День визволення Києва та річниця Жовтневої революції стали минулого тижня приводом для історичних спогадів і спроб осмислення. Проте 7 листопада в Україні відзначали вже традиційно неголосно, а суспільство терпимо й з розумінням спостерігало за задоволенням потреби певної частини здебільшого немолодих громадян зустрітися цього дня під червоними прапорами й пройтися вулицями, бажано до пам’ятника вождя світового пролетаріату — там, де він зберігся.
Вірних революції ленінців з кожним роком меншає — або взагалі, або цього дня на вулицях, що безпристрасно фіксують об’єктиви телекамер. А от річницю визволення Києва під час Другої світової Перший Національний канал відзначив документальною дилогією — телефільмами «Окупація, 1942— 43» і «Визволення» (ці фільми — частина документального циклу «Київ — місто-герой, місто-великомученик» режисера й сценариста Юрія Іванова. — Ред. ). Чим далі від тієї війни, то гіркішою є правда про неї. Як безглуздо і безпощадно розпоряджалися життями мільйонів радянські воєначальники! Але це не применшує подвигу тих, хто загинув або готовий був загинути за батьківщину, і непоховані останки воїнів, які досі знаходять на околицях Києва, — докір усім нам.
Про революційну ситуацію в житлово-комунальному господарстві говорили в програмі «Подвійний доказ» («1+1»). Проведеним заздалегідь теледослідженням доведено: «низи» не можуть більше жити, як раніше, а жеки навряд чи колись зможуть працювати по-новому. І головне, від зміни (в бік збільшення, звісно) вартості послуг їхня якість чомусь — усупереч усім законам ринку — не міняється. І права у споживачів тепла, води й іншого начебто є (крім права вибору постачальника послуг), а от з водою, теплом і чистотою в під’їздах, як і раніше, погано. І суперечка про те, що в цьому є первинним — комунальні борги (сукупний борг українців — 7,4 млрд. грн.) чи якість по слуг, за яку платити відверто не хочеться, навряд чи буде колись вирішена. Звісно, саботаж комунальних платежів — не вихід, і квартиру продавати, щоб вибрати нормально працюючий жек, — дуже копітка справа. В деяких колишніх радянських республіках комунальне питання вирішили різко, а в нас вирішили «різати хвіст по частинах». Тепер вважається, що якщо жеки, або те, що прийде їм на зміну, будуть приватними, все буде інакшим. Але показовий під’їзд-музей можна знайти й з араз, а от наскільки приватні комунальники порозуміються з «монополістами» — водоканалами й теплопостачальниками, ще питання. Об’єднання співвласників — також не панацея, тому що не всі мешканці готові до такого об’єднання. Тому по ки платять головним чином за те, що можна безболісно для інших мешканців відключити, — за телефон насамперед. Але атмосфера взаємного невдоволення, що склалася між постачальниками й споживачами комунальних послуг, має обернутися на щось продуктивне. Але на що? Ні «баламут» Дмитро Корчинський, ні експерти «Подвійного доказу» варіанту виходу з «мертвої» комунальної зони так і не запропонували. Будемо як і раніше один одному скаржитися?
