Дивні справи кояться у мас-медіа сьогоднішньої Європи. Не у всіх, звісно, проте у багатьох тих, хто вважався серйозним і поважним. Рушмо зі Сходу на Захід — і переконаймося, що ті своєрідні дива є реальністю, особливо коли вони стосуються України.
От у інтерв’ю знаному польському католицькому тижневику Niedziela львівський архієпископ-митрополит Римо-Католицької церкви Мечислав Мокшицький розповідає, що українському народу потрібно визнати свою вину в геноциді поляків та очиститися від цього гріха, бо він пов’язаний із російською агресією на Донбасі. На запитання журналіста про те, чи може молитва у майбутньому принести довгоочікуваний мир і спокій Україні, архієпископ Мокшицький наголошує: «Україна повинна задуматися, чому так відбувається. Господь не є Богом, котрий карає свій народ, своїх дітей, а дає нам знати, нагадуючи про своє право любові до іншої людини. Гадаю, що особливо ця відповідь повинна з’явитися зараз, у році появи Богородиці у Фатімі, яка говорила, що комунізм є карою за гріхи, за відвернення від Бога, а одночасно закликала до повернення, покути і перепросин Господа. На українському народі надалі висить гріх геноциду, до якого йому важко донині признатися і з якого важко очиститися, хоч було кілька спроб так зробити, поміж іншим в 70-ту річницю подій на Волині». Далі митрополит висловлює переконання, що допоки українці не визнають своєї вини та не очистяться від цього гріха, не матимуть благословення. Мовляв, українцям потрібно перепросити у поляків за цей великий гріх геноциду: «У цьому контексті молімося за навернення Росії — щоб поважала інші народи».
Іншими словами, якщо українці визнають свої гріхи, то «в цьому контексті» митрополит Мокшицький закликатиме молитися за «навернення Росії»...
Я розумію всю складність ситуації журналістів тижневика Niedziela, але чи не забувають вони як ревні католики, що служать не кардиналам, а Богові? Бо ж просто-таки напрошуються запитання з приводу того, чи так уже були безгрішні поляки у своїх відносинах з українцями? Двадцять років жорсткої колоніальної політики другої Речі Посполитої, етнічні чистки 1942 року на Холмщині та Берестейщині, нарешті, безумне намагання силою втримати Волинь (станом на початок взаємної різанини, 16% населення — поляки, 80% — українці) у складі гіпотетичної повоєнної Польської держави... Так, різанина була взаємною, і реальні, а не фантастичні цифри жертв засвідчують: число вбитих з обох боків прямо пропорційно кількості представників обох етносів. Отож покаяння має бути обоюдним — так, як це вже було зроблено на початку 2000-х, і тяжкі гріхи обтяжують минуле обох народів, але журналісти не наважилися (чи не схотіли, бо мають іншу позицію?) нагадати про це митрополиту. Сумно — такими є наразі взірці християнської журналістики...
На захід від Польщі розташована, як відомо, Німеччина, а в ній вже понад 64 роки існує радіостанція Deutsche Welle, яка мовить на закордон. І от на сайті цієї радіостанції з’являється допис про настрої жителів Донбасу з обох боків фронту. В ньому наведені такі дані соціологічного опитування, проведеного німецькими фахівцями: «На підконтрольних територіях абсолютна більшість опитаних (64,7 відсотка) виступає за їх входження до відповідних українських областей, тоді як на непідконтрольних територіях 33,1 відсотка респондентів виступає за статус особливої автономії у складі Росії, а 35 відсотків — за статус особливої автономії у складі України». Маємо типову маніпуляцію, бо зіставляються цифри, які належать до принципово різних вимірів суспільних настроїв. Не знаю, свідома це маніпуляція чи ні, проте вона є фактом.
А тим часом ті соціологи, на яких посилається Deutsche Welle, встановили зовсім інше. Виявляється, на підконтрольних чинній владі територіях Донбасу 65% опитаних хочуть жити в складі Україні без усякого спеціального статусу, ще 26% — зі спеціальним статусом і лише 9% — у Росії. Іншими словами, сумарно в Україні прагнуть жити 91%. На окупованій же території 21% хоче перебувати в Україні без спеціального статусу, ще 35% — зі спеціальним статусом, 11% хоче до Росії без усякого спеціального статусу, а ще 33% — зі спеціальним статусом. Сумарно маємо найголовніший результат, чогось непомічений журналістами: в Україні сумарно хочуть жити 56%, в Росії — 44% мешканців окупованих територій. Інакше кажучи, на вільній частині Донбасу наявна стійка беззаперечна проукраїнська більшість, де майже дві третини не потребує всіляких «особливих статусів», а на окупованих територіях також є така більшість, тільки нестійка. І це за умов тотального панування російських і місцевих засобів масової дезінформації!
Однак про найважливіше аудиторія Deutsche Welle не дізналася.
І, нарешті, підімо ще далі на захід Європи. Британська The Guardian. Стаття в ній називається дуже гучно: «Україна провадить слідство проти 94-річного єврейського ветерана у справі його причетності до вбивства націоналіста у 1952 році». І підзаголовок: «Ветеран Радянської армії Борис Стеклер постав перед лицем смерті через його роль у загибелі українського інсургента і може потрапити до в’язниці». Жах! Усі рятуймо ветерана-єврея! Він брав участь в операції проти націоналіста, який колаборував із нацистами (про це сказано у статті), і за це його в Україні збираються покарати. А на додачу в Україні влада не хоче розслідувати вбивство проросійського журналіста Бузини...
Що ж, куди там «майстрам правди» Жданову та Геббельсу до The Guardian! Брехня у цій статті (помножена на притягнутого до цієї теми за вуха «журналіста Бузину») просто зашкалює. Почнімо з того, що у власноручно написаній анкеті герой статті називає себе не «Стеклером», а Стекляром, і не «євреєм», а українцем. І ветераном він є не Червоної/Радянської армії, а НКВД-МГБ-КГБ. І командував він убивством не якогось «пронацистського колаборанта», а визначного художника Ніла Хасевича, безногого інваліда, який не міг утекти від сталінських карателів. І служив полковник Стекляр не благородній справі, а нічим не кращому за нацистський тоталітарному режиму. Ну, а в яких структурах він служив, засвідчив сам «вождь народів», представляючи Лаврентія Берію (чи потрібно зайвий раз розказувати, ким був цей історичний персонаж?) зарубіжним делегаціям словами: «А це наш Гіммлер» (теж постать відома, чи не так?).
Утім, ця стаття — окрема тема. Одразу зауважу, що редакція The Guardian щедро друкує матеріали про Україну (включно з названою вище статтею), написані... кореспондентом цього видання у Москві. Ясна річ, з Білокам’яної все видно, чи не так?
Це — тільки три приклади, а можна було би навести й тридцять три. А тому не варто говорити про «високі зразки європейської журналістики» та рівнятися в усьому на Європу — надто багато там словесного мотлоху й неправди, надто коли йдеться про Україну. Чому так? Це, знову-таки, інша тема.
