Передвиборна кампанія і самі вибори-2002 дали привід для роздуму і деяких висновків. Висновок головний — український телеглядач став менш довірливим і більш вимогливим до того, що подають мас-медіа, а слово «піар» у негативному значенні міцно увійшло в його лексикон. Може, тому безпосередня участь журналістів у гонці за місця в парламенті в більшості випадків виявилася безрезультатною. Микола Княжицький, який висувався по мажоритарному округу, на запитання «Дня», чим він займатиметься після виборів, відповів, що поки ніяких планів не вибудовує. В’ячеслав Піховшек, який входив до списку Демпартії- Демсоюзу, сказав, що поки пропускає це запитання. Микола Вересень, який ризикнув разом iз «озимими», на зв’язок просто не виходить. Про підсумки роботи українських ЗМІ — в опитуванні «Дня».
– Чи впоралися, на вашу думку, зі своїм завданням українські ЗМІ під час висвітлення передвиборної кампанії та самих виборів? Олексій МУСТАФІН, шеф редактор інформаційно-аналітичної служби телеканалу «Інтер»:
— Гадаю, в цiлому не впоралися. З двох причин. Якщо говорити про ЗМІ як про засоби масової інформації, то сказати, що вони об’єктивно інформували глядачів, читачів, слухачів, не можна. Практично всі засоби масової інформації були заангажовані тією чи іншою політичною силою, й тому складова піару була набагато більшою. Якщо ж розглядати ЗМІ як інструмент піару, то вони також, за великим рахунком, не впоралися. Тому що проекти, що робили головну ставку на розкручування за допомогою засобів масової інформації, насправді навіть не подолали й 4-відсоткового бар’єру.
Наталя ЯКИМОВИЧ, редактор програми «Вікна. Опівночі» (СТБ):
— Частково — і кожен у силу своїх можливостей. Якщо зачіпати проблему об’єктивності та рівного висвітлення усіх кандидатів, то якими вони можуть бути у комерційних структурах? А тим паче, коли більшістю газет та телеканалів керують конкретні люди із власними політичними інтересами. Дивує позиція Першого національного, який би мав бути зразком незаангажованості, бо існує на бюджетні кошти. Зрештою, вибір був, інформація була. Хто хотів знати все — мав таку можливість. Для цього було достатньо частіше клацати пультом та не зациклюватись на одному сайті чи газеті. Зрештою жертвами передвиборної боротьби та брудних технологій стали не політики, і, судячи з результатів, не виборці, а журналісти. Їм довелося піарити, тобто виконувати не зовсім свою роботу. Відповідно пряме завдання ЗМІ — інформування — перейшло на другий план, та й виглядало як у кривому дзеркалі. І в цьому винні не журналісти і не їхнє керівництво, а власне самі політики, які вирішили трохи побавитись медіа. А такого роду «цяцьки» ріжуть око та слух.
Павло КУЖЕЄВ, ведучий «Нового каналу»:
— Вважаю, що наш канал не втратив свого обличчя. Хоча ми і працювали у потужнішому режимі, але особисто я отримав справжню насолоду від роботи.
Юлія ЛИТВИНЕНКО, ведуча інформаційної програми «Факти» (ICTV):
— Безперечно, у кожного було своє завдання. А в цілому це було ще одне випробування для ЗМІ. Я б не наважилася критикувати когось, оскільки українське телебачення тільки розвивається, та й ЗМІ взагалі — також. Тому та критика, та навіть і не критика, а жовч, яка виливається на ЗМІ, до речі, з вуст самих же деяких журналістів, — це ризик втратити динаміку і швидкість, які набирають ЗМІ у своєму розвитку. Я б не стала цього робити. Мені, як глядачеві, також було цікаво приходити додому й вмикати телевізор. Кожен канал тримав свою марку. Мені особисто не соромно за те, як працював наш канал, як працювала я. І мені здається, ніхто не ставив перед собою завдання здивувати чи шокувати — всі намагалися працювати професійно.
Євген ГЛІБОВИЦЬКИЙ, журналiст, «1+1»:
— В теорії засоби масової інформації не відповідали своїй назві. Вони були засобами масової пропаганди. Я не можу назвати жодного українського телеканалу чи газети, які після цієї кампанії зможуть дивитися в очі своїм глядачам і читачам, не червоніючи. Хоч я і переконаний, що багато хто з них намагатиметься так робити. З іншого боку, проблема лежить не в площині журналістів чи медіа-менеджерів, вона лежить у площині систем і правил, за якими функціонує ринок. В Україні можна констатувати факт, що держава зробила все, аби ЗМІ не мали навіть гіпотетичної можливості бути самоокупними — фінансово і політично вільними. Ще одна проблема полягає в тому, що ця кампанія опустила моральні стандарти до практично найнижчого рівня з часів незалежності. Як показує досвід попередніх політичних кампаній, після виборів стандарти не піднімаються, оскільки немає потреби їх піднімати. Вони залишаються на такому ж низькому рівні. Тобто вся ця гидота, яку ми спостерігали перед виборами, після їх закінчення буде далі литися на наших виборців.
А оптимістичним сигналом є те, що, як показують результати виборів, ціна пропаганди у ЗМІ практично нульова, бо її ефективність дуже низька. Мені дуже шкода тих політичних гравців, які вклали величезні суми і «нагинали» підлеглих їм журналістів, медіа- менеджерів і редакторів для того, щоби ті випускали тільки «правильну» інформацію, а потім виявилося, що це не спрацювало. Тобто суспільство виявилося набагато здоровішим, ніж про нього думалося. Ми маємо черговий висновок, що ті, хто ставилися до глядачів чи слухачів з точки зору зневаги і «навішування» якихось своїх уявлень, не даючи їм альтернативи, зазнали поразки від тих самих людей, яких намагалися обдурити.
ВIД РЕДАКЦIЇ. А що з цього приводу думаєте ви?
