Дуже треба відійти на відстань хоча б метрів сто від України, що вже дозволяє побачити це збоку. Або, наприклад, поїхати в Африку. Чи в Азію. Звідки неясно, що воно там таке «ковбасить» цих людей з диктофонами, що говорять неясною ще для них самих українською мовою? Якого громадянського суспільства вони весь час хочуть й не можуть? Якої західної свободи вони весь час жадають, поставивши її туди, де ікони, як туземець знайдений перламутровий гудзик від плаща заїжджої туристки — думаючи, що то — Він! Бог! З відстані справді неясно, чому вони згрудилися над тим ґудзиком й кусають одне одного, забувши подивитися на годинника і в розклад світового поїзда, що давно вже пішов. Звідти так кумедно почитати так звані журналістські сайти, де навіть у мить найтрагічнішу «знані й впливові» виливають свої сновидіння й жовч одне на одного, думаючи, напевне, що Бог у цей час «сидить» у іншому сайті…
У бідному суспільстві, на тлі жорстокого протистояння, преса — інструмент соціального розпаду. І зараз є чітке відчуття відкату цивілізації. Але це відчуття є у світі. В тому світі вже міняються критерії й авторитети, й пріоритети, й константи. А ми все ще хизуємося одне перед одним тим, що колись хтось трохи навчився «західної» науки писати слова. По- моєму, треба давати собі звіт, що цим уже нагадуємо тих, хто бачив Леніна і ніс з ним, двісті двадцятий, колоду на відомій картині. Втім, уже й невідомій. Хоча Леніна в нас більше пам’ятають, ніж західну свободу слова, тому й досі є кому розповідати затерті повчальні історії про те, як ЗМІ Британії чи там іншої імперії об’єктивно кладуть живiт во ім’я торжества істини. Про те, яке ми були б суспільство, якби були, — громадянське… Ми відстаємо приблизно на епоху. У світі вже говорять, що громадянське суспільство, здається, також гарний міф. Приклад: ніякий організований протест британської громадськості не вплинув на рішення уряду про участь у війні. Це називають новим лицем демократії. У цій демократії ЗМІ вийшли на ринок. І тепер не наші колишні філософські уявлення, а ринкова конкуренція вирішує, що споживач преси буде називати правдою й об’єктивністю. Тепер все, що може бути сенсацією, буде подаватися як правда: інформація віднині ще більше товар, ніж це раніше уявлялося. Тепер купа деталей, які можуть бути показані завдяки новим медіа-технологіям, будуть застувати картину того, що відбувається насправді. Це вже було продемонстровано в недавній іракській епопеї. Десятки, хай найнезалежніших, журналістів добували найправдивішу, з їхнього погляду, інформацію — щоправда, як тепер, охолонувши після смертей колег, аналізують, точки ті їм надавали вiйськові, добре продумавши, що звідти має бути видно. Ніхто не дорікне, що точок бракувало, — ті, хто до споживання інформації ставиться серйозно, констатували: ми бачили картинку війни одразу з трьох ракурсів. Тому бачили ніби дуже багато, але в той сам час не мали ніякої можливості поєднати події, щоб зрозуміти загальну картину війни. Ось нова ситуація в журналістиці — і в мирній, і в воєнній, де треба виробити свою лінію поведінки. Бо нічого вже не зупинити, як ядерну реакцію чи як Інтернет. Вже час забути співи біля багаття про романтику захоплюючої професії журналіста, який описує час. Він вже нічого не описує — в нього очі полізли в різні боки. В наш дім тепер увійшли віртуальні картини жаху війни, несправедливості, катастроф у звичній кіношній, голлівудській, пекельній красі — тепер горе буде показане як пікнік, а не як трагедія. Тепер людина, сама того не відчуваючи, спокійніше сприйматиме смерть. Як у морзі трупар жує бутерброд, і йому нормально, так ми тепер завжди снідатимемо перед екраном з найправдивішими новинами. Тепер світ буде губитися в цьому морі правдивої «західної» інформації і нічого не розумітиме по суті, тепер світ буде бачити монтаж фактів, що, кажуть, самі по собі є дурними, а коли в «правильному» порядку — могутнім регламентом та інструкцією до вживання ідеології.
У світі заговорили про грядущу кризу демократичних ідеалів. У світі переживають втрату ідеалу — західної свободи преси, яка показала, що ніяка вона не свобода, а засіб маніпуляції і навіювання. У світі з’явилися питання до BBC та CNN про те, що ж тепер таке — патріотизм, коли вони говорять те, що просять від них їхні уряди, а що таке лишилося як незалежність… Світ останньою війною в Іраці збитий з пантелику, бо зрозумів, як його вправно надурили газетками й телекамерами, як жорстко використали журналістів і як безжально постріляли, залишивши нам вибір між плакати й говорити пишні слова про обов’язок і чоловічу професію вмирати на війні, між залишитися людьми над гробом друзів і залишитися дрібними заздрісниками й інтриганами. Світ розуміє, що стоїть на порозі нової епохи — злої чи небезпечної, незвіданої, але неухильно грядущої. Там все треба розташовувати інакше, щоб жити, щоб залишити десь куток для своїх старих уявлень про честь, щоб вижити; щоб пояснити дітям, чому треба було піти на такий ганебний крок, якщо вчили, що так робити не можна… Світ у шоці, як кажуть підлітки, бо все відтепер інакше…
А ми все ще кидаємо одне одному в лиця гнилі помідори: на тобі, провладний, а це тобі — опозиційний. А ми все ще не знаємо, хто, чесно кажучи, є Хтось в Україні…Гра в «баби-цюці» обабіч цивілізаційного процесу перетворення світу — це чисто містечкове явище, хоча, даруйте, його «чільні» представники себе якраз тільки форматують як дуже «просунутих» медіа-гуру. Здається, правда, мало хто серед них читає світові news без перекладу. Тому можливі, як розумієш собі, накладки.
За існуючого світового порядку все ж ще можна бути незалежним журналістом. CNNівці на запитання — як же тепер вас називати після вашого висвітлення війни?— намагалися знайти і для себе відповідь. Ось вона — так, ми мусимо бути на боці своїх урядів, але — на полі бою все ж знімають незалежні кореспонденти. Незалежність, як усі розуміють, тепер стріляє одиночними, і на те поки немає ради. Одного оператора запитали, навіщо він знімає такий жах, що його не можна витерпіти дивитися. Він сказав — для того, щоб «вони»не могли робити це в темряві. Але справжній жах полягає в тому, що далі він ніколи не прослідкує і не вплине на те, як буде показаний той матеріал, для чого й що скажуть потім за кадром відомі «лиця», від яких споживач звик сприймати пояснення світу. І що цей твій правдивий жах увійде в новинний трілер, який і діти вже дивитимуться спокійно. Ось така вона тепер, чисто західна, технологія. З нею не можна сперечатися так само, як з вітром, її можна ненавидіти, але вона — факт. Це добротна західна технологія, про яку навряд чи розповідають в інтерв’ю ті з наших, хто носить на чолі печать особливості на підставі того, що колись робили замітки для зарубіжних радіо чи газет. Напевне, і їм незвично почути сьогоднішнє твердження про те, що до конфронтації частіше призводять повідомлення західних ЗМІ, а не східних?
Містечковість, дрібничковість, комплекси й відсутність доброї школи, що вже окуклюються, і час чекати на вилуплення якогось нового дегенератика, — так я б назвала той стан у журналістиці України, що його висвітлив цей рік. Жодні здобутки в так званому опозиційному русі в наших медіа не можна вважати хоч трохи серйозними, бо це битва з колорадським жуком на окремо взятих городах, з перекиданням зібраних жуків до сусідських грядок. Треба собі усвідомити, що все почалося з того, що люди, які взяли до рук диктофони, ручки й камери, не зрозуміли, куди потрапили. Світ уже міцно живе на хлібі, вині та відео. Це можна назвати відкатом цивілізації, це можна вважати закономірним шляхом, яким світ простує до пекла. Це створили ЗМІ. І хочуть тепер до себе пощади?
Рукотворний світ так званої свободи. Свобода — це дуже важко, це буває дуже боляче й несправедливо, це велике випробування.У ньому можна запросто залякати всіх, хто на двох ногах, «атиповою пневмонією», бо це продається добре, поки, наприклад, завтра, не виникне якась нова ідея. Свобода — це сьогодні порошок «сибірки», що посилається поштою саблезубими терористами, а завтра — світом полізуть гігантські пацюки, що їдять дітей тільки у блондинок — повірте, всі блондинки світу будуть в реанімації від потрясіння. Це — колосальна перемога свободи, це — good job хороших журналістів, це — темна ніч для тих, хто не розуміє, з якою професією зв’язався і яких знань в ній треба, щоб вистояти хоч мінімально вцілілим і зуміти сказати людям якусь добру річ. Це — так далеко від нас. Це так далеко від трагічного усвідомлення про те, що суверенну державу в сьогоднішньому світі не збудуєш і за сто років. Це так цікаво — подумати, що демократія, яку ми в себе вже оголосили,-не початок шляху, а все ж далека кінцева мета.
Про все це з’їхалися говорити журналісти з 50-и країн на недавньому Євразійському медіа-форумі в Алматі. Недарма. Бо мали зрозуміти, що робити в новому, після Іраку, світі. Стояли мовчки, згадавши нашого Тараса Процюка, навколо якого скільки по смерті написали «браття» гидоти в українських сайтах, що стоять за якусь правду, видаючи звичайну мерзотність окремих екземплярів за вимогу об’єктивності в створенні образу. Говорили про те, що ніхто нічого не міг вдіяти проти використання журналістів на війні. Про те, як відчули, що нас всіх використовують. Про те, що всьому журналістському світу треба наново виробляти критерії і мораль; про те, як розгубилися всі. Про те, що після війни багато хто питав себе — так була там війна чи ні? Адже ті танки, які показували регулярно (для того, щоб залякати? Чи для красивої картинки?), так ніхто потім і не побачив, увійшовши в порожні іракські міста. Навіть у СNN не було потім картинки — з місця події постійно показували «говорячу голову» журналіста, який ділився тим, що він бачив, але не показував. Чи відповідали потім журналісти за сказані перед штурмами слова про страшну іракську армію, що вмре, а не здасться, чи про розкол Європи, що так і не відбувся? Чи про розкол в лавах коаліції, якого не було? Ніхто. Це був інформаційний товар? І продавець не відповідає за якість? Чи правда, що серед журналістів багато агентів спецслужб, які своїми картинками могли сприяти своїм? Чи ясно, чому вбито стільки кореспондентів, які потрапили на фронт однозначно під прикриттям армій, і не інакше? Що дасть тепер заява «Аль-Джазіри» після втрати свого колеги, що одразу пiсля розміщення свого офісу вона повідомила точні свої координати армії, а тому стріляти туди просто так не могли? Що тепер думати про те, навіщо загинув наш Тарас? Тільки те, що смерть його поставила крапку в історії журналістики, й почався новий абзац. Або повний абзац, якщо вживати сьогоднішню лексику.
Правда полягає в тому, що високі технології дозволяють зрозуміти, що роблять політики. Але людству це не допоможе. Воно буде заплутане, бо мусить.
Не хочеться здаватися просто так. Хочеться вірити, що знайдемо протиотруту — не скоро, але ж має бути надія. Про це зараз говорять журналісти i Сходу, i Заходу, збираючись разом і покинувши протистояння, бо не до сміху.
У цій ситуації такий ляльковий вигляд має те, що в нас зветься журналістським середовищем. Те, що на нас насувається і в країні, і поза нею, той Хтось, що пре на нас, поки беззахисних, — бачить на своєму шляху в медіа-полі чисту й незайману пустелю, де в окремо взятих очеретяних хатках сидять «знані» українські журналістські авторитети й повідомляють у мегафон на всю пустелю, як вони терпіти не можуть цього продажного виродка iз сусідньої хатки. Кожен детально й жовчно пояснює — за що. І цим практично зайнятий його робочий день. І такий вигляд має суспільство, що отетеріло водить очима з хатки на хатку.
