У понеділок Андрій Куликов у програмі «Свобода слова» на каналі ICTV спантеличив глядачів питанням про переваги Митного союзу з Москвою порівняно із зоною вільної торгівлі з Європейським Союзом. Аудиторія ICTV дала собі яскраву характеристику, визнавши більшістю в 55% пріоритетом України Митний союз, який насправді в разі вступу туди нашої країни означає крах європейського геополітичного вибору та залишення назавжди в євразійському просторі. Проте така «думка» українських громадян за умов відсутності національного інформаційного простору не дивує, тим паче, зважаючи на особливості каналу ICTV, який давно перетворився щодо серіальної частини на українську філію російського військово-патріотичного телеканала «Звезда». Щодня славетні російські чекісти на ICTV «мочать у сортирі» всіх реальних і потенційних ворогів Кремля. Не здивує, якщо виявиться, що, на думку багатьох глядачів ICTV, Україна воює на Північному Кавказі. У цьому королівстві кривих дзеркал ще й не таке можливе.
Чи на багатьох наших каналах глядачам скажуть жорстку правду про те, що, як свідчить досвід національної історії, зміцнення союзів із Москвою в історичній перспективі веде до втрати державної незалежності та національної ідентичності? Будь-яка гра на цьому полі вельми небезпечна, й ті українські діячі, які наївно розраховували перехитрити Кремль, незмінно погано закінчували партії, що спочатку здавалися виграшними. Навіть такі видатні полководці й дипломати, як гетьман Зіновій-Богдан Хмельницький... Але куди Хмельницькому до видатного політолога сучасності Віталія Кулика, який знову запропонував фатально провальну для України тактику «покірного теляти», яке двох маток смокче, але завжди опиняється на бійні. На його думку, Україна повинна «шустрити» й на Заході, й на Сході. Політолог забуває, що остаточного вибору не уникнути, адже ніколи не прийде до мети той, хто не знає, куди йому йти. Не треба вважати себе найхитрішим на планеті, тим паче що історичних підстав для цього немає жодних.
У надзвичайно оптимістичному тоні, в бадьорому стилі «усе гаразд, чарівна маркізо» розповіла про реформаторські рухи тіла Партії регіонів пані Акімова, перший заступник голови адміністрації В.Ф. Януковича. Щоправда, жодного слова не прозвучало про поліцейські переслідування учасників антиподаткового «майдану», про репресії проти страйкарів і різних інших протестувальників. Акімовій теж поставили запитання про Європейський Союз і Митний союз з Москвою. Вона також намагалася використовувати тактику «покірного теляти», але, врешті-решт, усе-таки видавила з себе, що європейський шлях для України кращий.
КАЗКИ ВІД СИМОНЕНКА
Куликов випустив до мікрофона нев’янучого ватажка «червонопрапорної тусовки» Петра Симоненка. Я визнав би Андрія Куликова великим журналістом, якби він забезпечив Симоненка таким опонентом, як Леонід Грач. Ось це було б цікаво. Ось тут багато чого відкрилось би для глядачів. А за відсутності Грача Симоненко безперешкодно й жваво тараторив про «зяючі висоти» КПУ. Постеливши своїми голосами червону килимову доріжку партії великого капіталу у Верховній Раді, комуністи, ніби нічого й не сталося, «косять» під полум’яних революціонерів. Вельми затишно злившись в екстазі з Партією регіонів, «марксисти-ленінці» за межами парламенту в своїй пресі, особливо провінційній, паплюжили союзників найостаннішими словами. Антибуржуазна риторика кипить і піниться. Майстри революційної фрази і тактичних компромісів на самій лише демагогії чималого досягли. Якщо в червні 2010 року рейтинг П. Симоненка становив 2,1% (дані соціологічної групи «Рейтинг»), то в березні 2011-го — 2,8%, а рейтинг його партії зріс із 2,5% торік до 4,6% нинішнього року. Молодці, члени коаліції з Партією регіонів, добре влаштувалися.... Собі всі блага правлячої партії, а союзникам — усі прокльони трудового народу. Шкода, не було Грача — він згадав би і про «хатинку» товариша Симоненка, і про обставини його повсякденного життя. Утім, подібні питання трудящі вже ставили неприборкному симоненківцю й колишньому червоному нардепові Соломатіну, який чітко пояснив, що аж ніяк не обов’язково комуністові бути бідним.
Сам товариш Петро прорік у студії політичну істину: ми живемо сьогодні так, як голосували вчора. Ну, якщо він має на увазі голосування своєї фракції в парламенті... А якщо говорити про народ, то вчора він голосував за комуністів, адже не випадково перші десять років незалежності найбільшу фракцію у Верховній Раді мали саме комуністи. Але обкомівське красномовство П. Симоненка зачарувало певну частину аудиторії, яка пристрасно йому аплодувала. Особливо казкам про те, що внаслідок розпаду СРСР Україна нібито втратила нафту й газ Тюмені, які належали їй «на правах загальнонародної власності». Виходить, що і я, проголосувавши в грудні 1991 р. за незалежну Україну, втратив чорну «Волгу» секретаря обкому, яка була моєю «власністю» за легендою Симоненка. А ще втратив спецсанаторії, спецбуфети і спецрозподільники «загальнонародної» номенклатури, втратив чорну й червону ікру, яку, якщо вірити Симоненку, я солідарно наминав разом з партійними начальниками, точніше кажучи, вони наминали від мого імені, але чомусь лише своїми зубами. Безглуздо шкодувати про втрату того, що ніколи тобі не належало. А Україні не належало навіть те, що було розташоване на її власній території. У 70-ті роки ХХ століття Україна в СРСР посідала перше місце за видобутком природного газу, який ішов до Москви, Ленінграда і країн «народної демократії». І де ж уся ця колишня розкіш, чому, на відміну від якого-небудь Катару або Кувейту, Україну все це не збагатило, до якої «загальнонародної» скарбнички все це пішло? Але доти, доки в Україні вистачає людей, які чекають манни небесної від доброго дядька, агітація Симоненка буде приречена на успіх, принаймні локальний, у середовищі українських спадкоємців героя російської казки Іванка-дурника та його невичерпної в спонсорській діяльності «щуки». А в ролі «щуки» у Симоненка Росія, така величезна добродійна структура, покликана ощасливити Україну. Щоправда, товариш Петро не пояснив, чому сам російський народ досі не може встановити свій суверенітет над природними багатствами Російської Федерації, чому вони належать усіляким олігархам, які, казково збагачуючись, зрідка кидають цьому народові жалюгідні подачки.
МОСКОВСЬКИЙ «АГІТПУНКТ» В УКРАЇНСЬКОМУ ЕФІРІ
Сьогодні, коли є реальна можливість для України наблизитися до Європейського Союзу, Кремль створює «агітпункт» та всіляко заманює Київ спокусливими обіцянками, зокрема внутрішньоросійськими цінами на енергоносії. Але «агітпункт» закінчиться незабаром після того, як українська рука застрягне в мишоловці з тимчасово дешевим «сиром». Це черговий великий обман, у якому використовуються найниціші людські емоції: розрахунок на дармівщину, пожадливість, надії на іноземного добродійника, тобто все те, що вже неодноразово обходилося українцям дуже дорого й страшно. Відмінність між Росією та Європейським Союзом — це відмінності між диким і цивілізованим капіталізмом. А крім того, перебування України в Світової організації торгівлі (СОТ), куди РФ ще лише збирається вступати, робить наше членство в Митному союзі, що перебуває під контролем Москви, контрпродуктивним. І це факт. Усупереч пропагандистським хитруванням широко представленої в студії А. Куликова «московської партії», всупереч красномовству Володимира Корнілова. До речі, лише в країнах із колоніальним інформаційним простором панове, подібні до В. Корнилова, є завсідниками провідних телеканалів. Із поглядами пана Корнілова можна легко ознайомиться, включивши будь-який російський канал — хоч Перший, хоч РТР, хоч НТВ. Краще вже мати справу з оригіналом, аніж із копією. А енергійне прагнення російської влади «приголубити» Україну — зрозуміле. Російська Федерація з її 140 мільйонами населення, з яких слов’ян і християн не більш як 100, в історичній перспективі не зможе утримати величезні території на схід від Уралу, де, між іншим, зосереджені всі нафтогазові «засіки Батьківщини». Саме тому потрібні 46 мільйонів українців, аби використовувати їхню біологічну силу для вирішення російських геополітичних проблем. Українці необхідні як гній для удобрення російської історії, цю функцію наші люди виконували для сусідів понад 300 років.
ІЗ КОМУНІСТИЧНОЮ ПЕДАГОГІКОЮ НЕ МОЖНА СТВОРИТИ ЄВРОПЕЙСЬКУ СИСТЕМУ ОСВІТИ
Анна Безулик у програмі «РесПублiка» на «5 каналі» звернулася до проблем освіти. Точку зору властей представляли нардеп від ПР Максим Луцький і міністерський діяч Олег Єресько. Від громадськості до бар’єра вийшов президент Києво-Могилянської академії Сергій Квіт. М. Луцький і колега, який підігравав йому та виявляв безмежний оптимізм, пристрасно намагалися створити враження загального благополуччя, незважаючи на «окремі недоліки». Будь-яку критику ці пани, не мудруючи лукаво, просто заперечували. Зокрема, вони не погодилися з твердженням Анни Безулик, яка сказала, що за всі роки незалежності такого катастрофічного недофінансування освіти в Україні ще не було, і проігнорували слова народного депутата Лесі Оробець про те, що вперше за багато років тисячі вчителів вийшли на вулиці з протестами. Та формальні виявлення тандему депутата і чиновника припинилися після вступу до дискусії головного редактора «Дня» Лариси Івшиної, яка повернула ентузіастів на грішну землю. Луцькому та Єресько довелося (не з їхньої волі) повернутися до суті питань, наприклад, до проблеми знищення україномовної освіти в Донбасі, що привернула увагу всієї України, оскільки в цій справі було дуже мало «оптимізації», але дуже багато політизації. На думку опонентів тандему, нас повертають у радянську систему освіти, а вищу школу позбавляють університетської автономії та академічної свободи. Проте тандем усе-таки спробував проспівати хвалу владі, заявивши, що, відмовившись від 12-річної освіти, вона нібито зупинила колапс галузі. Сергій Квіт пояснив опонентам, що в сучасному світі освіту трактують не як галузь разом з іншими, а як найважливіший вимір буття суспільства. Це проблема не галузева, а загальнонаціональна і глобальна. І тут Максим Луцький дав зрозуміти, що всі освітні проблеми треба обговорювати в парламенті, а ректорам вузів краще було б помовчати. Отже, уявлення про свободу думок і громадські дискусії цілком у стилі нинішньої влади: «Я начальник, ти дурень».
Професор російської мови пані Кудрявцева з великим ентузіазмом (ще б пак!) оцінила нинішню концепцію мовної освіти, запропоновану профільним міністерством, Академією педагогічних наук... Анна Безулик дуже влучно процитувала епохальний висновок цієї вченої пані в інтерв’ю газеті «Киевский телеграф»: «Одна з найкращих ідеологій — комуністична...» АПН утримується за рахунок держбюджету, тобто учнів і студентів «охмуряють» комуністичною педагогікою за гроші платників податків. Чи варто після цього дивуватися з величезної кількості червоних прапорів у містах України? Чи варто дивуватися, що ми ніяк не можемо вилізти з тоталітарного болота і побудувати нормальне суспільство? З більшовицькою педагогікою можна створити лише український аналог Північної Кореї. Справді, як казав Маркс, вихователь сам має бути вихованим, а він у нас або взагалі не вихований, або вихований дуже погано, потворно. В світі вже прирівняли комунізм і сталінізм до нацизму і фашизму, а діячі АПН України продовжують захоплюватися ідеологією наймасовіших злочинів ХХ століття. Створюється враження, що педагогічна наука України безнадійно загрузла в 1960—1970-х роках. Сьогодні, як зазначає Сергій Квіт, риють прірву між українською та європейською системами освіти, а загальний висновок належить Ларисі Івшиній, і його неможливо спростувати: «Ми не приєднуємося до європейського освітнього простору, а блукаємо у нетрях під радянськими прапорами».
«ХРЕСТОВІ ПОХОДИ» В ЕФІРІ «Шустер LIVE»
А на п’ятничний випуск «Шустер LIVE» я трохи запізнився, увімкнув телевізор та одразу ж почув знайомий крик Інни Богословської. Вона таврувала «агресію Заходу» в Лівії, наслідуючи прем’єра РФ Володимира Путіна. Але ж Росія навіть вето не наклала на відповідне рішення Ради Безпеки ООН про збройне патрулювання над Лівією. Д.А. Медведєв зробив спеціальне напучення В.В. Путіну за неправильне розуміння моменту, за порівняння дій Заходу в Лівії з хрестовими походами, що, на думку президента, провокує цивілізаційний конфлікт. Захищати В.В. Путіна від нападок Д.А. Медведєва в студії Шустера кинувся також Михайло Погребинський, який підтримав антизахідну риторику «національного лідера» Росії, попутно оголосивши телеглядачам, що головним завданням хрестових походів був грабіж місцевого населення. Навіть за радянських часів подібну екзотику можна було почути лише в дуже провінційному вечірньому університеті марксизму-ленінізму від якого-небудь відставного армійського політрука, адже навіть радянські школярі знали, що метою хрестових походів було звільнення з-під влади мусульман Гроба Господня в Єрусалимі. І приблизно за півтора століття це завдання було виконане. Разом із Богословською крушив Захід і захищав «хорошого хлопця» Каддафі такий собі сяючий білозубою усмішкою молодий чоловік на ім’я Омар Арфуш. Потім плавно перейшли до кримінальної справи проти Леоніда Кучми. До мікрофона пройшов екс-генпрокурор Святослав Піскун та одразу ж приголомшив публіку заявою: «Присягаюся говорити народові України правду і лише правду!» Народ у студії відреагував реготом. А Шустер утішив колишнього головного законника тим, що йому довіряє аж десять відсотків інтернет-блогерів. Жодної особливої правди ніхто не почув. Справа Кучми — черговий спектакль наших політичних комедіантів. Звідси і ставлення мас до режисерів та постановників «справи Кучми»: зневажлива байдужість і повна недовіра. Ця недовіра дуже засмутила нардепа від ПР Вадима Колесниченка, який гірко побивався за недооцінювання масами нинішньої хорошої влади, навіщо, мовляв, народ їй рідній не вірить... Доводив, що В.Ф. Янукович ну жодного відношення до ініціації «справи Кучми» не має. Навіть не підозрював, що прокурорським таке на думку спаде. І при цьому Колесниченко ще й обурювався, що ніхто не вірить?!
Від вільного мікрофона, від простого блогера прозвучав «VOX POPULI»: «Тут у студії озвучувалися звинувачення на 150 років тюремного ув’язнення, але нічого не зміниться, нікого не посадять, усі спокійно роз’їдуться по домівках на своїх машинах». Народ ставиться до політичного балагана так, як той на те і заслуговує».
