Мабуть, прикмета кризи не лише у фінансовому й економічному обвалі, а в зникненні поезії й гумору? А також — веселого хуліганства. Тим часом всесвітня й наша історія дають чудові приклади його. Багато геніїв і Нобелівських лауреатів весело хуліганили. Альберт Ейнштейн показував язик публіці, Маяковський із Бурлюком підвішували роялі за ніжки в Київській опері, а що виробляв Сергій Параджанов! Додамо до цього відомі зразки: «Чорний квадрат» Малевича, годинник без стрілок І.Бергмана, ноти зойків і реготу Шенберга і Шнітке, механізатор О.Довженко, що пісяє в радіатор трактора, сексуальні ритми в «Катерині Ізмайловій» Д. Шостаковича. Геніальний режисер і актор Орсон Веллс залишив після себе не лише чудовий фільм «Громадянин Кейн», а й приголомшливий розіграш на радіо, що став класичним,
...30 листопада 1932 р. Авангард марсіанської армії висаджується на східному узбережжі США. Біля мікрофона каналу CBS диктор О.Веллс:
— Пані та панове, дивний об’єкт, що впав сьогодні біля Гровер-Мілл, Нью-Джерсі, не є метеоритом. Це літальний апарат, усередині якого є живі істоти. Ймовірно, з Марса.
Уся Америка, де в кожному будинку, як тепер телевізори — стояли радіоприймачі, — застигла, занепокоїлася, стала панікувати. Бо радіо говорило переконливо.
— ...Поліція мобілізує всі сили, щоб чинити опір. Президент тримає ситуацію під контролем. Марсіани! Вони наступають!
Після деякої перерви радіо повідомило про жахливі побоїща не лише в Нью-Джерсі, а й по всій країні. І хоча радіоповідомлення закликало не панікувати, паніка дедалі посилювалася. Люди кинулися зі своїх помешкань, щоб рятуватися в горах. Жінки квапилися витягнути своїх чоловіків із пабів і обмотували їх голови мокрими рушниками. Дороги були забиті автомобілями.
А по радіо лунали крики, вистріли, репортери брали метушливі інтерв’ю. Актори грали. З волі Орсона Веллса.
— «Мангеттен окуповано ворожою армією! — лунало з динаміків.
Слухачі самі ставали в реальності панікуючим натовпом, бо передачу цього каналу слухали 6 мільйонів людей, із яких один мільйон повірив у марсіанську атаку і передзвонювався з родичами і приятелями з інших штатів. Як у вас там? Жахливо! Вони наступають!
Я навів цей класичний приклад радіорозіграшу не для того, щоб привернути послідовників. Зараз такі представники веселого хуліганства відсутні як клас. А в ті часи автор скандального і вже класичного радіорепортажу зі своїми акторами вцілів і його не чіпали, бо суспільство в ті часи ще не втратило почуття гумору. А зараз? Замислююся про радіотеатр український. Взагалі-то радіо у нас завжди було чистіше, національніше й довірливіше, ніж ТБ. Голоси з радіовистав малювали картини й почуття. Мені здається, що голос актора, навіть коли його не видно, завжди видає велику величину, калібр актора. Який голос — такий і сам актор. Голоси Ужвій, Мілютенка, Добровольського, Нятко, Пономаренка, Копержинської, Шумського, Кусенко в українських радіопостановках нетлінні. А приголомшливе за гумором пояснення Г. Юри і Панасьєва в «Мартині Борулі» навіть по радіо смішило до упаду.
Так, генії інколи хуліганять. У тому числі й на радіо. Приклад із Німеччини. Троє поважних — Бертольд Брехт, Пауль Хиндеміт, Курт Вайль ще в 1929 р. зробили радіопередачу, в якій за допомогою слова, музики й шумів донесли до слухачів, як льотчик Ч.Ліндберг перетинає Атлантичний океан.
Від великого до смішного лише крок.
На радіовиставці «Звуки. Радіо мистецтво — нова музика» в Берліні мені довелося почути радіопостановку цілого сучасного роману «Історія Франца Біберкопфа». Достовірні шуми міста змішуються з голосом ліричного героя. А слова й думки героя читають одночасно два диктори, різними інтонаціями. Один із них — голос сумління, він звучить постійно, (втім, як і в житті), він і допомагає і заважає слухати героя. Сумніви роздвоюють кожну фразу. Дуже цікава постановка.
Виставка «Звуки. Радіо мистецтво — нова музика» проходила в залі Нової берлінської спілки художників. Голі стіни. Гучно. На підлозі наклеєні темні круги. На вигляд — щось подібне до мішені. Тиша. Я здригаюся, наступаючи на круг. Над головою щось голосно зазвучало. Здогадуюся, що звуки долинають із маленького динаміка, на зразок душу над головою. Починається радіопередача. Для продовження звуків треба іноді наступати на мішень.
Усього на виставці представлено 25 радіопередач. Якщо цікаво, тут же в архіві комп’ютера є ще сотня.
Можливості радіо — величезні, що підтверджує і ця виставка. У тому числі, і в сфері веселого радіохуліганства. Ось запис «Радіосонати №1» художника Дітера Рота. Сорок хвилин радіоп’єси я не витримав, але встиг отримати уявлення про метод і прийом такого «радикального радіомистецтва». Пан Рот щось бринькає на роялі і водночас розмовляє із звукорежисером: «Це буде чутно? Буде записано? Як звучить!.. Чути, як пляшку ставлять на рояль».
Кожен автор має право бути почутим. Був би пустун із розумом і талантом. Дорвалися до мікрофона і художники-неодадаїсти. У архівному запису 1969 року, за жанром радіохепенінг і під назвою «100 разів почути й зіграти» серйозний дикторський голос закликає радіослухачів:
— Повторюю. Закрийте 17 разів дверцята свого холодильника!.. Повторюю... 17 разів...
Кажуть, багато радіослухачів дотримувалися цього заклику. Сміючись. Або на щось сподіваючись...
Ми ж від новацій і веселого хуліганства в творчості завжди були застебнуті на всі гудзики. Шкода. Адже, як свідчить класик, доктор Орсон Веллс, саме пустощі прекрасно лікують особисту і суспільну апатію.
