Кілька попередніх текстів я присвятила неадекватності української «медіаспільноти». Але зараз вирішила вивчити, так би мовити, іншій бік медалі — пропаганду й пропагандистів.
Приводом для цього став скандал навколо фотографій, що були зроблені в АТО радником (на той момент) міністра оборони.
Враження від конфлікту — дуже гнітючі.
Виявилося, що досі, на третій рік війни, піаром-рекламою-пропагандою-агітацією в Міністерстві оборони займаються волонтери-аматори. Хоча це — безумовно стратегічний напрям.
Фінансування проектів у цієї сфері, яка, безперечно, відноситься до державної безпеки, відбувається невідомо як і невідомо ким.
Але найбільш неприємне відкриття — багато активістів, журналістів і навіть спеціалістів із комунікації в Україні й гадки не мають про те, що є справжньою пропагандою. Знання про цей термін, в основному, базуються на міфах і власних уявленнях про це явище.
Причому ставлення до пропаганди — діаметрально протилежні.
Журналісти бояться цього слова, як чорт ладану. Хтось, колись і чомусь (хоча я здогадуюсь) навчив нашу медіаспільноту, що пропаганда — це брехня та зло, і тепер ця ідеологема сидить у них в голові й заважає об’єктивно сприймати реальність.
Натомість деякі піарники влади та інформаційні активісти десь навчилися, що пропаганда — це також брехня, але... для добра.
Обидва погляди є некоректними.
Насправді пропаганда — це (всього лише) цілеспрямований вплив на громадську думку.
Зовсім необов’язково, щоб у цьому процесі було щось «мефістофельське». Наприклад, здоровий спосіб життя або грудне годування в усьому світі саме пропагують. Тобто все залежить від цілей.
Щодо знака рівняння між пропагандою та брехнею.
Чомусь модно посилатися на досвід радянської пропаганди або навіть Геббельса. Мовляв, вони обманювали свої народи, але їхня пропаганда була суперефективною. Адже за часів Сталіна (і за часів Гітлера) радянські та німецькі громадяни вірили своїй державі. Багато того, що ми зараз характеризуємо як фейки та фальсифікації, довгий час у свідомості мільйонів людей існувало як правда... і працювало безвідмовно.
Така ж історія із сучасним російським «розп’ятим хлопчиком». Цей моторошний образ впливає на тих людей, які в нього вірять, і тому вважають цю історію правдивою.
Є такий вислів, що правда — це те, у що я вірю. Контраверсійно, але по суті правильно. Тобто, якщо вам вірять, — ви можете брехати. Якщо ваш обман вже розкрили — то бажаного впливу на цих людей ви вже здійснити не зможете. Причому не тільки з цією дискредитованою інформацією — взагалі з будь-яким повідомленням. Джерело інформації, тобто ви самі, — теж дискредитоване. Знаєте казку про хлопчика, який кричав «Вовки, вовки»? Так само про цю ситуацію.
Треба зрозуміти, що вплив на громадську думку мають тільки повідомлення та картинки, яким люди вірять, від джерела, яке люди вважають таким, що не обдурить. Достовірна інформація та організація або людина, що викликає довіру, — основи будь-яких ефективних публічних комунікацій. Це — аксіома.
Вибачте, що я згадую ці прописні істини. Але скандал навколо красивих, але сумнівних фотографій продемонстрував, що цих основ соціальних комунікацій (а пропаганда — це частина цього процесу) в Україні майже ніхто не знає. (Добре, що про це знає міністр оборони, втім, на жаль, явно не вся його команда.)
В умовах гібридної війни цей дефіцит знання робить нас дуже вразливими для ворожих пропагандистських спецоперацій і ставить під знак питання наші можливості з контрпропаганди.
