У зв’язку з відставкою уряду В. Ющенка — з одного боку, а із другого — у зв’язку зі створенням за президентським указом робочої групи з визначення основ вітчизняного Суспільного ТБ, є цікавим, зрозуміло, питання про доцільність збереження колишньої системи управління державними телебаченням та радіомовленням. Наскільки вона ефективна, з яким ККД працював протягом останнього року Держкомітет з інформаційної політики, телебачення і радіомовлення, які проблеми висвітлила його діяльність? Своє бачення цих питань сьогодні в «Дні» представляє відомий тележурналіст, який займав свого часу різні керівні посади в системі держтелебачення, Іван Мащенко. Тепер Іван Гаврилович є радником голови Нацради з питань ТБ і РМ. Як звичайно, «День» готовий опублікувати й інші думки із цих проблем в порядку дискусії.
Думається, не зовсім праві ті, хто у своїх судженнях щодо уряду В. Ющенка подав його як моноліт. Швидше, то стінка, складена з різноманітних цеглин. І тепер, коли йдеться про демонтаж цієї споруди, варто детальніше придивитися до окремих її складових. Увагу автора статті привернув той камінь, на якому значилося: «Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення».
Так уже сталося, що саме ця цеглина відпочатку складалася з двох вищерблених половинок: власне тієї, яка іменувалася «інформаційною політикою», та іншої — «телебачення та радіомовлення». Бо дотоді то були два самостійні відомства, які саме навесні 2000 зливалися в єдину структуру. Уже відпочатку правомірність такої операції була під питанням, адже незмінність Держтелерадіо гарантувалася Конституцією України. Але чого не зробиш заради доцільності...
У непростому процесі «реорганізації на марші» щонайважливішою була кадрова проблема. Та саме це, за оцінкою фахівців, і стало ахіллесовою п’ятою новоствореного Держкомінфорполітики. Неофіти біля керма відомства у поєднанні з малопрофесійною командою апаратників різко знизили планку реалізації амбітних задумів головного керманича реорганізації вітчизняного інформпростору, відомого поета і політичного діяча Івана Драча. Тож нереальним виявилося вести мову про головне призначення «міністерства правди» (як нерідко іменують своє відомство чиновники з Прорізної, 2) — себто щодо розробки концепції державної інформаційної політики. Ось свіжий приклад: нещодавно з цього Комітету на адресу багатьох інституцій надійшов проект Інформаційного Кодексу. Але переглянувши фоліант на 250 сторінок, фахівці не знайшли у ньому нічого іншого, окрім репринтизації всіх існуючих законів з інформаційної сфери без спроби їхнього аналізу, намагання привести до певного правового знаменника, усунення протиріч і нестикування.
Найреальнішою ж для новоствореного Держкомінформполітики мала стати робота у царині державного телебачення і радіомовлення. Адже тут у його підпорядкування було передано все: Національні телевізійна і радіомовна компанії та 26 обласних ТРК, досить значне бюджетне фінансування, телемережі та передавачі Концерну радіомовлення, радіозв’язку і телебачення (РРТ). Та розпорядитися цим скарбом як слід не вдалося. Не було вибудовано моделі розвитку державного ТБ і РМ як у програмній, так і в технологічній частинах. Дріб’язкова опіка на кшталт щоденних «цінних вказівок» призвела до того, що «збунтувався» президент НТКУ Вадим Долганов, переставши навіть як член колегії Держкомінформполітики відвідувати засідання цього органу. Натомість на Прорізній, 2 почали блокувати будь-які ініціативи з Мельникова, 42 (штаб-квартири НТКУ). Комітет зайняв негативістську позицію щодо створення в Україні суспільного (громадсько-правового) телебачення і радіомовлення, на необхідності започаткування якого наголошують і Верховна Рада, і Президент. Не реалізується й проект супутникового телевізійного іномовлення, хоча НТКУ фактично розпочала «підпільно» таке космічне мовлення.
Натомість Держкомінформполітики вдався до невластивої йому як суто адміністративній інституції ініціативи щодо реалізації проекту телевізійного каналу «Культура». І хоча під цей задум нічого реального немає — ні фінансування, ні радіочастот для «розгону» сигналу, ні належної творчо-виробничої бази — ініціатори датою прем’єри телевізійної культурологічної акції визначили 10-літній ювілей Незалежної України...
Дивні метаморфози протягом року відбувалися у сфері, безпосередньо підпорядкованій Держкомінформполітики, що проявилося у відносинах з одного боку НТКУ, НРКУ та обласних державних ТРК, а з іншого — Концерну РРТ. Начебто б діти однієї матері... А між тим увесь рік систему стрясали відключення ефіру, судові позови. Дотепер ніяк не вдається знайти прийнятну модель ціноутворення за послуги розповсюдження телерадіопрограм між державними ТРК і Концерном РРТ. Останній же, доведений до відчаю неплатежами, перш за все, з боку НТКУ і НРКУ, чекає не дочекається повернення «у лоно» зв’язківців.
На цьому напасті державних ТРК не завершуються. Уперше за останній час у квітні ц.р. їхні працівники не отримали своєчасно зарплати. І це при тому, що у державному бюджеті на 2001 рік для потреб державного ТБ і РМ передбачені відповідні кошти. Банальність же ситуації в тому, що Держкомінформполітики виявився неспроможним провести тендер на виготовлення і розповсюдження інформаційного продукту, своєчасно довести підлеглим організаціям показники держзамовлення.
Відомо, у якому жалюгідному стані знаходиться технічна база обласних державних ТРК. Більшість із них працює на обладнанні любительського формату SVHS. Кілька років тому ще Держтелерадіокомітетом було започатковано програму переоснащення регіональних телемовників сучасною технікою, під що передбачалося задіяти «зв’язаний кредит» у 15 млн. доларів США. Проект знайшов підтримку у тогочасного уряду В.Пустовойтенка. Та останній рік минув у безкінечних безплідних дискусіях. Тож на фоні комерційних телеструктур, які успішно освоюють уже «цифру», державне ТБ виглядає мастодонтом кам’яного віку.
А попереду — нові випробування. Розпочався процес ліцензування ТРО. Незабаром цю процедуру мають пройти й усі державні телерадіокомпанії — як НТКУ та НРКУ, так і обласні. Передбачувана законодавством їхня пріоритетність на радіочастоті й телеканали має визначатися відповідно до обсягів державного замовлення на підготовку й розповсюдження програм. Та як уже зазначалося вище, саме цього свого завдання Держкомінфорполітики виявився теж неспроможним вирішити. Як і не було розв’язане питання про створення відокремлених телемереж для мовлення обласного ТБ.
Тож напередодні формування нового уряду постає запитання: а чи потрібна взагалі така структура, як Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення?
Конституцією України передбачено, що засади внутрішньої політики (у т.ч., звичайно ж, — й інформаційної) визначає Верховна Рада, а Кабінет Міністрів забезпечує її здійснення (та зовсім не обов’язково, щоб це робилося через таку інституцію, як Держкомінформполітики). Що ж до проблем «кермування» державним ТБ і РМ, то чи не час уже їх відпустити на волю? На перехідний період — до створення суспільного телерадіомовлення — НТКУ і НРКУ цілком можуть бути самостійними структурами: уже нинішнім законодавством передбачено матеріальні засади такого функціонування через фінансування їх з Держбюджету окремим рядком.
Минулий рік ще раз переконливо засвідчив, що шляхи дійсного реформування інформаційної сфери знаходяться не у площині чергової зміни вивісок на державних конторах і тасуванні чиновницької колоди, а в поступовому введенні суб’єктів телебачення і радіомовлення у царину реальних ринкових відносин.
