Професійний фотокореспондент Борис КОРПУСЕНКО у своїх фотографіях намагається схопити і передати неабияке змістовне навантаження, навіть світоглядну концепцію. На торішній XVI Міжнародній фотовиставці газети «День» його робота «На чатах» перемогла в номінації від Національного гірничого університету, а роботу «Нащадок» відзначив Львівський національний університет ім. І. Франка. Про історію фотографій, ставлення до зображуваного, сучасність і уроки минулого — в розмові з Борисом Корпусенком.
— Торік ви багато часу провели на Майдані, намагаючись зберегти на фотоплівці драматичні моменти історії. Для журналістів, зокрема фотокореспондентів, умови роботи були складними. Відомі факти й їхнього побиття, і переслідування за професійну діяльність. Більш ніж півтора року після Революції Гідності, в центрі Києва, в урядовому кварталі, знову вибухонебезпечно — в прямому значенні...
— Переконаний, що люди мають висловлювати свою думку і позицію, виходити на протести, але вдаватися до радикалізму — ні в якому разі. Можна висловлювати незгоду, брати з собою транспаранти, але не бойові гранати, тому що постраждають невинні. Виявляється, треба розібратися з ворогом, що сидить у нас самих, бо він не тільки зовнішній. Без цього справжньої перемоги не здобудемо. Так вийшло, що 31 серпня я був у іншому місці й не знімав сутички під Верховною Радою, але досі перебуваю під враженням цих подій. Як і під час Майдану, в центрі мирної столиці небезпечно працювати.
— Ваше фото «На чатах» може слугувати символічною ілюстрацією подвигу солдатів Національної гвардії, які загинули при виконанні службових обов’язків 31 серпня...
— Так, я вважаю образною цю фотографію солдата на варті. Завжди знімаю кордон правоохоронців на урочистостях зі вшанування пам’яті загиблих, наприклад, 9 травня або в день початку війни. Згадана фотографія — з цієї серії. Такий різкий контраст червоної кокарди на тлі похмурого дня і сірого неба. Вразила його витривалість і незворушність — людина при виконанні службових обов’язків. Тільки так забезпечується порядок.
— А за яких обставин ви зробили знімок «Нащадок», яку також відзначили глядачі на фотовиставці «Дня»?
— Вона зроблена в один із тих днів, коли на Майдані вже почалася стрілянина. Хто мав можливість, одягав справжні каски, не робочі або будівельні, а військові. У натовпі я побачив людину, на голові якої було щось абсолютно нетипове. Це була каска періоду Другої світової. Вразили очі цього чоловіка — такі, ніби він хоче одним собою всіх закрити. Здалося, знімається кіно, а не відбуваються реальні події. Символічне й драматичне фото. Сподіваюся, вона його захистила.
Я вважаю, що фотографіями треба розказувати справжні історії. Фотографія передає часточку реальності, де люди, предмети говорять самі за себе. Нею, як і словом, можна вбити, а можна оживити. Переконаний, що фотографія має нести передусім змістовне навантаження, а форма, геометрія — вторинні. Буває, що форма і зміст збігаються, і тоді виходить шедевр. Це — момент творчості, коли відбувається фотофіксація певної філософії.
— Чи подаєте цього року свої роботи на фотоконкурс «Дня»?
— Звісно! Хочу подякувати «Дню» і особисто головному редактору Ларисі Івшиній за цю вагому мистецьку подію в Україні. Є різні відомі фотоконкурси, але — в Європі. А це — наше, і тому знімаю шляпу. Це — подія, яка набирає обертів кожного року з моменту заснування і на яку довго чекають — як фотографи, так і глядачі. За допомогою «Дня» кращі фотографи мають можливість виставити свої роботи, свій доробок за рік. Моя історія участі у фотоконкурсі почалася з 2006 року. Тоді моя робота завоювала «Гран-прі». Того ж року Андрій Шевченко, завоювавши одну з найвищих футбольних нагород — Кубок європейських чемпіонів, привіз її в Київ, на Батьківщину. Подумалося: я ж теж чемпіон — по фотографіям. І звернувся до Лариси Олексіївни з пропозицією звозити фотовиставку «Дня» в моє рідне село на Вінниччині. Благородна ідея... Хоча з мене всі спочатку кепкували. Дякуючи «Дню» найкращі фотографії України... виставляються й у Чечельниках.
