У поїзді Сімферополь — Київ я почула ексклюзивний коментар
рішення Вишгородського суду з приводу виборів київського мера. Жінка з
маленькою дочкою поверталася з відпочинку на турбазі, путівку куди вона
одержала в рахунок багатомісячної заборгованості із зарплати на одному
з підприємств Київської області. Але все одно з поїздкою остаточно вирішилося
лише в останній момент, оскільки не було грошей на дорогу. Після багатоденних
пошуків: у кого позичити, та обдумувань: а чим потім віддавати, все-таки
поїхали... Так от, ця жінка не кричала, а сичала: «Та що ж це робиться?
Людям їсти нічого, дітей вчити нема за що, що робиться з бензином, збиранням
урожаю... Заводи стоять... А вони які гроші на всю цю політичну гру (насправді
епітети були значно дошкульніші. — Н.Л. ) викидають! Це що ж, вони
переобрання знову влаштують, чи що?! Я вже не знаю, що ж народу робити?
От просто виходити на вулицю, й кричати: «Караул!»...
Звичайно, телекамер при цьому монолозі представниці електорату
не було. Тим часом саме такі зустрічі й виїзди за межі політичного й телевізійного
столичного «мейнстрима» якось інакше примушують подивитися на те, що відбувається
на наших телеекранах. І справа, звичайно, не в тому, щоб кожний день із
наших телеекранів кричали ось такі жінки. А в тому, щоб ТБ робилося розумними,
інтелігентними професіоналами, з погляду глобальних, сутнісних інтересів
народу, з погляду права наших людей на нормальне, цивілізоване, урівноважене
життя, йти до якого нам усім треба, прикладаючи зусилля: Працюючи. Думаючи.
Навчаючись. Однак як і раніше наше ТБ дуже далеке від народу — бо до знайомої
ще з радянських часів ідеологічної функції додало лише одну: «вколотися,
й забутися». У пропагандистське ж ТБ, мабуть, внесене тільки одне нововведення
— скандальність. А так — радянські зразки політичного ТБ тоталітаризму
непорушні. Щодо об'єктивності, повноти та всебічності інформування нині,
в особливий період передвиборної гонки, говорити вже просто не доводиться:
краще, що протистоїть президентським «бойовим листкам», це коректні «новини
нізвідки, ні про що». Але якщо вилизаність, скажімо, ТСН («1+1») до
того рівня блиску, коли ні до чого ніхто не причепиться — зрозуміти можна:
бізнес в Україні треба охороняти передусім від політиків, то тактика більшості
з тих, хто поставлений під президентську рушницю, м'яко кажучи, все більше
дивує. Адже і пропагандистське ТБ робити можна також різним: і у вигляді
грубо обтесаної палиці, і у вигляді витонченої палички... Однак поки що
і вітчизняні, і московські іміджмейкери Президента так на двох інтонаціях
(або хамських, або лакейських), на двох тележанрах (туфти чи з претензією
на їдкість, або відверто паркетної), і на одному й тому ж способі «роблення»
інформації (а такі «новини» саме робляться, а не добуваються), і зациклилися.
З новенького продукту — про пафосні «Запитання дня» (УТ-1) говорити
багато не варто: стиль програмно-проблемних постановочних матеріалів радянського
ЗМІ навіть не модернізований. А от у зв'язку із засиллям і на «Інтере»,
і на УТ-1 суцільних «насправді»: безапеляційних «дрібниць», яким натужно
намагаються додати гумористичного «стильку» — запитання неминуче: на кого
розраховано?
Минулої середи автори передачі «Насправді» на «Інтері»
відшукали в райцентрі Корець жіночок, робітниць соцзабезу. Вони «стукали»
на свою начальницю, яка нібито збирала підписи за П. Симоненка на робочому
місці. Ну, по-перше, від сміливості наших громадянок, які власному керівництву
спочатку «робили зауваження», а потім про все ще й у телеефірі розповіли
— просто дух захоплює. А по-друге: ну хто ж повірить, що якщо вже прихильники
Симоненка, які не володіють і сотою часткою можливостей владних структур
із використання адміністративно-чиновницьких методів, не утрималися, і
«прокололися», то невже і серед тисяч рекрутів Президента не знайшлося
тих, хто не зміг протистояти принаді, м'яко кажучи, полегшити собі завдання?..
Але чому їх немає в передачі? Або от у тих же «Насправді» Симоненка єхидно
виставляють у ролі «зцілювача» і «проповідника», який ставить миттєві діагнози
й обіцяє найшвидше лікування. А до цього, і після цього, в телевізорі наш
дорогий Леонід Данилович розказує, наприклад, як довелося йому самому зайнятися
питанням бензину, і як відразу справи поліпшилися. Нестиковочки у діях
іміджмейкерських команд, чи «клієнт» все робить не так, як домовлялися?
У «Насправді» цієї середи ведучий Кирило Вишинський повідомив про «тимурівські
загони», які створені рухом на підтримку Є. Марчука в Харкові для допомоги
знедоленим. Взагалі-то, риторичні запитання, поставлені ведучим у зв'язку
із цим: чи допомагають всім біднякам, чи тільки тим, хто підтримує Євгена
Кириловича, і чи будуть діяти подібні «загони» після виборів, можна було
адресувати членам харківського відділення руху «У ХХІ століття — з Є. Марчуком»,
які, до речі, були присутніми в кадрі. Але хіба для цього створена така
програма, як «Насправді»? Вихователька дитячого садка з Марганцю розповіла
в передачі про те, що місцева організація комуністів зробила їм підписку
на газету «Комуніст»... Хотілося б знати, якою собі уявляють свою аудиторію
творці програми? Яку аудиторію можуть «зачепити» всі ці дурниці, інформаційне
лушпиння? Хто з тих, хто після десяти вечора сяде дивитися політичну (не
еротичну) передачу, може «купитися» на частівки із примовками, при абсолютній
однозначності, односпрямованості інформації рівня навіть не відвертого
«зливу» (цим займається на УТ-1 «Досьє»), а гавкання моськи із- за рогу?
Матричні копії передвиборних антиагіток «Інтера» — в «7
днях» і «УТН-панорамі» , яка їх нинішньої неділі замінила нібито
через відпустку семиденної команди. Знову з телеекрана щось промовляє О.
Ткаченко, вмонтований телевізійниками в пурпурний стяг. З Дніпропетровська
розповідають, як туди приїжджав Мороз, і як його «закидали» помідорами,
і як після цього О.М. з почетом вирушили в один з найкращих готелів міста...
Н-у й щ-о?! Хіба цього я як майбутній виборець чекаю, наважившись розібратися
за допомогою ТБ, хто ж з наших кандидатів гідний мого голосу? Та ні, звичайно
ж. Насправді я хочу знати, про що ж конкретно йдеться на зустрічах кандидатів
з електоратом? Які їм ставлять запитання? Про які програмні положення вони
говорять? Що конкретно вони пропонують країні й мені, її громадянинові?
Чи вміють вони дискутувати? Якщо критикують владу, то що конкретно протиставляють
їй? Або якими аргументами обставляють свою підтримку влади?.. На жаль...
Якщо внаслідок певних особистісних рис О. Ткаченку надають-таки слово —
цитатами — в ефірі, ніби вважаючи, що «сам себе викриває», то кандидатів,
у яких з мовою, логікою та аргументацією склалося дещо інакше, в ефір на
УТ-1 вставляють виключно в переказі. І навіть якщо зробити вигляд, що ми
не розуміємо, що цей переказ — найчастіше (насправді!) — перекручування,
все одно неминучим є глядацький висновок: отже, бояться. Тим паче, що до
деяких кандидатів як і раніше застосовується геть уже застаріла тактика
замовчування — так, у вівторок УТН примудрилися не повідомити про 1 прес-
конференцію О. Мороза як зареєстрованого кандидата в президенти. У середу
— промовчали про підписання декларації про проведення чесної передвиборної
боротьби Є. Марчуком, О. Морозом і О. Ткаченком... Не кажучи вже про проігнорований
фактично всіма каналами, крім СТБ, скандально-сенсаційний факт оприлюднення
доповідної записки голови СБУ Л. Деркача помічникові Президента В. Литвину,
в якій перший повідомляв про ступінь лояльності ЗМІ Миколаївській області
до Леоніда Кучми... Якщо коментувати подібну тактику пропрезидентських
телеканалів не зовсім серйозно — то, дякуємо, звичайно, іміджмейкерам влади:
вони ефективно працюють на опозицію. Але шкода грошей платників податків
— вони й без того за Леоніда Кучму голосувати особливо не налаштовані.
Навіщо їх ще в цьому переконувати?..
Проте, на жаль, непрофесіоналізм — це хвороба не лише президентської
команди в мас- медіа. Найгострішою проблемою «Епіцентра» В. Піховшека
(«1+1»), по-моєму, стає нерозуміння журналістами в студії основного
завдання представників «четвертої влади»: дати людям інформацію, яка допомогла
б їм адекватно сприймати дійсність і, відповідно, адекватно в ній діяти.
Так, безумовно, лише суперупереджений глядач не визнає, що останній «Епіцентр»
з Євгеном Марчуком був однією з найбільш вдалих, інформативних, серйозних
передач цього циклу. Але, на жаль, успішною передача стала передусім завдяки
особистості самого політика та адекватності (цього разу) В. Піховшека,
чого не скажеш про інших журналістів, які вели з кандидатом у президенти
№ 3 діалог. Можна було погоджуватися чи не погоджуватися з посиланнями
В.Піховшека — наприклад, з його прагненням довести, що Є.Марчук і Л. Кучма
— це близнюки-брати. Проте ведучий вів діалог з кандидатом у президенти
на єдино правомірному в цій ситуації рівні бесіди з політиком, в долі якого
була колись і служба в органах держбезпеки. Що дозволяло Є. Марчуку якоюсь
мірою розкритися як особистості і продемонструвати своє розуміння проблем,
що стоять перед суспільством, і своє бачення того, як ці проблеми можна
й треба вирішувати, попутно відповідаючи на їдкі запитання про те, чому
саме він ці проблеми може вирішити, на відміну від нинішньої влади. Тобто
у Є.М. була можливість дискутувати саме про те, що й хвилює електорат напередодні
акту голосування: здатність того чи іншого кандидата змінити на краще й
ситуацію в країні, й життя кожного її громадянина. І що є суттю діяльності
політика. На жаль, що ж до журналістів у студії, то вони не пiднялися вище
рівня бесіди з генералом КДБ, який став ще й кандидатом у президенти і
якого треба змусити «здати», видати компромат на когось з гучних імен у
наших політиці та бізнесі. Я вже не кажу про те, що бачити основний «компромат»
у біографії самого Марчука у його КДБіському минулому — це не лише не знати
настроїв людей, електорату, а й просто елементарно «підставлятися». А чим,
власне, відрізнялася роль секретарів парткомів, обкомів і ЦК (що є в біографії
практично кожного нинішнього керівника країни та кандидата) від ролі працівників
органів безпеки? Чи КДБ у нас діяло само по собі — не лише поза керівництвом
КПРС, а й без посильної допомоги кожного партійного керівника, які були
зобов'язані стежити за чистотою лав і в разі чого інформувати відповідні
органи? Інша річ, що всім відомою є набагато менша корумпованість саме
КДБ — так це ж уже Марчуку тим більше на руку, як, власне, й взагалі всі
розмови про його минуле, бо в цьому минулому були Вчинки (як, приміром,
звільнення поетеси Ратушинської) — на відміну від минулого більшості інших
претендентів на владу в країні. Коли діалог журналістів з кандидатом у
президенти ведеться на рівні: а чому ви не критикуєте особисто Кучму? А
чому ви не називаєте конкретних прізвищ корумпованих чиновників? А чому
ви не боретеся з корупцією тепер? тощо — це означає, що журналісти або
просто звикли, не напружуючись, витягувати з політиків дошкульні фрази
й робити на цих фразах собі імена. Або ж вони роблять собі ім'я просто
на лицемірстві. Ви можете собі уявити, скажімо, щоб американські журналісти
допитували кандидата Білла Клінтона, чому він не допомагає боротися з корупцією
Джорджу Бушу? І лицемірство це має під собою, як уявляється, цілком елементарну
й прозаїчну причину. Річ у тім, що талановитість і професіоналізм у журналістиці
є неможливими без болю в душі не лише в зв'язку з власною кар'єрою (зарплатою,
іміджем і т.ін.), а й у зв'язку з життям тих людей, яким ми адресуємо свої
послання. От якби журналісти розмовляли б з Марчуком, пам'ятаючи про наших
науковців, які виїжджають за кордон через безгрошів'я, про безпритульних
дітей, про безпенсійних пенсіонерів, про вчителів, лікарів, робітників,
які місяцями не отримують зарплати і не можуть себе реалізувати в рідній
країні, то й хвилювало б їх зовсім інше. І аналізувати хотілося б в іншому
напрямку, і «компромат» вибудовувся б зовсім не схожим на ті шаблони, якими
користується бездарна команда міфотворців при владі. Розмова при цьому
могла б вийти не менш жорсткою. Але куди більш необхідною глядачеві.
