Присудження Премії імені Джеймса Мейса, яку «День» з ініціативи головного редактора Лариси Івшиної щороку вручає кращому публіцисту за громадянську позицію, на жаль, далеко не завжди опиняється в епіцентрі уваги українських журналістів. Як і прізвища лауреатів престижної премії, на жаль, поки що не стали фактором всенародного визнання, і ТБ не зробило їх — носіїв унікальних для країни знань і смислів – представниками якісного мейнстриму.
Тому ми особливо вдячні телеканалам ZIK, «Еспресо», «5 каналу» та каналу «Культура» за солідарність, адже вони зробити матеріали з вручення премії та представили глядачам цьогорічного лауреата — Сергія Тримбача. А днями, щоб поспілкуватись з Сергієм Тримбачем, а також з головним редактором газети «День» Ларисою Івшиною, до редакції видання завітала оглядач «Укрінформу» Лана Самохвалова. Після інтерв’ю — ще одне інтерв’ю! З Ланою Самохваловою говоримо про громадянську позицію і солідарність медіаспільноти.
— Чи бачите ви сьогодні в Україні солідарність поміж журналістами щодо найбільш важливих питань?
— Це — гостре, неоднозначне і водночас болісне для мене запитання. Люди, які були флагманами журналістики, пішли в політику. Але дехто з нас продовжує атрибутувати їх як своїх колег, хоча вони ними вже не є. Відверто кажучи, журналістика в Україні дещо зіпсута грошима.
З одного боку, вона зберегла цінності, характер, й серйозно додала у своєму розвитку, зокрема маю на увазі розслідувальну журналістику — на мій погляд, на пострадянському просторі ми тут перші. Тим не менше, помітні й негативні тенденції. Дуже багато залежить від власників медіа — часто не журналісти вирішують, писати їм чи не писати про серйозні суспільні скандали.
Ми не часто підтримуємо один одного. Не завжди говоримо про колег добре там, де вони справді на це заслуговують. Мабуть, певна солідарність є — адже без неї українська журналістика як така не була б можливою. Але водночас хочеться більш щирих відносин і менше клановості, ревнощів та апломбу.
— Один із нещодавніх прикладів — скандал довкола Софії Київської, яка опинилася в заручниках новорічного базару з каруселями й децибелами, які загрожують стародавнім фрескам. «День» своїми публікаціями активно намагався привернути увагу до проблеми, але підтримки з боку колег, з боку моральних авторитетів ми не відчули.
— На жаль, теми, які перебувають на стику культури, археології, де дуже тісно переплетений історичний контекст, не є «модними». Так само не є «модними» для медіа звичайні герої, наприклад пожежник, який рятує життя. Журналістика страждає на ті самі хвороби, що й наше суспільство загалом. «Негрошові» теми, на зразок історії, — поза трендом.
Софія — найдорожче місце в Україні, з якого боку не подивись. Тут і давньоруське мистецтво, й історична колиска нашої країни — це «пуп» України-Русі. Тут я цілком солідарна з «Днем». Прикро, що через брак часу не змогла власноруч висвітлювати це питання. Зрозуміло, що існує потреба в новому місці святкувань замість майдану Незалежності. Це має бути велика локація з відповідним настроєм, де могли б збиратись люди. Але Софія, її фрески та мозаїки — це оригінали XII століття. Якщо ми втратимо їх, то назавжди — відтворити ці артефакти неможливо. Адже де сьогодні шукати візантійських майстрів?..
— Ще одна тема, довкола якої розгортається чимало дискусій, — громадянська позиція в журналістики. В цьому контексті можна згадати суперечки про сайт «Миротворець», про т. зв. «мову ворожнечі». Яка ваша точка зору, чи можна поєднати громадянську позицію з об’єктивністю?
— Звичайно! Мій брат Всеволод Самохвалов, доктор філософії з міжнародних відносин з Кембриджського університету якось цитував мені дослідження одного з брюсельських центрів, в якому було застереження щодо змішування понять об’єктивності та збалансованості. Журналістика, яку зараз нам намагаються нав’язати, 1941 року мусила б написати, що Сталін та Німеччина потребували більше «життєвого простору» й саме тому знищували інші країни та поневолювали народи. Чорне є чорним, а біле — білим, й коли ми говоримо про це, то не порушуємо стандартів.
Мене дивують журналісти, які раптово накинулись на сайт «Миротворець». Вибачте, але ви поїхали на ту сторону, надали бандитам свої дані. Чому ж після цього ви ображаєтесь? Адже, виходить, бажання побачити тамтешні реалії переважило для вас необхідність вступити в перемовини з покидьками, які руйнують Україну. Якби мені було дуже потрібно отримати цей матеріал, можливо, вчинила б так само. Але ляпас, який отримала б за це від волонтерів, сприймала б гідно. Істерики ж, які були, вочевидь, інспіровані, щоб «відбити» черговий грант, не розумію. Раніше не писала про це в «Фейсбуці», бо не хотіла сваритися — переважало відчуття псевдосолідарності.
Гадаю, що ми не повинні сліпо йти за одним зразком, одним баченням. Слід пам’ятати, що наша країна воює. Тож давайте не плутати об’єктивність та збалансованість.
— Чому вас, як журналістку, зацікавила тема вручення Премії ім. Джеймса Мейса, а також особистість цьогорічного лауреата — кінокритика Сергія Тримбача?
— Я була другою після «Дня», кого завжди цікавила ця тема. Десять років тому мені довелося побувати в помешканні Джеймса Мейса, в його квартирі на Троєщині. Була вражена тим, що цей гарний, з блискучою освітою чоловік вирішив поміняти своє комфортне життя в Америці на квартиру на Троєщині, жінку з двома дітьми і наших померлих. Але я завжди пам’ятала, що першою в цю квартиру зайшла Лариса Івшина. Так, я йшла після вас, але це була також і моя тема.
«День» працює з цією темою, яка, можливо, не є популярною, трендовою, яка ніколи не збере п’ять тисяч лайків у «Фейсбуці». Це дуже важливо, бо йдеться про збереження національного нерву. Мені не доводилось багато контактувати з журналістами «Дня», але я завжди вважала вас людьми цього табору, цього десятка.
З культурною журналістикою в Україні біда. З одного боку, така робота виглядає привабливою для молоді, з другого — вважається, що фахівців тут багато, вони не дуже затребувані, й відповідно їм важче заробити. Здавалося б, хто у воюючій країні буде платити за цей сегмент? В нас в «Укрінформі» кожен журналіст має свою спеціалізацію, але ми разом з молодими колегами вирішили, що раз на десять днів кожен обиратиме одну українську музичну групу і розповідатиме про неї. Для себе першими я обрала гурт «Бряц Бенд», який виконує класичну музику в обробці. Переконана, що культурна тематика має бути «панщиною» кожного журналіста, незалежно від його спеціалізації.
Найкраща підтримка — це підтримка копійкою. Вже вісім років Премією ім. Джеймса Мейса газета «День» підтримує інтелектуалів. По-перше, така підтримка їм справді потрібна, а по-друге, дуже важливо показувати привабливість знань, інтелекту. Варто також подякувати тим партнерам, бізнесменам, які, покладаючись на авторитет видання, дають на цю справу свої кошти.
Сергія Тримбача я знаю переважно завдяки «Фейсбуку». Переконана, що він робить надзвичайно цікаву справу. Щодня він несе у світ культуру, нові сенси. Інколи, щоб створити пост на десять рядків, необхідно мати за плечима величезний досвід, знання, творче досьє і довгий пройдений шлях. Це людина, яка роздаровує себе нам, робить нас кращими. Сергій Тримбач — без сумніву дуже достойна фігура. Сьогодні він уже вийшов із шинелі кінокритика і став істориком та популяризатором культури.
