У деяких країнах (наприклад, у Великій Британії) взагалі немає журналістських вищих навчальних закладів. У інших (наприклад, у Німеччині) вони менш престижні, ніж будь-яка інша спеціалізована освіта. В Україні є факультети журналістики, і досить престижні. Але їхні випускники і кваліфіковані журналісти у нас, як і раніше, «дві великі різниці».
Тому чергове запитання «Дня» ми сформулювали таким чином:
— ЯК НА ТЕЛЕКАНАЛАХ ВИРІШУЄТЬСЯ ПРОБЛЕМА ПОПОВНЕННЯ ПРОФЕСІЙНИМИ КАДРАМИ? ЧИ ДОПОМАГАЄ ЦЬОМУ ЗБІЛЬШЕННЯ КІЛЬКОСТІ ПРОФІЛЬНИХ ЖУРНАЛІСТСЬКИХ ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ?
Володимир ГОРПЕНКО, доктор мистецтвознавства, декан факультету журналістики і телемистецтва Міжнародного університету лінгвістики та права:
— Нові люди, які прийшли і приходять зараз на канали, на сьогодні відразу змінити політику каналу, глибоко переконаний, не можуть. Має бути певний інкубаційний період адаптації для молодих журналістів, ведучих, режисерів, операторів, щоб вони могли по-справжньому заявити про себе. От на превеликий жаль такого інкубаційного періоду — періоду донавчання — жоден телевізійний канал на сьогоднішній день практично не має, а цю проблему їм треба вирішити. Без цього успіху не буде.
Для більшості, крім селян, літо — час певної легковажності думок. Для телевізійників — час відповідальних роздумів. Незабаром глядач повернеться до стабільного режиму буття, отже до свого улюбленого телевізора. Тож хочеться зустріти його екранними обновами. Екранні обнови — це нові ідеї, отже й нові люди. Одна з найпекучіших проблем нашого телебачення — у нестачі яскравих особистостей. Це характерно практично для всіх каналів — від провідних до найменших. Розважальний ухил, який ось уже десятиліття тримає українського глядача в лещатах недоїдків, часто із заниженими критеріями смаку, потребував вертких, а не глибоких журналістів та ведучих. Час зовнішньої яскравості, певної балаганності минає. Хочеться вірити, що глядач потребує вже аналітики. Як це не парадоксально, але найбільші підстави сподіватися на принципове оновлення дає Перший національний канал. На його екранах з’явилася низка вдумливих ведучих, це особливо стосується новинних програм, які спроможні втілити нові ідеї. Новаціями, на мій погляд, має вибухнути «Тоніс», дещо «засидівся» «Гравіс», якимось нерішучим виглядає ТЕТ.
Олександр СЕМИРЯДЧЕНКО, заступник головного редактора інформаційної служби каналу ICTV:
— Інформаційна служба ICTV постійно шукає нові імена й обличчя, незалежно від пори року. Зауважу, що на сьогодні репортерський склад редакції новин значно відрізняється від того, який починав робити «Факти» на оновленому ICTV, хоча кадровий каркас зберігся. Зараз редактори інформаційної служби працюють над тим, щоб зробити репортерський колектив невеликим, але повністю професійним, сталим і міцним. Щоб у новинах не було напіврепортерів і всі журналісти-новинники працювали на повних обертах, перебуваючи при цьому під надійним захистом своєї телекомпанії. Відповідно, інформаційна служба ICTV буде модернізуватися: ми живемо в умовах ринку, тому сильніші репортери витіснятимуть слабших, які працюють не достатньо ефективно. Ми дотримуємося інтенсивної моделі роботи редакції, коли репортаж в новини робить один репортер, а не авторський колектив, коли журналіст сам шукає інформацію і теми для своїх сюжетів, створює нову якість події чи явища.
Щодня в редакцію приходить двоє-троє людей із прагненням працювати. Зараз ми розглядаємо близько 30 резюме, у тому числі журналістів, які працювали чи працюють в інших телекомпаніях — як обласних, так і загальнонаціональних. Тобто лава запасних інформаційної служби нашої телекомпанії вельми довга. Щоправда, поки на роботу не взяли нікого, адже планка якості наших новин поставлена досить високо, тому і відбір жорсткий.
Спеціальна освіта у кадровому пошуку для нас не відіграє вирішальної ролі. Ми усвідомлюємо, що журналістські вузи окреслюють лише ази ремесла, все інше — талант, який або є, або його немає. Чи потенційний репортер — випускник інституту журналістики, чи закінчив Києво-Могилянську Академію — це не показник. Кандидат на роботу в новинах ICTV має довести спочатку і потім підтверджувати щодня свій професійний рівень. До речі, в нашій редакції далеко не всі репортери мають журналістську освіту. Скажімо, шеф-редактори «Фактів» Орест Ребман і Богдан Харахаш — історик і політолог, а наші спеціальні кореспонденти Сергій Швець та Євгенія Стулова — випускники Києво-Могилянки.
Євген ГЛІБОВИЦЬКИЙ, «1+1»:
— Цікаво глянути на загальні тенденції на ринку праці. Перше, що кидається в очі, — це велика кількість незаповнених вакансій і, водночас, велика кількість безробітних спеціалістів. Це пояснюється, як мені здається, двома об’єктивними та одним суб’єктивним чинниками. По-перше, якість знань і кваліфікації випускників профільних вузів та факультетів залишається незадовільною. Випускники часто не дають собі ради не тільки у простих питаннях технології медійного виробництва, але й не уявляють собі своєї роботи, обов’язків, прав тощо. Це вже не кажучи про моменти професійної етики та свого суспільного статусу, який покладає додаткову відповідальність. Водночас, випускники перевантажені величезною кількістю непотрібної інформації, яку вони змушені вивчати і, відповідно, складати з предметів іспити та заліки. Система журналістської освіти, у переважній більшості своїй, залишилася радянською, викладацький склад та адміністрація — це часто люди вчорашньої кваліфікації і тенденції до змін не видно. Як наслідок, ринок демонструє парадокси: «двієчники» з журфаків, чи ті, кого відраховували по кілька разів, чи взагалі люди без відповідної освіти нерідко стають кращими фахівцями, ніж вишколені дипломовані випускники. Причина проста — у них роками або не виховувалася зашореність, або вони таке виховання ігнорували. Трапляється, що викладачі різних поколінь дають протилежні установки своїм студентам, і ця дезорієнтованість на тлі відсутності загальноприйнятих професійних стандартів в українських медіа потім закінчується печерним непрофесіоналізмом, який процвітає у вітчизняному ТБ.
Водночас, часто канали не можуть заповнити відповідні вакансії просто через брак кваліфікованих спеціалістів на ринку. Людей доводиться вчити на практиці, що обходиться досить дорого, і ефективність такої освіти має свої побічні наслідки — зриви процесу виробництва, необхідність концентруватися на питаннях, безпосередньо не пов’язаних з роботою, тощо. Крім того, неусталеність ринку праці та відсутність ефективної медійної профспілки призводить до слабкої соціальної захищеності журналістів, а навіть ті примітивні умови праці, які визначені відповідними законами, просто не дотримуються працедавцями (наприклад, 34 дні оплачуваної відпустки, умови роботи тощо). Це — тимчасове явище періоду «дикого капіталізму», але його треба пережити.
З іншого боку, пряма цензура, введена на більшості телеканалів та у друкованих виданнях, спотворює ринок праці. Вигнаний «за вказівкою згори» вільнодумний спеціаліст крім прямого переслідування може мати проблеми із подальшим працевлаштуванням. Як наслідок, часто вижиті з ринку кваліфіковані фахівці змушені змінювати фах. Ті, хто не зміг себе знайти, часто спиваються або радикалізуються.
Запиту на зміни (крім бажання самих журналістів) немає. Ситуація у медіаринку влаштовує основних владних гравців та більшість медійних менеджерів. Тому очікувати суттєвих змін у галузі можна тільки внаслідок відчутних політичних змін та лібералізації законодавства в поєднанні із його неухильним дотриманням.
