Програма «Проти ночі» в ефірі вже майже два місяці. На
мій погляд, це один із тих нечисленних проривів, яким вдалося відбутися
на нашому ТБ останнім часом. На відміну від більшості наших телевіщунів,
які не просто впевнені в тому, що їхні глядачі — це недоумки та інтелектуальні
ледарі, але саме ці риси у глядачiв всіляко пестять, на «1+1» насмілилися
припустити, що глядач уже готовий до сприйняття не лише «мильних» опер
— але й до серйозного спілкування.
Володимир ОСЕЛЕДЧИК:
— Якби ми вважали, що глядач не готовий, ми б просто не
починали цю програму. Я думаю, багато з нас можуть пригадати досить звичну
атмосферу «застільної бесіди», яку ми самі вели протягом багатьох років:
за столом на кухні у приємній компанії, з приємною пляшкою вина. Це і є
стилістика передачі — «круглий стіл», за яким вільне одне місце. Це місце
може зайняти глядач.
Данило ЯНЕВСЬКИЙ:
— Люди хочуть висловитися, вихлюпнути свої почуття, дізнатися
про щось, хочуть співпереживання і співдумання. Койнонії хочуть «сопричастия»,
а не бути «населенням», «електоратом», «платниками податків» та «фізичними
особами» з юридичними обличчями. Чекають правди і справедливості — завжди,
всюди, нині, повсякчас і на віки вічні.
Маю ілюзії щодо себе. Одна з них — я не голова, що говорить,
а душа, яка говорить. Прагну говорити не тільки ротом і не тільки словами.
Звідси і все інше — проблема пошуку співрозмовників, всіляких і різних...
Я душу запропонував — а що можна ще дати?
— Хто з гостей «Проти ночі» спонукав вас самих до якихось
нових роздумів?
В.О. — Мені б не хотілося виділяти когось із гостей.
І якщо вже говорити про якісь нові роздуми, то я б зауважив, що до цього
більше і частіше підштовхують глядачі, які «виходять на зв'язок» із програмою.
І для мене це, мабуть, найцікавіше. Ці роздуми не завжди безтурботні, тому
що в кожній програмі, у кожному діалозі так багато протиріч, що, можливо,
саме вони і підштовхують до основного питання: хто ми, які ми? «Ми» — тобто
«країна».
— До розмови, про що наше суспільство ще не готове?
У чому причина цього — дозованість інформації, ментальність чи щось iнше?
Д.Я. — Наше суспільство не готове до розмови про
себе. Про те, що візантійська модель, за якою живемо щонайменше років так
п'ятсот, конає згідно з усіма законами, які описують функціонування цивілізацій.
Конає так, що може поховати під собою нас усіх і багато інших. Не готові
до розмови про те, що впродовж останніх 80 років тут творилося і твориться
неподобство: закон нехтується і нехтуються пророки. А якщо так, то «маємо
те, що маємо». Не готові слухати інших, просто слухати, навіть не прислухатися.
Не готові захищати вдів і сиріт, убогих, тих, хто потерпає і потребує —
а навіщо? Краще «гнєвно клєйміть» антинародний режим (імперію, бандерівців,
сіоністів, олігархів...), хоча це все не за вікнами, а всередині наших
особистих помешкань, у яких тимчасово вічні душі прописані.
— Інтерактивну програму ви проводите досить жорстко,
згідно із власною суб'єктивною позицією. Це сприймає глядач? Чого він більше
очікує: на розмаїття думок чи на якісь авторитетні узагальнення?
В.О. — Ми не прагнемо бути авторитетними суддями
для наших глядачів. Ми не прагнемо самі давати оцінки — з тих, хто є у
студії, на це має право тільки гість. І я не думаю, що ми «педалюємо» власну
суб'єктивну позицію. Принаймні — ніколи не ставимо перед собою такого завдання.
Інша справа — ми прагнемо, щоб наш стиль діалогу з глядачем був не «потакувальним»,
а конфліктним. І передусім — в інтересах драматургії самої програми. Драматургія,
у якій немає конфлікту, із самого початку не є цікавою для глядача. Так
само нецікавою була б розмова за принципом: «Авжеж, я з вами згоден, ваша
правда… І ви теж маєте рацію, дуже добре». Як на мене, нецікавою є така
позиція: «З одного боку — не можна не визнати, що… А з іншого боку — не
можна не погодитися, що…». Тому ми намагаємося коректно сперечатися з глядачем.
Часом — не тому, що моя позиція не збігається з висловленою ним, а для
того, щоб спробувати «загострити» їхню аргументацію, спонукати сформулювати
свою думку яскравіше — якщо, звичайно, я відчуваю, що людина до цього здатна.
Тут є небезпечна грань: з одного боку — сперечатися і досягати цікавої
розмови, а з іншого — не налякати глядача і не викликати у нього відчуття
агресивності щодо нього.
— Чи часто відповіді телеглядачів на ваші постійні опитування
бувають несподіваними для вас?
В.О. — Дуже часто. Вони швидше несподівані навіть
при порівнянні між собою, ніж коли ми беремо кожне опитування окремо. Наприклад,
в одній із перших програм ми обговорювали державний устрій — і переважна
більшість людей віддала свій голос за варіант «демократія». Через деякий
час ми проводимо опитування з проблеми «як потрібно діяти щодо російської
мови в Україні»: «підтримувати», «заборонити», «ігнорувати»... І переважна
більшість голосує за варіант «заборонити». І коли я зіставляю ці два опитування,
у мене не може не виникнути думки, що багато людей просто не мають уявлення
про справжні демократичні механізми.
— Які б у кого не були політичні пріорітети — ніхто
не сперечається щодо того, що в країні — кризова ситуація. Чи не вважаєте
ви, що у цьому винне і наше ТБ? Якщо ви з цим згодні — то чим воно перегодувало
глядача? І чого йому недодало?
В.О. — На моїй пам'яті кризовий стан суспільства
турбує нас упродовж останніх трьох десятиріч. Літні люди — впевнений —
назвуть ще більший термін. Телебачення — не причина, а, швидше, відображення
цих явищ. Навіть не саме ТБ, а глядацький попит, зацікавлення — ось що
реально віддзеркалює кризові процеси. Свого часу в одному з європейських
підручників ТБ я вичитав цікаву думку: аналізували «наркотичну» функцію
телебачення нарівні з «інформативною», «комунікативною» тощо. ТБ як наркотик.
На думку авторів того дослідження, глядацький попит на ТБ-ринку визначає
передусім ця функція. І унікальності нашого глядача в цьому сенсі я не
бачу. Але — на щастя — не всім глядачам ТБ потрібне тільки як наркотик.
Звичайно, можна говорити про те, що ТБ перегодувало серіалами, фільмами,
так і сяк. Насправді — це зовсім не так. Глядача дуже важко чимось перегодувати.
Так само, як важко перегодувати його, наприклад, ковбасою… Людина просто
не купує ковбаси, якщо організм цього не потребує. Те саме і з ТБ. Глядач
голосує кнопкою. Він шукає той продукт, у якому в нього є потреба. І можна
тільки — як максимум — поскаржитися, що його реальні потреби розходяться
з нашими ідеальними уявленнями. Але, напевно, знайдеться багато тих, хто
нарікатиме на інше — що наші ідеальні уявлення далекі від реальності.
Від редакції. Що ж, можна погоджуватися або не погоджуватися
з нашими співрозмовниками — основними ведучими програми Володимиром Оселедчиком
і Данилом Яневським — у якихось конкретних питаннях, як, наприклад, стосовно
тієї ролі, яку відіграє ТБ у нашому суспільстві. Бо коли Володимир Оселедчик
говорить, що глядача на ТБ важко чимось перегодувати, він, глядач, мовляв,
голосує кнопкою, то можна Володимирові заперечити, що в нашій ситуації
у глядача насправді немає вибору. Адже велика кількість кнопок (каналів)
у нас ще не означає наявності різноманітного продукту. У радянські часи
в різних гастрономах продавали одну і ту саму ковбасу. Зараз у ковбасному
асортименті у нас, слава Богу, вже зміни сталися, тоді як в асортименті
ЗМІ загалом і ТБ зокрема ...
Як, до речі, навряд чи варто принижувати роль ТБ у формуванні
громадської думки як одного з суб'єктивних чинників впливу на об'єктивну
реальність. Проте, як нам здається, ця неефірна бесіда з авторами і ведучими
«Проти ночі» буде цікавою читачам «Дня» і потенційним глядачам «1+1». У
тому числі і як запрошення до дискусії на сторінках «Телеклубу «Дня» про
запити нинішніх телеглядачів і міру їхнього задоволення нашим нинішнім
ТБ.
