Приголомшила інформація, яку показали по багатьох телеканалах. Громадський рух «Помста за розкол України» відвідав село віце-спікера ВР Адама Мартинюка, щоб просвітити щодо тієї ролі, яку зіграв їхній земляк і обранець в ухваленні одіозного мовного закону Ківалова-Колесніченка. Селяни зустріли приїжджих вороже, намагалися побити, а автобус, на якому громадські діячі приїхали, вимазали гноєм. Для місцевих Адам Мартинюк — добродійник і рідний батько, бо він щось для них з висоти свого становища робить. Що поганого або хорошого віце-спікер робить для всієї України — селян не цікавить. Нехай весь світ горить синім полум’ям, аби на нашому окремо взятому хуторі все було благополучно. Ось така ментальність. Те, що сталося, — інформація до роздумів тим, хто схильний ідеалізувати українське село. Яка українська мова, яка Україна — свій город, свій курник невимірно важливіші. Можна, звісно, шукати глибоке коріння, вплив минулого, можна процитувати французького філософа Алена Безансона: «Винищення селянської еліти, здібних та ініціативних виробників, організаторів остаточно перебило хребет одній з найпотужніших у світі сільськогосподарських цивілізацій. Натомість лишилася перелякана й ледаща юрба. Саме ретельна організація екзекуції надала українському голодному терору характеру геноциду...»
Але село, про яке йдеться, на Волині. А там Голодомору не було. Більше того, Волинь у період національно-визвольної боротьби була головною зоною операцій УПА. Люди цієї землі неодноразово демонстрували мужність і героїзм, захищаючи Україну.
Мабуть, тут ми стикаємося все з тим-таки сумним станом української душі, що зветься «противсіхство». Земляки А.Мартинюка, судячи з усього, «проти всіх», окрім себе любих.
Елементи цієї особливої свідомості ми постійно виявляємо в українській історії, починаючи з княжої епохи. Прагнення забезпечити собі маленький шматочок стабільності й ситості посеред загальної біди й вижити за рахунок ближніх і всупереч їм — це те, що гарантувало індивідуальний порятунок і загибель як спільноти. Саме цим проклятим незгубним духом керувалися наші князі, приводячи на Русь-Україну то печенігів, то половців, то поляків, то московитів. І все це лише заради тощо, щоб розв’язати свої особисті проблеми безвідносно до долі країни.
І в епоху Руїни скільки було тих «противсіхів», і в епоху Мазепи, і в 1917—1920 роках.
Нестор Махно також був «проти всіх»: і проти УНР, і проти білих, і проти червоних. З простих селянських хлопців він створив чудову армію, що розгромила Денікіна на півдні України, перемагала червоних і війська Антанти. Про цю армію білий генерал Слащов, ветеран Першої світової війни, писав до свого штабу: «Елемент з військового погляду чудовий. Кавалерія викликає захват». Але Махно ворогував і з УНР. Так, її лідери часто були малосимпатичними (як і лідери нинішньої демократичної опозиції), нетямущими, непрофесійними, малоефективними. Але це були (за всіх гріхів і пороків) свої, українські політики, це була своя українська влада і, як показали подальші події, невимірно краща для українців, ніж влада більшовицька або білогвардійська. Просто тому, що українська, а не україноненависницька.
Якби Махно зміг піднятися над своїм «противсіхством», якби погоджував дії своєї повстанської армії з діями армії УНР, може, ми відзначали б сьогодні не 21-у, а 91-у річницю незалежності України. Уже в еміграції, де він помер, в убогості й невідомості, Махно багато чого зрозумів, але було пізно...
А що стосується «волинського інциденту», то висновок з нього такий: не можна залишати українське село політично безпритульним, віддаючи його на поталу всіляким «міцним господарникам» і начальникам, що роками збирають там рясний електоральний «урожай», гарантовано обираються до всіх рад аж до Верховної. Нашим націонал-демократичним партіям замість ритуального розривання вишиванок на грудях і плачу про смерть українського села треба було б над кожним селом встановити шефство, бувати там, зустрічатися з людьми, інформувати про події, що відбуваються в країні, допомагати селянам у розв’язанні їхніх проблем. Інакше село дійсно буде втрачене.
На каналі ТВi Віталій Портников провів чергове засідання Політклубу. І знову обговорювалися виборчі списки. Вони дійсно викликають деякий подив. Наприклад, до списку Об’єднаної опозиції потрапила така собі депутатка Київради, яка абсолютно нічим себе не проявила, із загадковими політичними поглядами. Нардеп від БЮТ Андрій Шевченко, якому запитання про неї поставив Мустафа Найєм, не зміг нічого сказати на користь власниці прохідного місця, крім того, що «вона вродлива жінка». Мабуть, з його погляду, це головне достоїнство законодавця? І в той же час, депутати ВР від БЮТ і НУ — НС, які на смерть стояли (в буквальному розумінні слова, враховуючи отримані ними тілесні ушкодження) проти ратифікації в парламенті Харківської капітуляції України, опинилися на задвірках списку. І що накажете думати про тих в Об’єднаній опозиції, хто такий документ готував і затверджував? Щоправда, Портников дещо сумнівно утішив тим, що за нинішньої політичної системи глава держави може не звертати уваги на результати парламентських виборів. Ну чому ж? Адже закони, так чи інакше, ухвалюються парламентом. Та й усілякі слідчі комісії теж формуються парламентом.
Ведучий справедливо зауважив, що чимало політиків в Україні не мають жодних політичних поглядів. Ну чому ж, деякі переконання в них є: зокрема таке — завжди бути при владі й при грошах. Інший символ віри, як і сама віра, їм не потрібен. Адже погляди й переконання людини до чогось зобов’язують, інколи змушують йти проти егоїстичного інтересу, проявляти часом безкорисливість і самовідданість. Навіщо вони любителям смачно поїсти й солодко попити за рахунок безмовного виборця? Лише заважатимуть жити собі на втіху. Але, з другого боку, чи багато наших громадян мають погляди й переконання? Соціологія свідчить, що в деяких регіонах мало не 30% людей готові продати свій голос. Може, рано ми запровадили загальне виборче право, якщо так багато людей бажають торгувати ним?
Той-таки Портников процитував відомого грузинського бізнесмена й підприємця Каху Бендукідзе, який сказав, що в Грузії почалися реформи, коли було вже нічого вкрасти. Україна набагато багатша за Грузію. Виходить, нам ще довго доведеться чекати цих реформ.
А бютівець нардеп Пашинський намалював картину того, що в нас відбувається, настільки похмурими барвами, що саме час завити на місяць. Тим паче що сказане — правда. За Пашинським, влада узурпована, суду немає, Кабміну немає. Є лише колективний Янукович. Насамкінець політик у черговий раз присягнувся, що опозиція героїчно стане до бою з такою владою. Щось ми поки бачили героїзм у виконанні лише кількох опозиційних одинаків. Основна маса сидить, мов миша під віником, і, незважаючи на всі урочисті обіцянки несамовитого Арсенія Яценюка й похмуро-мовчазного Олександра Турчинова, в активі поки лише низка поразок. Останній конфуз: гордовиті заяви Яценюка під Українським домом про «перемогу», оскільки Литвин не підписав закон з мовної політики. «Перемога» протрималася дуже недовго... Або опозиціонери досі не розібралися, що за фрукт їхній парламентський спікер, або нас за дурнів мають...
На жаль, політичний клас України морально гнилий, дуже мало тих, хто готовий на якісь особисті жертви в ім’я нашої країни. А без цього нові держави не затверджуються.
Професор Києво-Могилянської академії Гарань угледів можливість повернення довіри виборців виключно в новій якості політики, оскільки виборці повірять не програмам, а діям. Так, чого-чого, а програм було, є й буде величезна кількість. Один позитивний практичний крок важливіший за дюжину програм. А от Тарас Стецьків уразив неабияким ідеалізмом, закликавши до перезавантаження всієї державної влади на світоглядних основах. Ну які світоглядні основи в нашої псевдополітичної шпани?
Такий собі не по роках мудрий Андрій Самброс із Харкова задумливо прорік, що від усунення Януковича рай в Україні не настане. Та не про рай же мова, а про необхідність позбавитися пекла, неминучої катастрофи нації й держави. Економісти стверджують, що найближчими місяцями зовнішній борг нашої країни сягне 40% її ВВП. Україну впевнено й послідовно ведуть до краху.
Як рядовий телеглядач хочу попросити Віталія Портникова дати можливість читати повідомлення й репліки з інтернету не лише присутнім у студії, а й широкій телевізійній публіці. Для цього достатньо демонструвати студійні екрани широким планом, а самому ведучому трішки відходити вбік. Дуже вже там колоритні й влучні висловлювання трапляються. А часто вони набагато цікавіші за те, що прорікають гості Політклубу.
Телеканал «МЕГА» продемонстрував телефільм з потугами на історичність «Третій прокуратор» про Володимира Щербицького. Назва напрочуд точна — прокураторами в Римській імперії називали представників імперського центру в завойованих землях. У цьому сенсі Щербицький був типовим прокуратором. А щодо іншого фільм виявився цілком рядовим зразком так званої палацової історіографії. Оцінки колишньому першому секретареві ЦК КПУ давали завідувачі відділів ЦК, які працювали з ним, Валентина Шевченко, в той час голова Президії Верховної Ради УРСР, чини Радміну УРСР, президент АН УРСР Борис Патон, звісно, родичі. Сарказм викликали потуги соратників довести «любов» Щербицького до України (пригадаємо хрестоматійні рядки Івана Франка «Ти любиш, брате, Русь...»). Прокуратор мусить вірою й правдою служити центру (свого часу шеф КДБ УРСР, у минулому військовий контррозвідник, Віталій Федорчук, сказав про цей категоричний імператив із солдатською прямотою: «Ми працюємо для Союзу, ніякої України в нашій роботі немає»). Коли в його роботі з’являється якась Україна, якась Іудея, цезар негайно міняє прокуратора...
Так сталося з Шелестом, який усе відмовлявся зідрати з України для Москви 1 мільярд пудів зерна, побоюючись, що не вистачить кормів для м’ясомолочного стада республіки. Щербицький, обійнявши посаду, необхідний мільярд Москві негайно дав. А поголів’я худоби в УРСР скоротилося на 30%. Колишні підлеглі московського прокуратора на всі лади розхвалювали колишнього добродійника. Але ніхто ані словом не обмовився про роль Щербицького в організації в Україні масового ідеологічного терору проти національної інтелігенції, створення атмосфери страху. Адже саме за нього арешти й засудження набули особливо жорсткого характеру. Понівечені долі й смерть багатьох діячів української культури — на його совісті.
Валентина Шевченко живописала героїчну поведінку Щербицького під час Чорнобильської катастрофи. За її даними, Щербицький знав про величезну загрозу здоров’ю учасників першотравневої демонстрації 1986 року. І він звернувся до М.Горбачова, щоб той дозволив демонстрацію скасувати. За словами В.Шевченко, Горбачов пригрозив Щербицькому виключенням з лав КПРС. І киян погнали під радіацію, зокрема й дітей. Шевченко вважає подвигом сам факт звернення першого секретаря ЦК КПУ до генсека КПРС. Це збочена компартійна свідомість. Для Щербицького власний партквиток виявився важливішим за здоров’я тисяч дітей України. Якби Щербицький був не солдатом або рабом партії, не прокуратором України, а її сином, він би скасував демонстрацію, кинув свій партквиток у фізіономію Горбачову й звернувся до народу зі словами правди. Але тут Щербицький перетворився б на національного лідера, на українського Бразаускаса.
Але він не зміг скинути з себе маску імперського прокуратора, яка за десятиліття стала обличчям...
