піку професійного рівня і у нас було дуже багато задумів. Йому і карти в руки.
Щоб заповнити вакуум, зроблю невеличкий анонс. За підтримки багатьох друзів і за власні кошти я зробив ремастеринг багатьох старих композицій. Ці пісні майже не виконувалися, або виконувалися дуже давно і тільки на концертах. Ще коли група існувала, в мене була ідея випустити диск-«червону книгу». Він мав бути оформлений як «червона книга» і називався б «Мертвий півень. Рідкісна птаха». Буду вести перемовини з двома цікавими інтернет–майданчиками, щоб викласти альбом у вільному доступі. То ж чекайте незабаром.
