У День пам’яті та примирення та День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні українське телебачення не змогло запропонувати нічого нового своїй аудиторії. Найактивніші глядачі та медіаексперти обурювалися в соціальних мережах, що центральні канали продовжують показувати російсько-радянські фільми про війну, знімати спеціальні святкові концерти, де веселими піснями і танцями країну вітають з «великою перемогою Радянського Союзу». Огляди про те, чим запам’яталися ефіри в ці дні, запропонували автори «Дня» Сергій Грабовський та Наталя Іщенко. Ми ж у продовженні теми звернулися до експертів з проханням прокоментувати, як запобігти в майбутньому «ефірним граблям» 8 і 9 травня, тобто якими мали б бути сітки мовлення наших каналів у День пам’яті та примирення та День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні?
«ТРЕБА ЗРУЙНУВАТИ ТРАДИЦІЮ ВЕСЕЛИХ СВЯТКУВАНЬ»
Ольга ГЕРАСИМ’ЮК, телеведуча, перший заступник голови Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення:
— Думаю, що давно час відмінити традицію святкових концертів. На мій погляд, ця традиція глибоко радянська. Її основний посил — святкувати перемогу. Помпезно, весело, з піснями... Але цього дня (про що свідчить чимало спогадів учасників війни, їхніх близьких, рідних, зокрема дітей, в кого батьки повернулися чи не повернулися з фронту) чимало підстав для вшанування пам’яті, а точно не танців і співів. І про це має пам’ятати наше телебачення.
Мені здається, що було б добре показати гарні документальні фільми про війну власне українського виробництва. Ці стрічки мають переосмислювати історію Другої світової війни, об’єктивно і неупереджено говорити про роль України, наші втрати. З пошаною, спокійно, констатуючи факти. Мені не вистачає циклу передач з істориками, аналітиками, зрештою — учасниками війни, яких з року в рік стає все менше.
Окрема увага на каналах має бути зосереджена на художніх фільмах про війну. Держава, яка цього року виділила багато грошей на продукування власного кіно, мала б подумати про необхідність державного замовлення стрічок саме такого напрямку. Ці фільми мають бути не пропагандистські, а про людей, їхні історії, війну через призму конкретно людини, де життя кожного — це неймовірна цінність.
А ще — я б хотіла відійти від пластмасових пам’ятників невідомому солдату, що розкидані по всій Україні, і вшанувати належно кожного героя. Днями я їздила Полтавщиною, бачила мертві села, де ніхто більше не живе, але посеред них стоять гіпсові пам’ятники невідомому солдату. Колись, в радянський час, до цих пам’ятників покладали квіти... Зараз про них забули. Нам давно час знайти цих солдатів, викопати їхні рештки, встановити їхні імена і перепоховати біля домів, там, звідки вони пішли на війну. І роль ЗМІ в цьому — ключова. Це може бути спеціальна інформаційна кампанія.
Треба зруйнувати традицію веселих святкувань. Як війну виграли, закидавши ворога безіменними тілами наших солдатів, так і зараз ми продовжуємо шанувати безіменних людей. Телебачення має переінакшити акценти, знімати про це фільми.
На жаль, для керівників каналів інколи 8 і 9 травня приходять якось неочікувано. Вони до них неготові. Невже за рік-два наперед, знаючи, що це важлива і не переосмислена у свідомості українців тема, не можна належно підготувати сітку? Натомість нам канали пропонують «вінегрет» — суміш російських, радянських та західних фільмів. Те, що традиційно показують наші канали напередодні і в День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні, насправді прикро бачити.
Є чимало людей, які займаються встановленням імен загиблих, записують їхні історії... Я знаю таких людей у Харкові, у Слов’янську, який переживає наслідки новітньої окупації терористами. Ці люди у ЗМІ не представлені і їхня робота — невідома. Натомість ми тільки поширюємо територію сварок і непорозумінь.
«ТБ НЕ НАВЧИЛОСЯ РОБИТИ ДОРОСЛІ ВИСНОВКИ З ЦІЄЇ ТРАГЕДІЇ»
Юрій МАКАРОВ, телеведучий, документаліст:
— Українські телевізійні ефіри не дивився в ці дні свідомо, щоб не травити душу. Сказати, яким телебачення 8 і 9 травня мало б бути, не так важко. Можна увімкнути французьке, британське ТБ чи, зрештою, той же російський канал «Дождь», який спробував осмислено підійти до чергової річниці. Ці канали успадкували світлий бік сили. Вони, як і ми, розуміють, що це ніяке не свято. Це — День пам’яті. І тільки так. Відтак ефір має бути виваженим, зосередженим і пройнятим за інтонацією скорботою за жертвами.
В Україні починають робити окремі непогані зразки того, як треба вшановувати ці дати. В тому числі на майдані Незалежності. Там були чіткі і правильно розставлені акценти. ТБ також мусить вмикати креатив і пропонувати якісно інший підхід до розмови з аудиторією про Другу світову війну. Жодних «ми перемогли», «Велика Вітчизняна», «діди воювали», що нам намагається нав’язати Росія всі ці роки.
Натомість у нас з усього видно, що ТБ не навчилося робити дорослі висновки з однієї з найбільших трагедій ХХ століття. По суті, це свято сьогодні виконує функцію легітимізації російської нинішньої влади. І більше ніде у світі, крім Росії і України, немає такої інтонації в ефірах.
Насправді яким має бути ефір на початку травня — непросте питання. Значно легше відповісти на питання, яким ефір не має бути. Він не має бути таким, як зараз пропонують російські канали і частина українських. Адже це не має жодного стосунку до реалій трагедії.
Зрозуміло, що важливу роль мав би виконати на цьому напрямку український кінематограф. Але, на жаль, у мене немає оптимізму щодо цього. Питання не лише в грошах. Все починається з цікавого сценарію, захоплюючої драматургії. Ну не пропонують українські сценаристи проекту типу «Врятувати рядового Раяна». Для мене взірцем правильного підходу до історичних подій є саме цей фільм, тут все: пафос збереження людського життя, пафос поводження людини у нелюдських умовах... В Україні можна назвати не більше 2-3 людей, хто міг би запропонувати не те що сценарій, а хоча б концепцію проекту такого рівня. Це еволюційний шлях. Та ж сама Росія довго і багато вкладала в кінематограф. Думаю, що поступово Україна може піти цим шляхом.
Певною мірою це має бути місія майбутнього Суспільного ТБ. Але, виходячи з реалій, думаю, це буде дуже важко. І питання, повторюсь, не тільки в бюджеті. Кадри, ідеї... У тих документальних стрічках з художніми вставками, які зараз намагаються видати за історичні деякі документалісти, чимало ляпів: не так форма, не той телефон доби, зрештою — не та зачіска в актора. І глядач все це бачить. Бачить і відчуває загальний фальш.
Україна має перезапустити цей напрям кінематографа про війну з нуля. Тому, на жаль, ні через рік, ні через два-три роки очікувати від українського телебачення якісно іншої ефірної сітки в ці дні не випадає.
