Сумно, але факт: французький сатиричний щотижневик Charlie Hebdo — той самий, на журналістів якого ісламісти вчинили 7 січня 2015 року збройний напад, що мав безпосереднім наслідком 12 людських жертв, — продовжує глумитися з усього, з чого тільки можна й не можна. Один з останніх прикладів — карикатура з приводу землетрусів в Італії, де жертви трагедії та уламки будинків зображені у вигляді лазаньї, а людська кров представлена як «томатний соус». Як на мене, це вже навіть не хамство і не цинізм — це щось страшніше, що руйнує самі підвалини сучасної цивілізації. Італійці страшенно обурені цією карикатурою і, певен, не в одного з цих закралася у свідомість думка: може, вони й справді заслужили страшну кару? Точніше, попередники тих, хто зараз випускає тижневик накладом у 60 тисяч і водночас продовжує лінію загиблих від рук терористів колег...
Ясна річ, насправді навіть такі речі, якими займається Charlie Hebdo, не можуть бути виправданням терору, але водночас вони, на мою думку, прямо суперечать засадничим принципам політичної демократії та свободи слова. Бо йдеться про свідому руйнацію гуманістичної культури, що завжди вело й веде зараз до масштабних соціально-політичних катастроф. Культура як така починається з певних табу — і без табу існувати не може. Інакше матимемо, скажімо, масові публічні розстріли «ворогів народу», «неповноцінних осіб» та «представників деградованих етносів» під класичну чи сучасну музику як естетичних феноменів (чим уже займалися, щоправда, у своєму колі, деякі високі чини НКВД і СС, а після них відтворювали «червоні кхмери», деякі лідери яких здобули освіту в Сорбонні). Редактори Charlie Hebdo можуть скільки завгодно відмежовуватися від фашизму, нацизму, сталінізму чи ісламізму — насправді глибинне коріння їхньої журналістської стилістики тоталітарне.
Найбільш наочно це проявляється в карикатурах художників Charlie Hebdo на релігійну тематику. Я довго думав, що вони мені нагадують як за стилем, так і духом та розв’язністю. Нарешті зрозумів: це ж «Союз войовничих безбожників» Ємельяна Ярославського з його антирелігійними агітками! Ба більше: якщо йдеться про юдаїзм, то Charlie Hebdo йде слідом за нацистським журналом Der Sturmer («Штурмовик») повішеного в Нюрнбергу 1946 року Юліуса Штрайхера. Того самого Штрайхера, що, попри приязнь до нього з боку Гітлера, був нерукопотисним навіть для більшості нацистської верхівки, яка вважала цього персонажа покидьком. До речі, схоже ставлення існувало з боку частини більшовицьких лідерів і до Ємельяна Ярославського. Його, за словами Хрущова, називали «радянським попом» і «сталінським псом». Одне слово, йдеться не просто про тоталітарну стилістику й відповідний зміст, а про найбрудніші прояви тоталітарної ментальності...
Назагал, це — свобода слова віктимної поведінки. За всієї поваги до принципу свободи слова, не можна плутати свободу і сваволю, про що ще понад сто років тому писав філософ Микола Бердяєв. А інший російський мислитель Михайло Бахтін у статті, надрукованій у розпал Громадянської війни в Росії, відзначав, що мистецтво — це передусім відповідальність. І перша, і друга думки, як на мене, зберігають актуальність і донині, ба навіть сьогодні вони, можливо, ще актуальніші, ніж у момент їхньої публікації. Адже сьогодні світ втратив багато моральних орієнтирів. Як писав у книжці «Критика цинічного розуму» (1983) німецький філософ Петер Слотердайк, «сьогодні цинік постає як масовий тип, як усереднений соціальний характер у суспільстві... Цинізм — то є освічена хибна свідомість».
До чого може призвести засилля цинізму, брутальності й уседозволеності в мас-медіа — нескладно побачити на прикладі Росії 1990-х. Тоді в цій країні дійсно відбувся справжній розквіт свободи слова, думки та свободи друку. Але разом з тим скільки відвертого цинізму, бруду, відверто замовного словесного лайна було вихлюпнуто на суспільство! Цей чинник став одним із тих, що допомогли Путіну здобути владу й розпочати «закручування гайок» — мовляв, нам потрібен порядок, а не «наїзди» на «найсвятіше». Спрацювало, принаймні, щодо великої частини суспільства, яка потім і незчулася, як медіапростір Росії знову заполонили цинізм і хамство, тільки вже на основі «правильної» ідеології та за відсутності свободи слова і політичних свобод.
І чи не пояснюється різке зростання популярності правих радикалів у Франції й у деяких інших країнах Заходу, зокрема, цілковитою вседозволеністю у сфері свободи слова?
Ясна річ, у таких випадках потрібна не цензура і не політичне «закручування гайок». Потрібні честь і чесність передусім самих журналістів. І здатність суспільства ставити на місце тих, у кого немає честі та сумління, хто під виглядом боротьби за свободу слова руйнує ті цивілізаційні підвалини, на яких ця свобода слова постала. Свідома руйнація етичних принципів мала, має і завжди матиме наслідком торжество суспільного імморалізму та цинізму. Чи потрібно зайвий раз нагадувати, до чого це призводило? Чи все ж варто нагадати ленінські максими: «У марксизмі немає ані грану етики» та «Моральним є все, що служить перемозі комунізму»? Або слова Гітлера про те, що він звільняє суспільство «від брудних та принизливих самокатувань химери, що йменується совістю та мораллю»?
І взагалі: наприкінці ХІХ чи на початку ХХ століття редакторів і художників Charlie Hebdo, мабуть, перестріляли б. Але не по-підлому, як ісламістські терористи, а по-чесному, викликаючи одного за одним на дуелі. Переконаний — охочих їх викликати було б багато. Ну, а якби вони ухилялися від викликів, то таких осіб, за тодішнім звичаєм, били на вулиці батогами... Звісно, ми живемо в іншому світі, який загалом став цивілізованішим, але водночас у ньому, схоже на те, зросли й нові загрози існуванню самих основ цивілізації.
