Головним шоу телетижня були, звичайно ж, дебати кандидатів у президенти. Комусь вони сподобалися, хтось чекав більшого, але вони були, і це вже факт історичний. Але й крім дебатів тележиття в країні було. Дуже своєчасну тему, наприклад, «зачепили» в ток-шоу «Я так думаю» («1+1»). Стосувалася вона різниці між нашим сприйняттям себе і країни та тим, як нас бачать у всьому іншому світі.
Так, наша країна така «раптова і суперечлива», що мимовільно задумаєшся, яким бочком нам краще повернутися, щоб, бува, не наполохати світову громадськість. Адже, з одного боку, наша економіка зростає, як було сказано, в 45 разів швидше, ніж в Америці, а з другого — за останні півроку нас стало ще менше — на 180 тисяч, про що свідчать статистичні дані. В Україні чверть всіх світових чорноземів, зброю ми експортуємо в 50 країн, але водночас ми — світові лідери з корупції, тіньова економіка практично порівнялася з офіційною, при цьому ми, знову ж, — у десятці країн, що утримують у в’язницях найбільший відсоток свого населення. Дивно — чи то не тих саджають, чи не за те. З одного боку, ми — ласкаві та ніжні, етнічно терпимі, не агресивні та не схильні до збройних конфліктів, із другого — Європейський суд тільки з початку цього року виніс шість рішень, що підтверджують регулярні порушення в Україні основних громадянських свобод. Наша краса, а також культурно-історична спадщина дають нам всі шанси стати одним із світових центрів туризму, але сьогодні ми більше відомі як країна, причетна до нелегальної торгівлі людьми, а іноземних туристів їхні МЗСи попереджають при візитах у нашу країну берегти свої гаманці та ретельно охороняти інше майно. І що, нам відітнути все нехороше, закрити очі на бідність, нужду і безробіття (саме з цими явищами асоціюється батьківщина самими українцями) і, як радив один із гостей програми, подавати себе «фрагментарно»? Навряд чи таким чином вдасться когось обдурити, прикладом чому є Радянський Союз, який приділяв своєму іміджу величезну увагу, але при тому при всьому численні радянські піар-кампанії так несоціалістичне зарубіжжя і не обдурили.
Загалом, студія довго шукала причини для гордості своєю країною і знайшла їх немало. При цьому було відзначено, що і наш зарубіжний імідж поліпшується, але вже надто повільно. І одна з причин такого повільного іміджевого поліпшення — депресивне самосприйняття нас самих. Однак, якщо враховувати, що імідж — це усього лише набір якостей, які можуть сприйматися позитивно, коли він нам співзвучний і приємний, то Україні та її громадянам треба, швидше, турбуватися про репутацію країни. Й імідж, а ще більше репутація — це поняття економічні, оскільки основна мета створення сприятливого образу — боротьба за капітали та ринки збуту. Але якщо імідж, як стверджують експерти, — щось швидкоплинне, то репутацію треба напрацьовувати роками, зате і працює вона довше. І репутація країни залежить не стільки від відчуттів громадян і від того, як вони позиціонують себе за кордоном, скільки від внутрішньої та зовнішньої політики держави. Загалом, репутація нашої країни — справа державної важливості. Тільки знову неясно, чи одне це й те ж — репутація країни та репутація держави?
