На «5 каналі» з’явився В’ячеслав Піховшек і нагадав «старі добрі часи» Леоніда Даниловича Кучми, коли саме він правильно пояснював народові політику «партії й уряду». Із самого початку журналіст дав установку масам щодо того, що нарешті в Україні все почало нормалізуватися. Ясна річ, жодних політичних репресій немає, це вигадки зловмисників, насправді все чудово, а незабаром буде ще краще. Просто в Україні ведеться серйозна робота щодо боротьби з корупцією. Саджають правильно й справедливо. І не лише чужих, а й своїх. Ось, наприклад, кинули за ѓрати члена Партії регіонів, колишнього спікера ВР Криму Анатолія Гриценка. Люди, котрі не знають справжньої ситуації, могли б повірити похмуро-серйозному, з державною печаллю на чолі панові Піховшеку. А от кримчани сміються. Анатолій Гриценко ніколи не був для корінних регіоналів своїм. До Партії регіонів він прийшов досить пізно, чим йому постійно докоряли соратники. Він не зміг порозумітися з донецьким начальником Криму Василем Джарти, внаслідок чого Гриценка довелося прибрати з посади спікера ВР АРК. Словом, жив він не за «поняттями», не кажучи вже про його недонецьке походження. Такого здати не жаль. Аби виправдати політичне винищування своїх опонентів перед Заходом, Партія регіонів не зупиниться перед тим, щоб пожертвувати якоюсь частиною свого членства, певна річ, дрібною і незначною, такою, що не має стосунку до краю шахт і териконів. Крім того, це дуже зручна нагода провести внутрішню чистку, позбувшись усіх, хто порушує «поняття». А Піховшек із завзятою наївністю доводив публіці прагнення керівництва ПР викоренити корупцію у власних лавах. При цьому Піховшек покритикував батьківщину своїх предків, як він зауважив, Чехію (справді, були у нас на Волині чеські села) за те, що вона дала політичний притулок міністрові економіки в уряді Тимошенко Богданові Данилишину. Мабуть, чехам треба було привезти українського екс-міністра на станцію Чоп у наручниках і колодці на шиї. Мабуть, Партія регіонів гідним кадровим чином винагородить журналіста Піховшека за вправну апологію її діянь.
А панам Арфушу енд Бенкендорфу треба було б занепокоїтися: це ж який могутній конкурент з’явився. Тим паче, що не забув ще Перший Національний несамовитого В’ячеслава періоду розвинутого кучмізму. Мені ж полум’яний спіч нашого героя нагадав анекдот брежнєвських часів про «вухо-око». Приходить чоловік до поліклініки й просить у реєстратурі записати його на прийом до «вуха-ока». Йому кажуть: може, все-таки, до «вуха-горла-носа»? «Ні, — відповідає пацієнт, — до «вуха-ока», бо коли про щось чую, того не бачу, а що бачу, про те не чую». Справді, якщо заплющити очі на все, що нині відбувається в Україні, то запевненням Піховшека можна й повірити...
ДОНЕЦЬКИЙ «МАЙДАН»
Програма С. Шустера порушила тему закриття україномовних шкіл на Донбасі. Зрозуміло, нічого дивного тут немає, це цілком у руслі політики Партії регіонів щодо української мови та культури. Тим фольклорним діячам, які морочили голови українцям під час президентських виборів 2010 року, перш ніж істерично кричати: «Вони всі однакові!» слід було б уважно прочитати партійну пресу ПР, там ніхто нічого не приховував. Нині ПР втілює в життя все публічно обіцяне й задеклароване.
Шустер забезпечив телеміст із Донецьком, де місцеві жителі, які протестують проти закриття шкіл як українських, так і російських, організували «майдан», поки що невеликий.
Депутат Ясинуватської районної ради сказав владі на телекамеру: «Ви зачепили дітей!» Він повідомив, що наступ на інтереси працівників, пенсіонерів, дрібних підприємців ще терпіли, але коли зазіхнули на права дітей, це виявилося останньою краплею, що переповнила чашу терпіння. Депутат пообіцяв, що люди звертатимуться до інстанцій Євросоюзу з вимогою скасувати Євро-2012, оскільки влада закриває школи під приводом підготовки до футбольного чемпіонату Європи. «Навіщо нам Євро-2012 на сльозах наших дітей?» — запитав депутат, звинувативши Президента Януковича і донецького мера Лук’янченка, який, до речі, розцінив звернення до нього українською мовою як «провокацію», в передвиборній брехні. Крім того, він задушевно порадив владі готуватися в травні 2011-го до українського «Єгипту». Інша, лояльна до влади, донецька депутатка присягалася, що жодного рішення Донецької міськради про закриття шкіл ще немає. То чому ж їх закривають? Люди з донецького «майдану» заявили, що вдадуться до масового голодування на знак протесту проти знущань над їхніми дітьми. Дуже незвично лунали у виконанні місцевих жителів скандування на адресу Партії регіонів українською мовою: «Геть окупаційну владу!» Починаються якісь глибинні й дуже важливі процеси на сході й півдні України. На цьому тлі вельми дивно звучать заяви деяких письменників (назвати їх українськими не повертається язик), які закликають «відрізати» Донбас та Крим від України на тій підставі, що це, мовляв, «гангрена» на тілі країни. Але «гангрена» не в Криму й Донбасі, а в мізках цих письменників. І називається ця небезпечна інтелектуально-політична хвороба зрадою соборної України та її національних інтересів. Влада намагається назвати погром українських шкіл «оптимізацією» витрат на їх утримання, доводячи, що школи з малою кількістю учнів вливають до складу більших. Нардеп Олесь Доній навів приклад, коли українську школу, де було 640 учнів (це мало!), приєднали до російської школи, де було 450 учнів (це, мабуть, багато).
Поговорили в студії Шустера й про інше. Зокрема, Петро Порошенко попередив українців, що та гречка, яку збираються завозити в Україну з Китаю, в Піднебесній іде на корм худобі. Що ж, зважаючи на те, ким нас усіх нинішня влада вважає, цілком логічно. Гречка, що стала в нашій країні «передвиборною валютою», точніше, криза з нею, яскраво характеризує високий рівень економічного менеджменту уряду М. Я. Азарова. Нещасний міністр агропромислового комплексу пан Присяжнюк довго й нудно виправдовував біля мікрофона себе та Кабінет Міністрів. Навряд чи він когось переконав...
СИМОНЕНКІВЕЦЬ АБО ГРАЧИСТ?
Розвеселив публіку комуніст Євген Царьков, який розповів про своє послання прем’єрові з вимогою навести лад на Першому Національному телеканалі й, зокрема, розібратися з іноземцем Шустером. Такий напад дещо специфічного компартійного патріотизму не дивує. Цікаво те, що Савік Шустер — громадянин Італії та Канади, а якби він був громадянином Російської Федерації, чи насмілився б товариш Царьков вимагати його вигнання за російське громадянство? Питання, звісно, риторичне... Так звану Комуністичну партію нібито України було проголошено влітку 1918 року в Москві. І відтоді зберігає вірність цьому населеному пункту, місцю свого народження. Ви чули, щоб хоч раз КПУ виступала з критикою російської буржуазії та російського імперіалізму? Щось не пам’ятаю такого за всі роки незалежності України... А товаришеві Царькову було б краще розповісти про те, що нині відбувається в надрах його партії. Це набагато цікавіше. Наприклад, конфлікт між Петром Симоненком і Леонідом Грачем. Хто з них вірний ленінець, а хто зрадник справи робочого класу? Пролетаріат цікавиться...
Хто, Грач чи Симоненко, більш комуністичний? Бо електорат червонопрапорної контори геть збитий з пантелику й не знає, за кого голосувати... А товариш Грач, кажуть, уже нову, правильну компартію збирає, без Симоненка, котрий не витримав буржуазних спокус. Ось про що б повідати Царькову, тож увагу аудиторії було б забезпечено.
Не уникнув комуніст обридлої риторики про «неонацистів-бандерівців» і про КПРС, яка облагодіяла Україну тим, що багато в ній усього побудувала... Як відомо, єфрейтор армії його величності кайзера багато чого в Німеччині збудував, але нацизм від цього не став гуманізмом. Нудний якийсь цей «партайгеносе» Царьков і, здається, має проблеми з уявою й почуттям гумору. Хай би краще відповів: він сам, Царьков, симоненківець чи грачист? Відомий економіст Олександр Пасхавер висловив дещо наївний для економіста подив з того приводу, що в інших країнах ціни мають властивість не лише зростати, а й падати, а в Україні вони знають лише один шлях: знизу нагору й ніколи не повертаються назад. Серед названих причин настільки дивного характеру українського «ринку» прозвучало поняття «монопольні ніші». Дуже хотілось би, щоб пан Пасхавер розповів про це детальніше і з якнайвідвертіше. Наприклад, на сторінках «Дня»... А то наша «ринкова» економіка демонструє явну неринковість і майже повну відсутність вільної конкуренції, що проявляється в усьому.
А Євгеній Кисельов на «Інтері» запропонував свою версію подій майже двадцятирічної давності, пов’язаних з проголошенням незалежності України. На його думку, цю незалежність проголосила компартійна номенклатура України, яка підтримала ГКЧП і боялася репресій з боку Єльцина. Але 1 грудня 1991 року на всеукраїнському референдумі голосувала не номенклатура, а український народ, який віддав за незалежність 90% голосів. Кисельову, як істинному великоросу, дуже не хочеться вірити в те, що українська незалежність — це не випадковість, а історична закономірність, плід багатовікового розвитку й боротьби багатьох поколінь українців.
«ПЛАСТУНИ» ЗАВЕЛИ В ГЛУХИЙ КУТ «ЧАС ИСТИНЫ»
Одноманітна публіка в студіях наших телеканалів, усі ці штатні «експерти» дещо наскучили («вузьке коло цих революціонерів, страшно далекі вони від народу»), щоб відпочити, перемкнувся на російський спеціалізований історичний телеканал «365 дней ТВ». І одразу наштовхнувся на програму з дещо претензійною назвою «Час истины». Двоє фігурантів, Сергій Чуркін та Йосип Ліндер, розповіли про Кримську війну. Обидва діячі увінчані всілякими науковими лаврами, перелічувати які було б надто довго. Почали вони здалека й насамперед штиркнули Україну. У нинішній Росії це святе — зачіпати сусідів з будь-якого приводу. Якщо приводу немає — теж не біда. Можна й без приводу. Сергій Чуркін, розповідаючи про угорську революцію 1848 року, сказав буквально таке: «Венгры начали провозглашать свою «незалежность», как это теперь делают «профессиональные украинцы». Де Угорщина 1848 року і де Україна? Ну, зачепив би поляків, там хоч підстави є, якщо пан Чуркін так трепетно сприймає єдність Австрійської імперії. Чимало поляків брали участь в угорському повстанні ХІХ століття, а пам’ятник польському генералові на угорській службі Юзефу Бему й нині стоїть у Будапешті.
Панове Чуркін та Ліндер давали зрозуміти публіці, що славетна Російська імперія жодної поразки в Кримській війні, всупереч настроям тодішнього російського суспільства, не зазнала, що протистояння з Британією, Францією, Туреччиною і Сардінським королівством закінчилося «внічию». Якщо це так, то чому ж англо-французька окупаційна адміністрація два роки працювала в узятому союзниками Севастополі, а от російської адміністрації у французькому Тулоні або британському Гібралтарі не було? Чому саме Росії заборонили протягом 20 років мати військовий флот у Чорному морі, а не Франції в Середземному й не Британії в Північному? Чому, якщо була «нічия»? Але понад усе розчулило те, як ведучий Дмитро Захаров, відомий досвідченим телеглядачам за знаменитою телепередачею «Погляд» на ТБ перебудовного СРСР) попросив Чуркіна та Ліндера розтлумачити йому одне слово, яке почув у розповіді про Кримську війну, й загнав цих панів у комічну безвихідь. Це було слово «пластун». Ліндер та Чуркін самі розповіли про те, як успішно в Криму й на Кавказі діяли особливі формування пластунів Кубанського й Терського козачих військ і з подивом зауважили, що в жодному іншому козачому війську Росії таких загонів не було. Розтлумачити Захарову слово «пластун» вони не змогли. Правильно. Адже слово українське. Недаремно писав Л.М. Толстой в оповіданні «Козаки»: «Над кубанськими й терськими станицями витав малоросійський говір». Переселені на Кубань і Терек українські козаки принесли з собою й свої національні військові традиції, свій особливий козачий «спецназ» — «пластунів». «Малоросійський говір» і досі там не вивітрився, незважаючи на всі зусилля влади, як царської, так і пролетарської... Коли автор цих рядків викладав в одному з вишів Києва, колега з кафедри української філології розповідала, як вона їздила до Ставропольського краю тоді ще РРФСР вивчати місцеві українські говори. В одній з терських станиць вона прийшла до голови колгоспу з проханням назвати їй людей, які розмовляють українською. Голова відповів: «У нас таких нет, у нас все русские». У цей час відчинилися двері до кабінету, і якась жінка з порогу звернулася до голови: «Івану Петровичу! Ви ж обіцяли мені воза дати, та не дали. То як я тепер без воза!» Колега одразу запитала: «А це хто?» Голова відреагував: «Та хіба то вона говорить? То ж вона балакає!» Колега пояснила, що їй саме таких, які «балакають», і треба. Голова миттєво розв’язав проблему: «Ну то ходімте до мене в хату!».
А філологічні труднощі, такі як труднощі Чуркіна та Ліндера, ще на початку ХХ століття виникли у російських дослідників, які намагалися вникнути в стародавній «Київський літопис». Там був один дуже простий сюжет: «кицька» сиділа на «призьбі», задивилася на «голубник» і не помітила, як на неї впав «глек», з якого вилився «окріп», а на додаток на нещасну кицьку напало страшне чудовисько, що звалося «хортом».
Ось ці слова в лапках дуже мучили російських учених. Особливо «окріп» — до чого тут «укроп»? — запитували вони. Втім, Агатангел Кримський порадив колегам дати цей текст будь-якій сільській бабі з Київщини, мовляв, вона вам легко все розтлумачить...
