Хтось із мудрих сказав, що культура — це, насамперед, зусилля. Мрідула Гош належить до тих людей, яким вдається не лише підвищувати культурний рівень власної країни, а й жити в соціокультурному середовищі іншої держави і, що головне, — розуміти її зсередини.
Мрідула — індійський історик, політолог, економіст, фахівець із міжнародних відносин і водночас авторка «Дня». Її стаття «Навіщо тобі ця мова?» вийшла у першому томі «Екстракту 150». Перебуваючи в Україні з 1984 року, Мрідула почала вивчати українську мову й культуру ще тоді, коли їх було відсунуто на маргінес суспільного життя. А згодом, добре володіючи українською, вона переклала на свою рідну бенгальську «Лісову пісню» Лесі Українки, поезії Івана Франка, Тараса Шевченка, Олександра Олеся, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Миколи Руденка, Ліни Костенко, Бориса Олійника, Дмитра Павличка, Іван Драча.
Зустрітися з Мрідулою Гош мені вдалося зовсім недавно. Вона взяла участь у другій академічній дискусії «Розширюючи кордони — наближуючи периферію», присвяченій питанням української ідентичності та гуманітарної політики («День» № 227-228, п’ятниця, 10 грудня 2010). Перш за все, слід наголосити, що розповідь Мрідули про індійський досвід систематизації своєї багаторівневої історії та літератури окреслює напрям тих змін у підході до власної гуманітарної політики, які варто здійснити й Україні. Але водночас ця індійська жінка-вчений показала особистий приклад того, як потрібно співіснувати у сучасному відкритому мультикультурному світі, як шанобливо можна ставитися до культури та мови іншого народу.
Пропонуємо нашим читачам матеріал Мрідули Гош на основі її виступу під час Другої академічної дискусії «Розширюючи кордони — наближуючи периферію».
Коли мене запросили взяти участь в дискусії щодо української гуманітаристики між Сходом та Заходом, я вагалася. По перше, я не філолог, не філософ і навіть не культуролог — яке я маю право вставляти свої «п’ять копійок»? По-друге, чесно кажучи, цей «бутербродний підхід» —ставити питання«між Сходом і Заходом» — мені особисто не подобається, бо я його не визнаю. Так склалося, що в моїй свідомості давно стерті всі кордони й асоційовані з ними стереотипи. Я їх не відчуваю, хіба що ношу паспорт і адміністративно підкоряюсь кордонам при переході від однієї держави до іншої. Тому, даючи згоду на участь, вирішила лише розповісти про системи гуманітарних знань і джерел з тисячолітньої історії моєї країни, а не вступати в суперечку щодо Сходу, Заходу і. т.д.
Сучасна дискусія гуманітаристики точиться навколо модного терміну «постколоніальна література». Сьогодні в Індії триває велика дискусія стосовно того, чи доречно вживати стосовно індійської літератури термін «постколоніальна література», який має підтекст, що література в колоніальних країнах нібито процвітала після проголошення незалежності колоніями. Але література в Індії — це перший епос людства у вигляді віршів — «Рамаяна», перша драма людства — «Шакунтала». Від багатства мов, метафор, форм викладення просто шаленієш. Термін «постколоніальна» також вживається щодо авторів індійського походження, які пишуть англійською мовою. На думку фахівців, аналізуючи цю літературу як явище, не можна називати її постколоніальною. Так, ми були колонією, але звільнилися. Тепер ми йдемо вперед і повинні озиратися назад, лише щоб оцінювати себе і планувати майбутнє. Не треба весь час говорити, що ми були колонією, тому в нас досі такі негаразди. Отже, багато літературознавців та інтелектуалів вважає, що не треба ставити себе на рівень колонії, оскільки це може сприяти розвитку комплексу неповноцінності. Вони пропонують уникати цього терміну. Натомість, більш доречним вважають термін «sub-altern»-література як категорія. Тут є чим займатися в Індії — це літературні традиції окремих племен, які здебільшого не зберігалися на папері а тільки в системі усних передач знань. Згадаємо, веди також передавалися усно. Їх потім зберігали на різних носіях до наших днів.
Наведу один приклад — як література «sub-altern» може дати більше знання? Ми знаємо, що історик Вінсент Сміт був вражений розмаїттям Індії і написав, що Індія — це «єдність в розмаїтті». Але ця ідея звучала і до нього — дослідники були впевнені, що це походить від древніх санскритських текстів, але виявилося, що вперше такий вираз був використаний групами, що жили на острові Балі (Індонезія), щоб визначити мирне співіснування між послідовниками індуїстського бога Шиви та буддистами. Дивно, правда?
«У СВІДОМОСТІ ГРОМАДЯН ІНДІЯ ЗАВЖДИ БУЛА НЕЗАЛЕЖНОЮ, БО КОЛОНІЯ НЕ ЗНИЩИЛА НАШИХ ЦІННОСТЕЙ»
З одного боку, подолати комплекс меншовартості, а з другого — подолати тотальну ненависть до колишніх колонізаторів — це найважче завдання, яким займалося не одне покоління в Індії. Дійсно, я ніколи не зауважувала, щоб я почала ненавидіти англійців. Ненависть — це дуже серйозна людська вада. Звісно, за ті негаразди, які вони вчинили, я їх любити не буду. Але це не означає, що я не вивчала англійську мову або не читала Шекспіра. Чому так сталося? Англійське панування в Індії тривало двісті п’ятдесят років. У цей період індійська еліта почала вивчати англійську мову. Відповідно процес національного відродження розпочався задовго до здобуття незалежності і тривав двісті років. Відбувалися дуже серйозні пошуки власної ідентичності, систематизація знань, підвалин для гуманітарної політики. І ці підвалини були закладені понад сто років тому. Коли Індія отримала незалежність, вона мала багато свідомих громадян, патріотів. Перед нами не ставало питання, якою буде гуманітарна політика, адже альтернативи не було. У свідомості своїх громадян Індія зажди була незалежною, бо колонія не знищила системи наших цінностей.
Що стосується соціальних реформ і розбудови економіки та держави — це було посилене навантаження на політичну владу. Але інтелектуальний світ сформувався раніше за політичний — у нас інтелектуали домінували над політиками. В Індії найбільше після батьків шанують вчителя (гуру) і лікаря. Батьки дають життя, але вихователі і вчителі дають знання. Людина, яка навчила азбуки, показала шлях до знань, варта поваги. Лікарів шанують тому, що вони дбають про здоров’я суспільства. Лікар і вчитель отримують в індійському суспільстві більшу людську повагу, ніж фінансисти або великі підприємці. У будь-якому селі після релігійного жреця відразу іде категорія вчителів. Цей дух поваги перенесли на нову систему сучасної освіти за міжнародними стандартами, яка утворилася ще задовго до незалежності — 1815 року відкрився Президенсі коледж, згодом 1857 року університети в Калькутті, Делі і Мумбаї. Відбувся певний синтез. Ми взяли все найкраще, що можна було взяти від Заходу, і наповнили все, що було наше.
В ОСНОВІ ГУМАНІТАРНОЇ ПОЛІТИКИ ІНДІЇ — СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ЗНАНЬ І ПРАКТИЧНОГО ДОСВІДУ КОЖНОЇ ЕПОХИ
Щодо змісту освіти синтез полягав у тому, щоб відновити всі історичні знання, які були розкидані по епохах. Тут потрібно зупинитися на об’єднаній культурній спадщині Індії (composite culture), хоча у всі епохи спостерігаємо гострі суперечки між пуританами (purists) як з боку індусів, так і з боку мусульман.
Індійський народ унікальний тим, що не можна і водночас можна говорити про один індійський народ. З одного боку, в Азії немає більш багатомовної, більш багатонаціональної країни, ніж Індія. Жодна мова не домінує — всі знають як мінімум дві або три мови. Причому державну мову поважають усі, мова не є предметом конфлікту і приводом для ускладнення життя в країні. Кожен штат має свою мову і літературу (ще є підмови). Основні мови, за винятком чотирьох мов дравидської групи, походять від санскриту. Всі основні релігії представлені в Індії, а як мінімум чотири — джайнізм, індуїзм, буддизм та сикхізм зародилися у нашій країні. Узагальнення, або скоріше синтез цього масштабного явища на національному рівні — це те, що є сучасним обличчям моєї країни. Тому «індологія» — це не тільки спрощене уявлення про вивчення мови «гінді» або «танців» або читання філософських перекладів. Такий синтез (holistic approach) став підвалиною гуманітарної політики. Невід’ємним компонентом цього процесу стала систематизація знань (і відповідно їхня періодизація) і практичного досвіду, отриманих нами від кожної епохи.
Завдання, з погляду європейців, було складним. Свого часу I. Франко, називаючи ті труднощі, з якими зустрічається історик індійської літератури, серед інших називав «непостійний, флюктуючий і міжнародний характер» індійської літератури. Адже «дуже небагато творів індійської літератури має ім’я авторів. Власність літературна там не має ціни, так що найбільша частина творів підлягала численним переробкам, доповненням і розширенням». Тому «жодна література європейська досі не має докладного, систематичного огляду літератури індійської». Тому процес систематизації — це постійний процес, який відбувається одночасно з розвитком суспільства. Адже немає меж досконалості.
«БІБЛІОТЕКА ПІШЛА В НЕБУТТЯ»
З першої епохи доарійського періоду до нас дійшли такі історичні джерела, як «Рамаяна», веди, упанішади. Згодом в епоху правління Моголів, яка тривала понад 600 років, також був великий розквіт у царині мистецтв, архітектури, пісні, танцю, різних жанрів літератури; виникали мови (урду), поезія, літератури того періоду. Далі в історії Індії — англійське правління, досвід якого теж брався до уваги. Сучасна конституція, сучасний устрій мають дуже багато рис із попередніх епох. Це стосується й освіти, і державотворення.
На прикладі лише санскритського періоду подивімося на цю систему.
Що лежить в основі систематизації знань цього періоду, яка необхідна, щоб визначати зміст соціально-гуманітарної політики? Це два принципи срути (слух) і смрути (пам’ять). Срути є синонімом вед, бо веди ніхто не писав, вони передавалися усно. Це не винахід, у планетарному масштабі ми знаємо значення розповідей, які передаються від бабусь до онуків. Знаєте, в Африці, коли помирає стара людина, кажуть «бібліотека пішла в небуття». Хто зафіксує цей постійний процес передачі знань від покоління до покоління, неписані книги, які ми носимо з собою? Але кожен мусить передати це своїм дітям. Це і є гуманітарна політика на рівні сім’ї. Тобто срути — це закладені в нас внутрішні принципи. А смрити (пам’ять) — це спосіб застосування цих внутрішніх принципів. Як це систематизувати?
Від срут (усної традиції) походять веди й упанішади. Упанішади — це критика і коментарі до вед. Основних упанішад є десять. Про що йдеться в кожній з упанішад? Десь говориться про душі, десь про утворення бога, про жертвоприношення.
Смрути нараховують вісім напрямків, зокрема дхарма-шастра, ітихаса, веданга, агамас, пантх, пурана, упаведа, даршана. Всі вони ще мають свої підрозділи. «Пантх» — це шлях або течія; «дхарма» означає якість речей і водночас релігію як спосіб життя і мислення; «агамас» присвячена божественним силам; «упаведа» — архітектурі й обороні, музиці, медицині та мистецтву. «Дар шана» буквально означає «візія», «бачення» — це філософія. «Даршана» систематизує шість основних течій індійської філософії.
«Веданга» — це тіло веди. Сюди входять «нерукта» — словники, «чханда» — поетика, «калпа сутра» — наука про уявлення (фантастика в сучасному розумінні), «джотиша» — астрономія, астрологія, «пікша» — як вимовляти ведичні мантри, «віакарана» — граматика.
«Ітихаса» — історія — мається на увазі наука і хронологія подій, а також повісті. Це навіть коли індійські діти за допомогою коміксів, іграшок вивчають два епоси — «Рамаяну» і «Махабгарату». Всі знають ці історії. З цього починається піднесення моралі, формування державотворчих якостей, погляду на світ, побудова самої людини, особистості. У перекладі з санскриту «ітихаса» означає «історія».
Тобто є цілі трактати, які утворили смрити і срути і разом сформували певні галузеві знання. Сьогодні вони всі вивчаються як відповідні підрозділи різних дисциплін. Також ми маємо ще багато древніх джерел, серед них є дуже цікава робота «Арташастра». Один із провідних політтехнологів сказав: якби мені дали переклад «Арташастри», то для того, щоб знати, як говорити, як правильно провести кампанію, нічого більше не було б потрібно. Її автор давньоіндійський мудрець, державний міністр імператора Чандрагупти — Каутилья (відомий також як Чанакья). Він написав і про економіку, і про політику, і про право. Його можна частково порівняти з європейським Макіавеллі, але, на відміну від останнього, Каутилья брав до уваги і моральний аспект.
Ніті-шастра — це знання, яке базується на соціальній етиці. І «Бхагавад-гіта» — це свого роду підсумок, збірка маленьких історій, які розповідають дуже епізодично всі оці книги. Але ознайомитися потрібно з усіма наведеними джерелами, щоб потім повноцінно і з розумінням читати «Бхагавад-гіту». Читаючи лише «Бхагавад-гіту» без бази, можна дізнатися все або нічого.
Така сама система створена для вивчення післясанкритської епохи, Середньовіччя, епохи турко-афганських князів, моголів а потім і епохи правління Британії.
Пройшовши цей складний шлях систематизації кожної епохи, ми, звичайно, зосередилися на певних колах, але недостатньо уваги приділили тим племенам, які жили поза увагою того вишуканого панівного елітного кола. Ці племена досі живуть у своїх анклавах, у них не було писемної історії. І, виключивши їх із процесу систематизації, ми багато втратили. Тому зараз в Індії є великий рух інтелектуалів, які самі їздять у села, де живуть ці племена, розмовляють з жителями, щоб надолужити втрачене в історії. Також недостатня увага під час систематизації приділялася усній історії, що зараз теж намагаються компенсувати.
Індія пройшла дуже важкий шлях, ми невпинно продовжуємо долати духовну злиденність, але при цьому нам ще треба подолати матеріальну бідність багатьох мільйонів людей.
В Україні вже два десятиліття поспіль триває гостра дискусія щодо пошуку ідентичності та систематизації знань. Відсутність дискусії гірше, ніж її наявність. Але при цьому дискусія має створити площину для зближення поглядів. Попри негативні тенденції, коли представники кожної сторони суперечки не чують одне одного, а лише говорять, як у телевізійних ток-шоу, є велика кількість людей, які щоденно працюють для збереження знань поколінь. Мені дуже прикро, що в Україні перестали шанувати вчителів та викладачів і під виглядом комерціалізації освіти нівелюються моральні цінності освіти. Водночас знаю викладачів, які щоденно «систематизують» знання через свої лекції. Процес відбувається тихо, спонтанно, без елементів шоу та політики.
Це — і збір свідчень про Голодомор, зв’язок і зустрічі молоді з праведниками миру та з тими, хто пережив Голокост, зрештою, це коли дідусь або бабуся має радість розповідати про своє життя онукам. На більш серйозному рівні це наукові роботи, дослідження тощо. Тому я студентам пропоную переключитися від «змодельованих» телепередач на бібліотеки, вивчення першоджерел та мандрувати побільше. Мені також приємно, що є інституції для такої роботи — наприклад, журнал «Всесвіт», ваша газета «День». Без перебільшення, є підстави для надії.
Згадаю приємний інцидент. Колись, утомившись від сенсу буття, ми поставили під питання значущість курсової роботи в коледжі, оскільки вважали, що ніякої користі для науки ми не несемо. Тоді наша викладачка дуже красиво сказала: «Гошпаде акаша пратифалана»: «Ми звикли бачити океани, ріки, горизонти. Але не помічаємо, коли невелика калюжка («го-шпада» із санскриту — це кругла калюжка, розміром з коров’яче копитце, на болотистому ѓрунті) віддзеркалює ціле небо в собі». Тому щось непомітне може містити великі перспективи.
Насамкінець я згадаю два вислови — один належить Ганді: «Я повинен залишати всі вікна і двері відчиненими, щоб звідусіль прийшли до мене всі культури, але нічого не може бути таким, що збиватиме мене з моїх ніг», — а другий Рабіндранату Тагору: «Де душа живе без страху, де піднята голова... де вільний політ знань не спинять хатні стіни...». Тагор хотів жити саме в такій країні. І ці два найбільші гуманістичні принципи могли б утворити у будь-якому місці дуже гарне суспільство і гуманітарну політику.
