У нашого головного редактора є хобі. Власне, їх чимало, і всі так чи інакше пов’язані з фахом. Одне з них — «виловлювання перлів» у Мережі, як вона це називає. Зі всього величезного масиву інформації і спілкувань у ФБ Лариса Івшина «виловлює» людей, які неординарно мислять і оригінально викладають думки, проте які часто-густо не сприймають своє «письменство» серйозно. Так, у «Дні» з’явилися чудові автори та блогери. Цікаво, що їхні тексти і колонки потім знову повертаються до Мережі, проте «кола на воді», а точніше — територія розумного — стає дедалі ширшою. На це захопливе заняття (я знову про перли) Лариса Олексіївна «підсаджує» і своїх співробітників. Усе це я написала для того, щоб було зрозуміло, що мене підштовхнуло написати листа до Тетяни Нарбут-Кондратьєвої (Tatiana Narbut-kondratieva), росіянки, яка останній рік мешкає у Німеччині.
«Доброго дня, шановна Тетяно! Я вже кілька років є вашим постійним читачем у ФБ. Як і Лариса Івшина. Власне, за її дорученням і пишу вам. І зізнаюся — з великим задоволенням. Дозволю собі зауважити, що ми читаємо ваші пости не лише з естетичним задоволенням (за вишуканий іронічний стиль, оригінальність погляду й ерудицію), а і з великою пошаною — за виняткову здатність залишатися порядною і принциповою людиною в наш тяжкий час. За тонке розуміння, що відбувається в Україні, за непримиренність до агресії, за загострене почуття справедливості. Все це разом, помножене на ваше безперечне літературне обдарування, дозволяє нам звернутися до вас із пропозицією: чи не хочете ви стати блогером «Дня»?».
Приємно, що Тетяна сприйняла пропозицію «на ура», після — з сумнівом, мовляв, я ж не журналіст, «что вижу, то пою». Але тут моя співрозмовниця виявляє скромність, оскільки є автором книги про психологію іміджу, статей наукових (підручник з психотерапії) і популярних (у пітерських часописах). Та все, що написане нею у ФБ, схильна кваліфікувати як хобі (велика справа — це хобі, виявляється). Все ж, згоди ми з Тетяною дійшли. І сьогодні представляємо її дебютну колонку в «Дні».
Але насамперед — пропоную вашій увазі уривки з нашого листування, які, як мені здається, стали своєрідним знайомством із новим автором.
«Я зберігаю некрологи загиблих українців і розсилаю своїм співгромадянам. Не можна дозволяти про це забути»
Ганна ШЕРЕМЕТ: — Прізвище Нарбут дуже відоме в Україні. Розкажіть, будь ласка, про своє коріння, свою родину, про традиції, які вас сформували.
Тетяна НАРБУТ-КОНДРАТЬЄВА: — Наскільки я знаю, Нарбути із Санкт-Петербурга. Військові з роду в рід. Родові імена — Михайло і Георгій — завжди давали синам. Тато наполягав на молодшій гілці Радзивиллів, але він був «брехун, базіка і реготун». Хоч і любив мені маленькій розповідати про тризуб, жовто-блакитний прапор... Не пам’ятаю, у зв’язку з чим, але точно пам’ятаю з дитинства, як і те, що Нарбут малював ескізи герба. Це була така фронда на українські теми. З України була моя бабуся по материнській лінії — Ольга (або Юлія) Гейко. Із розкуркулених. Бабуся про себе розповідала мало, але співала Українські пісні і читала вірші Шевченка.
Г. Ш.: — Ви розповідали, що ваше дитинство й отроцтво минули у військовому містечку. Існує думка, що життя в них досить замкнуте і сповнене умовностей. Як вирости вільною особистістю в невільному середовищі? Що і хто на вас впливав, окрім родини?
Т. Н-К.: — Тато був військово-морським льотчиком у Заполяр’ї. Там, де під час війни літали бабуся і дідусь. Саме недалеко від того місця, куди «Кузю» привезли. Життя у нас справді було за колючим дротом, але всередині цілком вільне. А куди ще могли вислати з вічної мерзлоти? Через близькість Норвегії прекрасно ловилися ворожі голоси. Років із 13 я постійно слухала «Свободу» і «Голос Америки». Ніякого дисидентства в родині не було. Але був здоровий глузд і гумор. І багато книг.
ФОТО З «ФЕЙСБУК»-СТОРІНКИ ТЕТЯНИ НАРБУТ-КОНДРАТЬЄВОЇ
Г. Ш.: — Ви психолог. Це був усвідомлений вибір?
Т. Н-К.: — Так, психологом я стала вже свідомо. Перша освіта — філолог-романіст. Просто з любові до французької мови. Психологічний факультет СПбДУ — друга вища освіта. Потім ординатура з клінічної психології в інституті ім. Бехтерєва і робота на кафедрі психіатрії у військово-медичній академії. Інститут психоаналізу. Не уявляю, що може бути цікавішим, ніж вивчення людини — від психолого-психіатричної експертизи до терапії депресій і формування іміджу й арт-терапії — досліджувати людину та допомагати клієнтові у дослідженні себе можна в найрізноманітніших аспектах. У подоланні невротичної депресії у жінок часто першим кроком може бути нова стрижка. Тому психологія моди, враження — моя велика любов. 2005 року я опублікувала книгу «Імідж як точна наука», де практики саморегуляції, медитації, біхевіоральні методики поєднувалися з рекомендаціями, як обрати піджак і зачіску.
Г. Ш.: — Фах, схильність до аналізу допомагає чи заважає у спілкуванні з людьми поза, так би мовити, стінами кабінету? Бувають миті, коли фахові знання хочеться «відключити»?
Т. Н-К.: — Я дуже сподіваюся, що у мене немає фахової деформації — я легко спілкуюся з людьми, не намагаючись аналізувати та лікувати при особистому спілкуванні. Тим більше, я ще й ледача — так що поза роботою працювати зовсім не хочу. Інша справа — вухо натреноване. Я часто чую, як, напевно, людина з хорошим музикальним слухом, фальшиві ноти. Часто навіть сформулювати не можу, що саме дряпнуло. Під час консультування це сигнал, що дозволяє потім з’ясувати проблему. У спілкуванні — просто сигнал. Останнім часом мені б дуже хотілося помилятися у своїх передчуттях, але на жаль, як правило, виявляюся права.
Г. Ш.: — Що для вас Петербург? У багатьох, навіть у тих, хто ніколи не бував у цьому місті, мені здається, в голові засіли стійкі стереотипи: аристократизм, срібне сторіччя, або приклад радянської «зачистки» всього живого, або «бандитська столиця» 90-х, або кооператив рейдерів усієї Росії нульових... А для вас?
Т. Н-К.: — Петербург — це я. В будь-якому разі, частина мене. Це без пафосу і захоплення. Як рука чи нога. Навіть не можу сказати «моє місто». Просто моя частина. Зі всією його болотяною блідою неміччю, палацами, холодом, снобізмом, Пискарівкою, де половина моєї родини.
Г. Ш.: — Коли сталася анексія Криму й агресія Росії на сході України, я читала ваші пости із захопленням і з острахом за вас. Вам доводилося відчувати нерозуміння або ворожість не у ФБ, а в реальному житті? Це взагалі важко — говорити те, що думаєш, якщо ваша думка не збігається з горезвісними 86 відсотками? До речі, живучи в Німеччині, ви також деколи висловлюєте, я так розумію, не зовсім популярні думки, наприклад, із приводу ставлення до біженців. Що примушує вас не мовчати і таким чином опинятися поза зоною комфорту?
Т. Н-К.: — Ні. Не доводилося. Мені взагалі дуже таланить. Я вкрай рідко зустрічалася з хамством і недоброзичливістю в реальному житті. Ніхто з мого ближнього кола не підтримував окупацію і війну. Та і далекі, якщо і вважали інакше, у моїй присутності поводилися пристойно. Влітку 2014-го було відчуття скоріше українофілії. Мені одного разу навіть квіти подарували на вулиці, коли я гуляла у вишиванці. Нестерпно важко було від війни. Саме через війну я і виїхала остаточно. Ми довго жили на дві країни, я ніколи до 2014 року не думала, що виїхала назовсім. Просто жила в різних місцях. До Мюнхена інколи швидше добратися з центру Пітера, ніж із околиці в центр. Моя робота, звичайно, пов’язана з мовою, репутацією, клієнтською базою, тому я не хотіла переїжджати за кордон назовсім, розуміючи, що тут буду незатребуваною як фахівець. І вже, без сумніву, у мене не буде ні лекцій, ні програми на телебаченні, ні клієнтів, словом, усього, що було в Росії. Я дуже конформна та боязка. Те, що відбувалося усередині країни, хоч і викликало відразу з моменту приходу до влади Путіна, але я б змогла з цим жити. Коли б не син. І не війна. Я повинна була їх розділити. Зробити хоч його непричетним до злочину моєї країни.
ФБ — моя терапія. Я завжди пишу для себе. Щоб не тримати в собі те, що викликає сильні емоції. І знову ж таки — я боязка. Я боюся. За себе, за дитину. Боюся прокльонів тих, хто страждає від моєї країни. Боюся не допомогти, якщо можу, боюся промовчати або осудити людину, що опинилася у важкому становищі: а раптом сама опинюся в такому ж, і ніхто не висловиться на мій захист? Говорити — для мене і є зона комфорту.
Г. Ш.: — На початку 2000-х ми (наївні!) вирішили обмінятися проектами з «Российской газетой»: наші автори відповідали на запитання «Яку Росію ви любите?», а росіяни, відповідно, «Яку Україну ви любите?». Те, що не склалося, ми зрозуміли одразу. Наші — все більше про особистості — про Чаадаєва, Сахарова, візаві — про пісні та вареники... А яку Україну любите ви? І нарешті, яку Росію любите?
Т. Н-К.: — Ніяку зараз не люблю Росію. Люблю дитячі спогади. Друзів. Родину. Все інше отруєне війною і виправданням війни багатьма навіть найбільш пристойними росіянами. Я любила Росію, що виходить з плакатом «Свободу Литві», Росію, в якій професор із французької літератури зневажливо говорив нам, студентам 1993-го — що ви тут робите? Чому ви не в Москві? Ви ж студенти! Інтелектуальна еліта! Ви повинні робити країну. А потім ректор нашого СПбДУ написала перший в пострадянській історії «лист інтелігенції на захист Путіна» — адже було зрозуміло чому. Над нею одна-дві кримінальні справи висіли. Які після листа успішно закрили. Ми тоді говорили собі: «злодюги мені миліші, ніж кровопивці», не розуміючи, що це не різні люди, а люди в динаміці. Наші злодюги стали кровопивцями дуже легко. Зараз усі думки про Росію для мене отруєні війною. Це такий біль... постійний. Я зберігаю некрологи загиблих українців і розсилаю своїм співгромадянам. Не можна дозволяти про це забути. Україна для мене зараз — це люди, що йдуть уночі під дзвони Михайлівського монастиря. За своїх дітей. Це Стус, Джемілєв, волонтери, мої друзі у ФБ. Маленька дівчинка, якій зібрали ніжку по шматочках у мюнхенській лікарні. Розумієте? Я дивилася на цю ніжку і розуміла, що це мій снаряд поцілив у її дім. Якщо продовжувати ряд — яку Німеччину я люблю — лікаря цієї дівчинки, хірурга зі світовим ім’ям, який відмовився від свого гонорару за операцію.
