У «Політклубі» ТВi Микола Кряжицький закликав українців збирати гроші, щоб допомогти телеканалу відкупитися від податкової служби, аби уберегти ТВi від закриття. Що ж, апробована В.В. Путіним на московському телеканалі НТВ (коли там іще працював Євгеній Кисельов і був зовсім не сервільним перед владою, як тепер в Україні) методологія «суперечки господарюючих суб’єктів» докотилася до нашої країни й ударила по вітчизняних ЗМІ. Найчесніший і найнепідкупніший, вихований світочами правосуддя з Вищої ради юстиції суд ухвалив рішення, що ТВi має сплатити кругленьку суму. Звідки вона взялася, сказати важко. Але якщо треба, під сонцем Партії регіонів завжди з’явиться те, що їй украй необхідно на цю мить. Інша річ, що звинувачення часто мають не просто абсурдний, а геть патологічний характер, що змушує згадувати не основи юриспруденції, а ввідний курс психіатрії. Боюся, що скоро вислів «правосуддя в Україні» викликатиме гомеричний регіт. Не завадило б про це замислитися нашим титанам правової думки, адже Партія регіонів — це не назавжди.
Ведучий Віталій Портников закликав на зло владі створювати паралельну Україну з паралельним телебаченням, паралельними медициною, школами й університетами, наводячи як приклад Косово. Так, там таке протистояння шовіністичному режиму в Белграді дійсно було. Але косовари (албанці Косова) — це надзвичайно згуртований, монолітний, чудово організований етнос, де завжди «свій до свого по своє». Нам важко мріяти про таку єдність. Та й косовська інтелігенція більше думала про свій народ, ніж про свої наклади, виставки, премії й почесні звання.
Національної консолідації нам іще доведеться довго й болісно вчитися й виховувати дійсно патріотичну українську інтелігенцію замість переляканої інтелектуальної прислуги колоніальної адміністрації.
АПОЛІТИЧНІСТЬ І БЕЗПАРТІЙНІСТЬ
Відома гучними розслідуваннями журналістка Тетяна Чорновіл поскаржилася на вельми неприємні тенденції в антимедійній поведінці влади: використання проти преси чорних технологій, зокрема й «поліцейської психіатрії» (а ми думали, що з розпадом СРСР це назавжди пішло у небуття). Так, дійсно, не можна виключити відродження найстрашніших радянських традицій. У книжці письменника Володимира Войновича про солдата Івана Чонкіна є такий собі герой, капітан НКВС, який записав у своєму щоденнику: «Радянська влада така хороша, що кожен, кому вона не подобається повністю або частково, божевільний». Ця глибока думка стала дороговказною зіркою радянської психіатрії. Микита Хрущов щиро вважав, що дисиденти — це хворі люди, яких треба лікувати. Коли КДБ СРСР очолив Андропов, від слів перейшли до справи. Радянські психіатри, зокрема академік Снєжнєвський, збагатили світову медицину поняттям «млявоплинна шизофренія», одним з основних проявів якої вважали «синдром боротьби за правду». Тобто той, хто критикує начальство, пише скарги, звертається з протестами до ЦК КПРС, — явний шизофренік, які нерідко підлягає примусовій госпіталізації.
За ці витівки радянських психіатрів виключили з міжнародних професійних асоціацій «за зловживання психіатрією в політичних цілях». Якщо, як стверджує Тетяна Чорновіл, сьогодні дійсно починають поширювати фальшиві довідки про психічні захворювання опозиційних журналістів, то стає ще зрозуміліше, куди йде «регіональна» Україна...
Звучали в «Політклубі» й інші важкі для реалізації пропозиції. Редактор «Телекритики» Наталя Лігачова порадила колегам не заполітизовуватися, триматися від політики подалі. Як це здійснити в суспільстві, де все пронизано політикою? Адже ми не в Швейцарії живемо, а аполітичність журналістики на сході Європи ніколи до добра не доводила. Уся ця жовтизна і таблоїдність закінчувалися встановленням жорстких авторитарних норм. Писати про котиків і песиків? Але ж і там можна нарватися на політику. Микола Княжицький нагадав, що вельми респектабельна польська «Газета виборча» була партійним друкованим органом «Солідарності». А, на думку Віталія Портникова, журналіст завжди мусить мати власну політичну позицію.
У тих-таки США є ліві, праві, центристські газети. У нас же багато хто хоче стояти над сутичкою, над політикою, над виром суспільного життя. Марення про «вічний нейтралітет»... А деполітизування журналістики в умовах України чомусь завжди веде до її деградації. Можливо, що тут ми маємо справу просто з плутаниною в термінології: говоримо про аполітичність, маємо на увазі безпартійність. Дійсно, відстоюючи інтереси своєї країни, журналіст має бути вище інтересів окремих партій. Партій багато — Україна одна.
Такою ж нісенітницею є заяви про те, що армія має бути поза політикою. Дурість. У будь-якій країні армія є одним з найважливіших інструментів державної політики. Ще великий Клаузевиць писав, що війна є здійсненням політики іншими засобами. Але армія має бути поза партіями з їхніми вузькими інтересами і частковими ідеологіями. Ідеологія армії в будь-якій нормальній країні — національний патріотизм і державний суверенітет.
СОЦІАЛЬНА СПРАВЕДЛИВІСТЬ І КОМУНІСТИ
У Савіка Шустера обговорювали питання про соціальну справедливість під впливом спроб французького президента-соціаліста Олланда змусити олігархів (там, на відміну від України, вони не господарі Франції, а просто дуже багаті люди) віддавати суспільству 75% своїх доходів. Якщо заговорили про такі питання, звісно, першим біля мікрофона опинився нардеп від КПУ Олександр Голуб. Цей представник «партії любителів спільного майна», як їх подеколи називають, закликав до націоналізації. Цікаво, вони вже попередили про такі наміри своїх союзників по правлячій коаліції? Ото вже Рінат Ахметов, Юрій Іванющенко, Янукович-молодший та інші колеги з Партії регіонів зрадіють... А власників засобів виробництва й робочої сили з лав власної партії? Знову лунали полум’яні промови «пролетарського якобінця» у вишуканому костюмі й з явними слідами дуже здорового способу життя на обличчі. Дуже все було дохідливо: відняти й поділити. А хто ж ділитиме? Авжеж, комуністи. І себе вони не скривдять...
Керівні комуністи ведуть абсолютно буржуазний спосіб життя, але полюбляють трясти побитими міллю пролетарськими прапорами. Усі ці політичні співи в стилі Шариков-Швондер, що виконуються пещеним нардепом, мимоволі змусили пригадати класичний памфлет Михайла Восленського «Номенклатура», який в Україні слід видавати мільйонними накладами (якщо вже не змогли заборонити КПУ). А то в нас непристойно багато людей, що вірять у «комуністичний рай», в «євангельську бідність» партійних вождів, у наркома продовольства товариша Цюрупу, що непритомніє від голоду, і в Ілліча, що віддає останню пайку до дитячого будинку. Михайло Восленський багато років працював у апараті ЦК КПРС і чимало бачив зсередини. До речі, досі існує міф, що комуністи почали загнивати й перероджуватися за Хрущова — Брежнєва, а до цього були святими.
Але ось цитата з «Номенклатури»: «Саме незабутнього 1919 року, коли з четвертинкою хліба на день обірвані червоноармійці йшли на смерть за владу рад, між керівниками партії й уряду були розподілені дачі». Сталося це, як незворушно повідомляє Світлана Аллілуєва (дочка Сталіна, якщо хтось забув. — Авт.), «коли після революції... з’явилася у них можливість скористатися кинутими під Москвою дачами й садибами». Зауважимо: скористалися, не щоб створити притулки для дітей робітників і селян, загиблих на війні за владу рад, або санаторії для інвалідів цієї війни. Скористалися для себе. Ось як виглядала, починаючи з 1919 року, за описанням С.Аллілуєвої, підмосковна дача А.І. Мікояна: «...у будинку — мармурові статуї, вивезені свого часу з Італії, на стінах — старовинні французькі гобелени, у вікнах нижніх кімнат — різнобарвні вітражі. Парк, сад, тенісний майданчик, оранжерея, парники, стайня...». На цій дачі «навіть узимку завжди була свіжа зелень з власної оранжереї».
У 20-ті роки, коли вожді соціалістичної революції ще ходили в косоворотках і — щоправда, усе незграбніше — вдавали з себе пролетарів, вони вже жили разом зі своїми сім’ями, мов аристократи-поміщики».
А ось як жив сам «отець і вчитель». Його дочка згадувала: «Наша ж садиба без кінця змінювалася. Батько негайно розчистив ліс довкола будинку, половину його вирубав, — утворилася просіка: стало світліше, тепліше й сухіше.
...Великі ділянки були засаджені фруктовими деревами, посадили багато полуниці, малини, смородини. На віддалі від будинку обгородили сітками невелику галявину з чагарником і розвели там фазанів, цесарок, індичок; у невеликому басейні плавали качки. Усе це виникло не одразу, а поступово розцвітало та розросталося, й ми, діти, росли, по суті, в умовах маленької поміщицької садиби з її сільським побутом...». Восленський коментує: «Це було в той час, коли вожді, що оселилися на дачах, гнівно таврували як «дрібновласницькі інстинкти» прагнення просто людини тримати пару курей».
ПОДАТКИ Й ОЛІГАРХИ
З полум’яною промовою виступив і Вадим Карасьов, викриваючи олігархів. Мовляв, не люблять вони Україну, вважаючи її просто територією, звідки вивозять гроші й ресурси. Більш несправедливих країн, ніж країни пострадянського простору, Карасьов не знає. Може, вони все-таки є? На його думку, в Україні бідні утримують багатих. Тут уже Шустер втрутився, давши слово віце-прем’єрові Тігіпку для внесення, так би мовити, ясності.
Тігіпко сказав, як добре було б запровадити податок на багатство, але при цьому не перегнути палицю, щоб наші багаті добродійники не розбіглися. Шустер, якому, мабуть, теж набридли витончені піруети колишнього комсомольського ватажка з Дніпропетровська, запитав прямо: «Партія регіонів — це партія дуже багатих людей, отже, вони захищатимуть великий капітал?» Замість відповіді екс-комсомолець проспівав гімн олігархам, які «вміють працювати». Але 20 років, які ми пережили, наочно продемонстрували, що серед цієї публіки майже немає ефективних власників. Змусь їх працювати без корупції, без розкрадання держбюджету, без привласнення держвласності за копійки, без допомоги з боку своїх людей в уряді, змусь їх діяти в умовах нормальної конкуренції, й вони розоряться на наших очах. А поки, через них, розоряється Україна.
Андрій Іллєнко («ВО «Свобода») заспокоїв і Шустера, і Тігіпко, поставивши остаточний «діагноз»: «Уряд олігархів не боротиметься з олігархами», і тут-таки поцікавився у віце-прем’єра, як він сам сплатив податки, продавши свій приватний банк. Від обговорення питання про себе пан Тігіпко ухилився, перевівши розмову на інші теми. Але коли він почав розповідати, як добре ми тепер живемо, захотілося взяти великий важкий предмет і метнути в екран. Утім телеящик не винен.
Потім на екрані в студії з’явилася пані Королевська, яка переконливо, дохідливо й з хорошою дикцією пояснила, наскільки краще бути багатим і здоровим, ніж бідним і хворим.
А діяч партії «Удар», в минулому заступник міністра економіки в уряді Тимошенко Павло Розенко популярно розповів, що корупція й Партія регіонів — це, взагалі, одне й те саме. Як у Маяковського: «мы говорим партия — подразумеваем Ленин, мы говорим Ленин, подразумеваем — партия».
А супер-революціонер несамовитий Арсеній (якщо хтось не впізнав, можу дописати прізвище) погрожував продати всі 13 резиденцій президента В.Ф. Януковича й усі дачі чиновників у Кончі-Заспі. Приємно чути, тим паче що це нагадує незабутнє — «бандитам — тюрми!». Арсеній нагадав, що прем’єр Азаров літає чартерними рейсами, коли одна година польоту коштує 240 тисяч гривень (це 30 тисяч «зелених», якщо за нинішнім курсом валюти).
Ну що тут скажеш? Як сказав з дещо іншого приводу Л.І. Брежнєв у Баку, отримавши в дарунок золоте блюдо з власним зображенням: «Широко крокує Азербайджан!»
Ну, а підсумок дискусії підбив міністр-бізнесмен, кандидат у депутати Петро Порошенко. Виявилося, що всі біди в Україні через те, що багаті люди не сплачують податків. Це точно. Не сплачують. Систематично. Роками. І хто ж їх змусить це робити? Невже це зробить Партія регіонів і почне з себе?
Євгеній Кисельов на «Інтері» зіштовхнув лобами двох радикальних фігурантів: нардепа О.Ляшка й відомого пасквілянта О.Бузину. Бузина з вусиками в стилі, як мені здалося, Голофастова (зі знаменитої екранізації з чудовим актором Олегом Борисовим у головній ролі), віщав звичні тези. Але було й дещо новеньке. На його думку, він, Бузина, зробив величезну послугу українському народові взагалі й українській літературі зокрема, написавши скандальні опуси про Тараса Шевченка. Оратор з пафосом проголосив: «Я повернув українцям Шевченка!» Так брати не треба було, тим паче брудними руками, щоб тепер не повертати. На жаль, у нашій олігархічній незалежній Україні знущання з правди зробили нормою. Чим нахабніше й абсурдніше, тим краще. Тут ось днями в Севастополі одіозний Костянтин Затулін видав свою «бузину», сказавши (за повного співчуття голови міської адміністрації Володимира Яцуби), що «Катерина II — не менший національний герой для України, ніж Ярослав Мудрий, Володимир Великий, Богдан Хмельницький, оскільки третину сучасної території України успадковано від завоювань часів катерининської доби».
Цю маячню вони повторюють з дивною наполегливістю. Якщо керуватися такою логікою, в Москві давно має стояти пам’ятник Чингісхану й Батию, оскільки 80% нинішньої території Російської Федерації — це колишні землі великої імперії Чингизидів. В Україні ж гріх встановлювати пам’ятники імператриці, яка запровадила азіатське рабство, якого ніколи раніше українці не знали.
Але Бузина віддав належне й сучасності, закликавши Україну об’єднатися з Росією, Білоруссю й Казахстаном для спільної боротьби проти Заходу. Ну, цим спортом Ленін, Сталін і мільйони людей, що мали нещастя їм повірити, займалися 70 років, цілком закономірно опинившись унаслідок біля розбитого корита. Олег Ляшко не побажав Бузині успіхів на виборах, нагадавши, що у Верховній Раді й без того вже сидять 300 «бузин». Це точно.
І нарешті, не можу не згадати про побачене на каналі «Мир», який офіційно вважається каналом СНД, а фактично за характером, духом і стилістикою — абсолютно російський. Там нардепи й громадські діячі обговорювали необхідність перенесення столиці РФ куди-небудь на схід від Уралу. Висловлювали із цього приводу чимало переконливих аргументів. Але депутат Держдуми від партії «Единая Россия» Євгеній Федоров заявив, що слід укріплювати єдиний простір з Україною, а столицю Росії перенести до Києва.
Пролунала також думка, що було б непогано 40—50 мільйонів (мабуть населення України!) людей перемістити на Далекий Схід, в ім’я зміцнення російських рубежів. Добрі «дружба й братерство», чи не так?
