Минулого тижня отримала запрошення від команди міжконфесійного радіо «Еммануїл» взяти участь у прямому ефірі програми «Світлі гості». Впродовж ефіру говорили про релігійну журналістику як покликання, важливість присутності людини у діалозі з Богом, особисте духовне виховання, волонтерство. Проте найважливіші акценти нашої розмови — специфіка роботи у релігійній тематиці. Отож пропоную вашій увазі кілька тез із висловленого. Звичайно, висловлені мною позиції — це лише особистісні погляди, а не універсальний алгоритм. Тому закликаю до активних роздумів і можливої дискусії.
ВАЖЛИВІ ТЕМИ
Коли ми намагаємося виділити певну градацію тем із цієї сфери, то маємо великий перелік. В українському суспільстві сьогодні є чимало приводів для розмов. Проте концентруємо свою увагу все-таки на релігійній специфіці. Тут можемо виокремити кілька блоків. По-перше, важливо говорити про діалог між конфесіями, релігійними деномінаціями. Відслідковуючи українську історію, розуміємо, що наша держава перебувала на культурно-релігійних перехрестях; окрім того, сьогодні маємо різнорідну палітру національних меншин усередині суспільства. Тому на це треба, безумовно, зважати. Релігійний журналіст має також чітко знати про виникнення і специфіку розвитку християнства у тій державі, про яку він пише. Наприклад, в Україні не можна розділяти Українську Греко-Католицьку церкву від Православної, маємо на увазі виділяти інакшість конфесії, оскільки обидві церкви вийшли з одного джерела — Володимирового хрещення; тільки кожна зі спільнот переживала свою історію розвитку і відповідала на певні виклики. Тому перший фокус сучасної журналістики, насамперед в Україні, — міжконфесійний діалог з метою побудови, а не руйнації.
По-друге, сучасна релігійна журналістика мусить спрямувати всі зусилля на формування живого образу Церкви. Насамперед маємо на увазі світські ЗМІ, в яких висвітлюють релігійні теми. Це не означає, що до того всі матеріали у ЗМІ репрезентували Церкву в іншому спектрі. Проте коли аналізуємо контент, який стосується релігійної проблематики, бачимо лише корупційні схеми, непорозуміння, образи псевдослужителів. Варто зазначити, що такий підхід презентує секуляризованість у професійних підходах журналістів так званих світських ЗМІ. Звісно, що ми не заперечуємо негативні явища у середовищі тієї чи іншої конфесії, проте, знову-таки, маємо утримувати баланс — разом із негативом висвітлювати позитив, кардинально змінюючи підходи суспільства: від Церкви «як пам’ятки архітектури і закритої бізнес-системи» до Церкви як живого організму.
КРИТЕРІЇ ПРОФЕСІЙНОСТІ
Хоча релігійна журналістика за жанровою палітрою і алгоритмом підготовки матеріалів у загальному нічим не відрізняється від інших журналістських проблем, проте тут все-таки є свої особливості. По-перше, у релігійній журналістиці, на мій погляд, мають працювати ті, хто максимально наближений до того чи іншого релігійного спрямування; якщо мова йде про християнську журналістику — журналісти-християни, які є активними у своїй Церкві й водночас небайдужими до інших конфесій. Важко уявити собі у цій тематиці журналіста-атеїста чи журналіста-гностика. Адже мета, наприклад, суто спеціалізованих ресурсів — достукатися до тих людей, які втратили будь-які духовно-моральні орієнтири, надію, відчувають себе «за бортом» суспільства. По-друге, той, хто хотів би писати про релігію, має бути відкритим до інших конфесій, готовим на діалог. У богослов’ї маємо термін «ексклюзивізм», який означає, що «ми не визнаємо тих, хто є поза нашою Церквою, оскільки поза нашою спільнотою немає спасіння». Тому релігійний журналіст повинен відкидати такі судження, оскільки такі підходи знижуватимуть його професійні стандарти. По-третє, ще одна властивість професійності релігійного журналіста, яка, мабуть, найважча до виконання, — нейтральність. Зрештою, вона випливає із попередньої характеристики — відкритості до діалогу. Релігійний журналіст, чи принаймні журналіст, який пише на цю тему, мусить виходити за межі власних суджень і стереотипів щодо іншої конфесії. У цьому разі треба пам’ятати, що через релігійне «різнобарв’я» українського суспільства журналіст може дуже легко заплутати свого читача, глядача чи слухача, звести на манівці. З цього приводу хочу звернутися до своїх колег, коли готуємо матеріали, а особливо із релігійної проблематики: думаймо про професійну відповідальність!
ДЛЯ КОГО Я ПИШУ?
Підготовка кожного матеріалу з релігійної тематики спонукає замислитися: для кого я пишу? Як журналіст, розумію, що аудиторія — строката, особливо це стосується, наприклад, читачів нашої колонки «Медіа та релігія» у «Дні». Серед них чимало людей, які є активними у своїй релігійній спільноті, а чимало тих, хто називає себе атеїстом. Хоча мені, наприклад, слово «атеїст» видається дещо неправильним і безсенсовим, оскільки заперечення Бога — це апріорі Його визнання. Тому таких людей радше схильна називати «пасивними віруючими», хоча вони можуть бути формально охрещеними у Церкві, проте відкинули Бога у своєму житті або визнають Його, проте не є активними у житті своєї релігійної спільноти. Отож, вважаю, що основна увага і месидж має бути до таких людей, щоб спонукати їх замислитися над певними питаннями, активно подискутувати з автором, розглянути різноманітні шляхи і, можливо, дещо змінити своє духовне життя. Бо коли ти орієнтуєшся лише на «воцерковлених» читачів — цього замало, оскільки це категорія людей, які завжди підтримуватимуть тебе і їхні думки будуть співзвучними твоїм.
Релігійна журналістика, на мій погляд, не покликана навертати, лише спонукати людину замислитися, подумати над власними рішеннями, життям. Важливо «пробуджувати» аудиторію, наповнювати її духом, розумінням того, що життя прекрасне у будь-яких діапазонах. Тому кожен медіа-продукт цієї тематики потребує ретельної підготовки і усвідомлення процесу делікатного проникнення в душу реципієнта.
