Свого часу «Київнаукфільм» був найбільшою в Європі спеціалізованою студією неігрового кіно, на рахунку якої — понад півтисячі фільмів-лауреатів міжнародних та вітчизняних фестивалів. Навіть зараз назви фільмів «Люди та дельфіни», «Індійські йоги — хто вони?», «На прицілі ваш мозок» здаються авангардними, а вони, між іншим, були зняті у не найліберальніші 60-ті роки. Саме на «Київнаукфільмі» народилися легендарні мультиплікаційні козаки та Петрик П’яточкін, а також «Пригоди капітана Врунгеля», «Капітошка» та «Доктор Айболить».
Щоправда, має «Київнаукфільм» й іншу сторону медалі. Адже створювалася кіностудія передусім як ідеологічна установа, відтак, і переважну більшість її продукції становили відповідні фільми.
Що ж, це також частина історії і частина правди, про яку тепер, утім, майже ніхто не згадує.
Напередодні 70-річчя із дня заснування легендарної кіностудії «День» поспілкувався із тими, хто, власне, і творив її легендарність.
КОМЕНТАРІ
Ігор НЕГРЕСКУ, кінорежисер, доцент кафедри режисури телебачення Інституту кіно і телебачення:
— То була справді легендарна студія, на якій працювали легендарні люди. Але все це вже належить історії.
Головна запорука успіху «Київнаукфільму» полягала в керівництві студії. Передусім я кажу про директора Бориса Остахновича та головного редактора Євгена Загданського (до речі, нещодавно в «Дні» вийшло інтерв’ю сина Євгена Загданського Андрія, див. №39-40 від 4 березня 2011 року).
Свого часу протягом року мені доводилося працювати на «Центрнаукфільмі» в Москві. Там усі жили як павуки в банці. А в «Київнаукфільмі» не було жодних чвар, ми ходили на роботу, як на свято. У цьому зізнався навіть Борис Остахнович, коли ми зібралися колишнім колективом у Будинку кіно років п’ять тому. Коли таке каже директор кіностудії, це багато про що свідчить. Звісно, людям властиво ідеалізувати минуле, але хорошого на «Київнаукфільмі» справді було багато.
А от на нинішні перспективи документального кіно в Україні я дивлюсь вкрай песимістично. Річ у тому, що за радянської влади мистецтво обслуговувало ідеологію тієї влади. Нині ж ідеології в державі не сформовано. «Київнаукфільм» обслуговував певну ідеологію, знімав не тільки науково-популярні фільми, переважну більшість нашої продукції становили стрічки на замовлення різних міністерств і відомств. Власне, це була основна наша продукція, а от фільми для широкого глядача складали близько 20%. Пам’ятаю, як мене викликали в партбюро на килим за те, що я не пішов на першотравневу демонстрацію. Власне, я ніколи не був комуністом, знімав фільми про тварин і жодного слова про партію. Тому я був, можна сказати, трохи осторонь активного життя студії.
Зараз я викладаю в Інституті кіно і телебачення. Я дивлюсь на цих хлопчиків та дівчаток, яким по 16—17 років, і в мене складається враження, що їм байдуже, яке буде кіно в нашій країні та куди ми йдемо. Можливо, коли мені було стільки років, моє ставлення було таким самим, але я вступив до ВДІКу, коли вже відслужив в армії та попрацював певний час. Перш ніж іти в режисери, треба набути певного життєвого досвіду. А зараз байдуже. Майже всі хочуть знімати кліпи та рекламу. До документального кіно інтересу майже немає. Гадаю, українське кіно вже ніколи не воскресне. Якось дивився засідання Верховної Ради, і там один дядько з такою, перепрошую, фізіономією, що не влазила в телевізор, казав: без хліба ми не проживемо, а без кіно — проживемо, у нас є телебачення. І так думають усі. На жаль, в Україні сьогодні потенційні спонсори кіно швидше «прогуляють» пару тисяч доларів у ресторані, аніж передадуть ці гроші на те, щоб зняти фільм. Я добре обізнаний із цією системою. Я взяв кілька премій на «Коронації слова» за сценарії, за п’єсу. Мені добре відомо, що вкладати гроші в хороше кіно сьогодні в Україні ніхто не хоче.
Лев УДОВЕНКО, кінорежисер, драматург, викладач Інституту кіно і телебачення:
— «Київнаукфільм» — це передусім були творчі люди. Їх добирали, виховували. Їм було в кого вчитися. Ставлення було дуже добрим, усі допомагали один одному, відчувалася взаємна зацікавленість і підтримка. Коли молодь потрапляла в групу до режисера, то її не кидали зі словами «йди знімай!», а вчили. Хоча складно говорити про конкретну науку. Режисура — це не підручник з математики, де є конкретні формули та правила. Режисер створює певні настрої, певну творчу атмосферу, яка сприяє тому, аби людина розкрилася. Адже режисура — це дуже індивідуально.
На жаль, держава не підтримує сьогодні ані художнє, ані ігрове кіно. Знайшов гроші — знімай що хочеш. Тим часом є талановиті люди, є цікаві роботи. Але немає постійного творчого процесу. У людей немає відчуття, що вони потрібні.
Володимир ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ, кінорежисер, доцент кафедри режисури телебачення Інституту кіно і телебачення:
— «Київнаукфільм» — це золотий човен, який, на жаль, відплив і який, я вважаю, вже не повернеться. Це було абсолютно унікальне явище. Унікальне з багатьох причин.
По-перше, з приходом на початку 60-х років нового директора Бориса Петровича Остахновича на студії зібрався дуже сильний режисерський колектив. А коли режисура — сильна, то, відповідно, тримають курс на залучення хороших операторів.
По-друге, величезна удача полягала в тому, що на «Київнаукфільм» працював абсолютно унікальний головний редактор Євген Петрович Загданський, якого вже, на жаль, немає в живих. Євген Петрович сформував потужний редакторський колектив. Він був генератором ідей, сприймав світ на п’ять кроків наперед. Він відчував, що буде потрібен уже післязавтра. Так, Євген Петрович спільно з чудовим режисером Феліксом Соболєвим в 1968 році зробили фільм «Сім кроків за обрій», в якому йшлося про унікальні можливості, подаровані людині частково Богом, а частково — еволюцією. На той час це було чимось абсолютно новим. Сьогодні всілякі екстрасенси і ясновидці, багато в чому, стали своєрідною модою, яка, як правило, належить до сфери шарлатанства, шахрайства і грошових інтересів. А тоді про це заговорили вперше, до того ж, посилаючись на наукову основу.
60-ті, 70-ті, початок 80-х років — це було золоте століття студії «Київнаукфільм». Усе краще було створене саме тоді. Виникла ціла школа «Київнаукфільму», яка не випадково так високо цінувалася і в Європі, і в світі, підтвердженням чого слугують численні нагороди на найпрестижніших фестивалях.
Ну, а в 90-х усе пішло до зони комерційних, «шкурницьких» інтересів, держава, на жаль, просто зрадила кінематограф. І це величезна помилка держави. Зрозуміло, що, як би там не було добре з хлібом, буряком, гречкою, але якщо мозок молодих людей не наповнюється якимись знаннями і розумом, тоді настає деградація.
Усе, чим займалося науково-популярне кіно, пішло на телебачення. Це, до речі, природно і нічого поганого в цьому немає, адже навряд чи сьогодні, в еру цифрових технологій, хтось демонструватиме такі фільми в кінотеатрах. Але хіба ви побачите зараз на телевізійних каналах просвітницьке, документальне кіно? У кращому разі, вночі. Науково-популярне кіно пішло на телебачення, де, як виявилось, воно нікому не потрібне, а школа зламалася. Нова ж не утворилася. Час від часу з’являються, звичайно, цікаві роботи. Але втрати цього жанру — величезні і практично незворотні: загубився автор, загубився глядач... Я викладаю в Інституті кіно і телебачення і дивлюся, які діти приходять туди вчитися, наскільки вони менш підготовлені до інтелектуальної праці, наскільки мало в них закладено того, з чого зростає духовність, інтелігентність. Ось де драма. Адже сприяння розвитку дітей якраз і належить багато в чому сфері науково-популярного кіно.
Зараз йдуть останні з могікан. Багато кого з тих, хто створювали «Київнаукфільм», вже немає. Услід за нами прийшли одиниці, які намагаються тягнути цей плуг, щось зорювати. Дай Боже цим людям сили, бажання і вміння.
Роман ШИРМАН, кінорежисер, глава журі фестивалю «Відкрий Україну!», завідувач кафедри режисури телебачення Інституту кіно і телебачення, професор:
— З погляду сьогодення «Київнаукфільм» демонструє одночасно декілька уроків. Перший: свого часу саме «Київнаукфільм» довів, що українська кіностудія може бути лідером європейського і навіть світового неігрового кіно. Це до того, як скоса і з яким жалем залишки українського кінематографа дивляться вбік російського і румунського, який дуже нестримно віддаляється від нас. Так от, зовсім нещодавно «Київнаукфільм» засвідчив, як можна стати авангардною студією європейського класу. І підтвердженням цього слугували сотні призів і премій найбільших кінофестивалів — не за політичні кон’юнктурні фільми, а за приголомшливі фільми про природу, тварин, психологію людини.
У сенсі авангарду видатний режисер Фелікс Михайлович Соболєв, а також його сценаристи Євген Загданський і Юрій Аліков були абсолютними чемпіонами. Так не знімали ні в Москві, ні в Ленінграді, а колеги з Центрнаукфільму (Москва) або Леннаукфільму (Ленінград) дуже часто опинялися в ролі провінціалів, які вимушені були вчитися тим прийомам, які використовував Київнаукфільм. Досі, коли я дивлюся канали Discovery або Animal Planet, то усвідомлюю, що якщо зробити поправку на техніку, то з художньої точки зору дуже багато речей Феліксу Соболєву вдавалися набагато краще ще в ті часи, сорок років тому.
Приголомшливі документальні фільми знімав і Тимур Золоєв. Його «Гімнасти» і «Шахтарська вдача» стали подіями в європейському документальному кіно. Тобто це не було «свято на провінційній вулиці», це були фільми високого рівня.
Є ще один момент, який я хотів би відзначити. Шолом-Алейхем колись сказав: «Людина — це те, ким вона хоче бути». Наша студія знімала фільми для тих, хто хотів бути людиною, хто хотів підвестись на ноги, а не повзати на колінах. Вона знімала фільми, подивившись які, людина мала б стати трохи розумнішою, добрішою, трохи інтелігентнішою, більш вихованою, милосерднішою, співчутливішою. Ці фільми не принижували людину, не перетворювали її на ще більшого дурня, ніж вона була при народженні, а намагалися якось її піднести, збагатити, розширити її кругозір. Це дуже важливий момент. Тоді не було гри на пониження, а зараз, на жаль, дуже часто ми бачимо, як канали і студії грають на найпримітивніших емоціях, підіграють низьким інстинктам, розмовляють з глядачем як з черню, піднімаючи рейтинг. І до речі, дуже багатьом це подобається. На «Київнаукфільмі» ніколи не приймали такий тон розмови. Це принципово важливий підхід, який зараз ігнорується часто-густо.
Щодо майбутнього української документалістики: тут я більше ніж оптиміст. У нас хороші, дуже талановиті хлопці. Багато хто з них, на жаль, виїжджає, тому що кіно і телебачення вимагає реальної бази, це не поезія, не мистецтво художника-аквареліста. Якщо кіно і надалі розвиватиметься такими темпами як зараз, то, звичайно, нікому тут не буде роботи: ні молодим, ні старим. Якщо ж, так би мовити, візьмуться за голову, на що я дуже сподіваюся, і хоч якесь фінансування в кінематографі з’явиться... Адже багато хто мріє про кіно — документальне, пізнавальне, ігрове, і ставляться до своєї роботи на телебаченні як до свого роду «відбувайлівки». Їм треба дати шанс!
ДОВІДКА «Дня»
Студія була організована на базі відділу техфільму Київської кінофабрики в 1941 році. У 1942—1944 роках біла евакуйована в Ташкент, де випускала освітні та пропагандистські фільми для Червоної армії, повідомляє «Вікіпедія». Із 1944 року студія повернулася до Києва. Із 1954-го змінила назву на «Київнаукфільм». У 1966 році був побудований сучасний комплекс. Щороку випускалося більше 400 науково-популярних, художньо-мультиплікаційних, техніко-пропагандистських, освітніх та рекламних фільмів. Більше 300 фільмів, створених на студії, відзначені призами та дипломами кінофестивалів.
Серед провідних творчих працівників студії: режисери Фелікс Соболєв, Давид Черкасський, Володимир Дахно, Анатолій Борсюк, Тимур Золоєв, Альмар Серебреников, Андрій Загданський, Олександр Роднянський, Ольга Самолевська, Єфрем Пружанський, Олександр Вікен, сценаристи та головні редактори студії Євген Загданський, Юрій Аліков, сценаристи Едуард Дубровський, Владлен Кузнєцов, Михайло Вепринський. Протягом довгих років директором студії був Борис Остахнович.
