Нинішні суперечки про свободу слова, як правило, стосуються лише політичної журналістики, тобто свободи трансляції (публікації) того чи іншого політика, партії, сили. Проте фон, на якому розгортаються політичні новини, практично не піддається аналізу, хоч і викликає досить негативну реакцію критики. Тому аналіз цього фону як із погляду впливу на маси, так і з погляду технології його виникнення надзвичайно цікавий і дозволить відповісти на багато запитань сучасного становлення та майбутнього української журналістики в цілому.
Ідолом для сучасного ТБ є рейтинг. Тобто, чим більше людей дивиться той чи інший канал, тим вважається краще. Високорейтингові канали мають більший рекламний бюджет, отже, відповідно, мають великий прибуток. Яким способом вітчизняні канали приваблюють глядачів? Рецепт досить простий — створюється яскрава картинка, на яку глядач обов’язково зверне увагу. Залишається тільки намацати ниточки, за які ТБ смикало б глядачів через екран, а потім можна робити кислі прокладки у вигляді реклами та новин. Те, що останнє буде кислим, багато хто не сумнівається. Досить подивитися один випуск новин або сто разів одну рекламу. Навіть найкращі зразки вищезазначеної вітчизняної продукції не витримають подібного тесту. Отже, основний удар необхідно робити на розважальний жанр, чим, власне, вітчизняне ТБ і займається. Тому і подивімося на телевізійне вариво не очима інтелігента-«естета» («Фі, без смаку!»), а очима психолога. Отже, якої реакції чекає вітчизняне ТБ від глядача, і головне, до яких дій цього глядача надихають.
Судячи з усього, на вітчизняному екрані щосили бушує Фрейд. Екран або хоче показати приховані бажання, або користується технікою витіснення. Приховані бажання проектують всілякі серіали з гумовими хлопчиками та дівчатками, картонними стражданнями в м’яких обкладинках тощо. Вся ця продукція в основному західного виробництва. Там про Фрейда дізналися значно раніше і давно не пов’язують поняття щастя з будівництвом вузькоколійки та підбитим німецьким танком. Сліди цього дають про себе знати і сьогодні. Вітчизняне ТБ мрію показати не може — якось куцо виходить. Адже передати алкогольне сп’яніння по ТБ неможливо, а далі, мабуть, внаслідок менталітету, думка чомусь не забирається. Любов до жінки у вітчизняній телекухні давно перейшла в розряд недорогих банальних задоволень, а тому, щонайбільше, легкий флірт, залишений тільки молодіжній аудиторії. До речі, падіння лібідо у вітчизнянiй телеіндустрії говорить вже про багато що. Тут автор повністю згоден із паном Тихолазом — невміння знайти місце еротиці в повсякденному житті, і зокрема, спроектувати на екран, рівносильне автоматичному нецікавому життю, позбавленому будь-якої творчості. Якщо ідеал не формується, якщо його замінюють ерзаци ззовні, то можна говорити про серйозні душевні комплекси. Тобто, вітчизняне ТБ щосили закомплексовує довірливих українських громадян, сприяє виникненню у них комплексу національної неповноцінності. І річ тут не в тім, російською чи українською мовою розмовляють пляжні хлопчики та дівчатка, а в тім, що ні обстановка, ні проблеми нічого спільного з реальними подіями в даній країні не мають. Більш того, у них мало спільного і з подіями в тих країнах, де їх зроблено. Бульварна література, як і мильне ТБ, очевидно, буде завжди, але ось у книгарні завжди можна купити й «важку артилерію» у вигляді класики чи іншої серйозної літератури, чого не можна сказати про блакитний екран. Іншими словами, екран робить із людей обивателів, які перебувають у певному паралельному світі мрій, слабко пристосованих до реального життя. Хочу підкреслити, що автор аж ніяк не закликає до виселення серіалів із програм, так само як і виселення бульварної літератури з книгарень. Просто автора лякають пропорції бульварщини та серйозного ТБ. Лякають не з естетичних міркувань, а з міркувань психічного здоров’я. Тут, як у харчуванні — багато компонентів не є шкідливими самі по собі, але неправильна їх пропорція може призвести до важких захворювань.
Важливо зрозуміти соціальний зріз проблеми створення позитивних образів — у країні вже більше десяти років тривають реформи. При цьому бiльша частина населення до цих реформ чомусь не залучена і є швидше жертвою цих реформ, аніж їх двигуном. Тобто, на відміну від стабільного суспільства, сучасне українське вимагає більшої соціалізації, створення умов, за яких більшість не тільки парламенту, а й суспільства в цілому, зможе забезпечити собі нормальне життя. Для цього потрібні певні маяки, джерела інформації, платформи для обговорення, образи для розуміння. Що ж пропонує сучасне ТБ, крім мрій, нездійсненних в українських реаліях? Витіснення за Фрейдом. Це може бути насильство, катастрофи, кримінал (у вітчизняному виконанні чорнуха), а може бути безпричинна веселість у вигляді всіляких «гусаків». Перше витісняє своєю непривабливістю. Страх непоганий витіснювач, і поринувши у віртуальні жахи, а також у проблеми, що не мають реальних аналогів псевдокримінальних героїв, обиватель втрачає остаточну орієнтацію. Тут знову важлива пропорція. Одна річ, коли ви йдете в парк на атракціон «Кімната страху», інша річ, коли цей атракціон йде по всіх каналах у прам-тайм, і ви можете відпочити, тільки вимкнувши телевізор. Тут поява схожих сюжетів у новинах викликала бурю протесту, адже таку ж бурю протесту викликають схожі фільми та передачі, які, ніби по команді, йдуть по всіх програмах. Тільки в першому випадку стоїть питання про відношення до політиків, а в другому — до телеглядачів (тобто до громадян). Практика показала, що це не одне і те ж. Другою атакою на телеглядача є передачі, «які роблять гумор». Це також витіснення — якщо у фільмові жахів чи бойовику телеглядач психологічно зливається з Джеймсом Бондом (Бенею Криком), то в «Прихованій підлянці» він образно зливається з професійними підлянщиками і від душі сміється над співгромадянами. Така кількість підлянок, яку вітчизняне ТБ вилило на голови обивателів, може порівнятися хіба що з аналогічними діями всіх українських урядів. І залишається тільки здогадуватися, чому підлянщиків не відзначають державними винагородами. Але, жарти вбік, психологічний процес витіснення означає відчуженість від ситуації, отже, телеглядача знову відводять за ніс від реального життя. Таким чином, інформаційний фон все робить для того, аби обивателя заплутати, не дати йому ніяких орієнтирів у реальне життя, а цим, власне, завжди займалося Велике мистецтво. Але сучасне ТБ такими дурницями не займається. Воно займається комерцією, а точніше, продажем інтересів обивателя. Саме така ідеологія сучасного ТБ.
Навіть якщо передбачити (теоретично), що новини дають об’єктивну картину світу, то їх сприйняття однаково буде трансформоване крізь призму загального фону, крізь бажання створити віртуальний світ, абсолютно не схожий на реальний. Цей світ ніколи не займатиметься проблемами гідності людської особистості, її вибором, цінностями. Можливо, тут велику роль грають прогалини в психологічній освіті багатьох людей, від яких залежить телевізійний продукт і вихід в ефір. Абсолютно ясно, що про Фрейда вони мають певні уявлення. Але переконання Фрейда мають сторічну давність. Принцип задоволення, прагнення до нього вже не є наріжним каменем для безлічі психологічних вчень. Так, наприклад, Альфред Адлер (1870 — 1937) увів у психологію поняття соціального почуття. Тобто, на думку психолога, людина повинна відчувати суспільні процеси, активно будувати їх. Суспільство в понятті Адлера не виглядало кліткою, а людина не була звіром, у неї посадженим. Комплекси, за Адлером, з’являлися не стільки через вплив суспільства, скільки через неможливість особистості гармонійно існувати в цьому суспільстві. Тобто процес розглядався як двосторонній.
Якщо подивитися на сучасне ТБ із точки зору Адлера, то можна сміливо сказати, що соціального почуття в ньому абсолютно не має. Репортери в новинах не є соціалізаторами (і не можуть ними бути!), а аналітика та публіцистика знаходяться в такому плачевному стані, що ніякої істотної допомоги надати суспільству не можуть. Проте певна соціалізація на ТБ все ж iснує. Є, наприклад, кілька передач про малий бізнес. Але на кого вони розраховані? На людину з психологією батька Федора Вострікова. Чи багато таких в Україні? Соціологічні опитування показують, що законослухняних стихійних лібералів близько 2%. Інші не ставлять за мету свого життя мати свічковий заводик, кафе, пральню. Історія Федора Вострікова — переконлива розповідь про те, що малий бізнес може існувати тільки паралельно з великим. А великому бізнесу соціальне почуття просто необхідне, адже він концентрує великі маси робочої сили. Виходить, що українське ТБ йде проти ідеології великого бізнесу, серйозних проектів, рішучих перетворень. І якщо тиражується ідеологія дрібнохапальних рефлексів, то чи варто ображатися на неувагу з боку суспільства? Еріх Фромм (1900 — 1980) назвав вчення Фрейда психологією убогих, тобто людей, зосереджених на своїх відчуттях, а не на своїй особистості. Він увів поняття «плідність», що також означає соціальну реалізацію людини. Людина ринкова для Фромма — така ж неплідна орієнтація, як і авторитаризм, користолюбство, мазохізм. За Фроммом, ринкова людина поверхнева, позбавлена індивідуальності, мужності, безпринципна. Подібна людина знищує свою особистість в обмін на одномоментні вигоди. У цьому плані ринкова людина — такий же конформіст за вдачею, як і тоталітарна людина (совок).
Таким чином, багато що від совкової ідеології (не висовуйся, дій з-за спини, май подвійні стандарти, пристосовуйся) було українським населенням, не без допомоги ТБ, перейнято. Тут складно сказати, чи то політики перейняли цю психологію у мас, чи то маси перейняли подібне у політиків, але комунікацію цього процесу здійснювало телебачення. І не поставило жодного фільтра. Ідеологія дрібного користолюбства, яким посипаний майже будь-який шедевр вітчизняного ТБ (в тому числі й новини), явно стоїть на дорозі суспільного розвитку. У результаті маємо безпринципну, але «прибуткову» журналістику, бідну країну і політиків, які мучаться комплексами. Оскільки інформаційна система чужа принципам гуманістичної психології, то вона і не гуманна, а мріє вичавити з глядача останню копійку. Але те, що не в грошах щастя, знав вже і Фрейд.
