На той час я не міг навіть подумати, що остаточну крапку в цій історії, яка розпочалася ще в грудні 1989 року, буде поставлено аж у вересні 2012-го...
Тоді я поїхав у редакційне відрядження з Києва на Черкащину до міста Чигирина, щоб написати про те, як міліціонери оперативно розшукали й затримали грабіжників, які викрали з однієї установи сейф із грошима і вкинули його в річку Тясмин... Після того як я закінчив збирати матеріал до цієї теми, хтось із правоохоронців несподівано сказав мені: «А в нашому районі нещодавно сталася незвичайна подія: у Медведівці об’явився чоловік, який 45 років ховався на горищі в хаті своєї рідної сестри...»
У журналістиці успіх залежить переважно від першості. Я негайно зателефонував до редакції та повідомив, що затримаюся ще на два дні. І виїхав із Чигирина до Медведівки. Там, на вулиці Зеленій, підійшовши з провідником до вбогої хатини під соломою, ми нерішуче зупинилися перед почорнілим порогом. Та ось клацнула клямка, двері відчинилися — і вглиб сіней позадкувала чорна постать. Чорні валянки. Чорні штани. Чорне довге пальто і чорна шапка зливалися з сінешньою напівтемрявою, і тільки жовте обличчя світилося з кутка й насторожено блищали очі...
— Вибачте, що потурбували. Якщо можна, вийдіть надвір. Хочемо поговорити з вами.
Постать безшумно, як тінь, випливла з темряви до відчинених дверей.
— Тримати людей на морозі не годиться. Заходьте в хату...
У кімнаті, куди запросив нас чоловік, вікна на вулицю були завішені старими чорними ковдрами з товстого сукна, і тільки біля столу крізь маленькі шибки пробивалося денне світло. Коли очі звикли до напівтемряви, я оглянув кімнату. Глиняна долівка, дерев’яне ліжко, довгий ослін під стіною. Іконка на покуті. Піч. На голих стінах — ні радіоприймача, ні світлин...
Коли попросили увімкнути світло, господар сказав:
— Лампочка вже років десять не світить — відрізана проводка, бо сестрі нічим було платити.
— Ну, а чому ж ви їй не допомагали? Чому не вийшли зі свого «підпілля» і не пішли в колгосп на роботу?
— Боявся, що розстріляють. Правда, коли Сталін помер і прийшов Хрущов, я хотів піти в сільраду і заявити про себе. Але сестра сказала: «Якщо з’явишся на люди, то я повішуся...» Їй спочатку було соромно за мене, а потім почала боятися за свою дитину: що дочку в школі дражнитимуть, що через мене її з комсомолу виженуть і в інститут не приймуть. Мене Параска дуже любила. Вона мене двічі рятувала від смерті: коли мати померла 1924 року, і 1933-го — тоді наш батько пішов від голоду на той світ...
— А вам хіба не шкода було своєї сестри? Вона ж своє життя занапастила через вас, бідувала весь вік.
— Було шкода. Іноді нам обом по кілька днів не було чого в рот покласти. Але хіба ж я винен, що так вийшло в моєму житті... Коли почалася війна, то я вже був на службі в армії. Зв’язківцем. У перші дні війни наш полк розбомбили в Білорусії під Брестом. Я та ще двоє наших гвинтівки з патронами прикопали в лісі, переодяглися в цивільний одяг і пішли вслід за фронтом додому...
І от через кілька місяців Марко дістався до Медведівки, сховався між снопами кукурудзиння, а вранці тихенько покликав сестру: «Парасю, це я — Марко. Врятуй мене, бо загину».
Коли стемніло, просковзнув до хати. Одразу взявся облаштовувати із в’язанок сіна схованку на горищі. «Добре, що сестра розлучилася з чоловіком, а то де б я приткнувся, бідолага?»
— Ну, а чому ви в поліцію не пішли? — запитую. — Там же й одяг давали, і годували добре...
— Е, ні! Я вже знав, що поліцаї з людей знущаються. І вбивають їх, і вішають. Фашисти ж дарма не будуть годувати. А тут ще й партизани з’явилися в Холодному Яру. Схопиш від них кулю, а потім доводь — хорошим ти поліцаєм був чи поганим.
Але пізніше Марко Дядченко став... партизаном. Аж на три тижні. Такий рішучий крок не сам зробив, а сестра змусила. Мовляв, наші війська ось-ось Медведівку визволять, а ти тоді як на люди покажешся? За те, що зброю кинув і на горищі сховався, Сталін по голівці не погладить...
Партизанити довелося недовго. Коли загін з’єднався з частинами Червоної армії, Марко, як сам сказав, злякався, що його можуть розстріляти за відсиджування у ворожому тилу — і знову опинився у теплій схованці на горищі сестриної хати. «А якщо й не розстріляють, то від Медведівки до Берліна ой як далеко! Хіба залишишся живим...»
І потяглися дні, місяці, роки, десятиліття...
Щоб не лякати сестриної малолітньої дочки і щоб дівчинка не проговорилася людям, Марко жив тільки на горищі, як домовик. Кирзові чоботи завжди були обмотані ганчірками, і тому він рухався по стелі безшумно, ніби привид.
— А чому ви, Марку Ільковичу, все-таки вийшли на люди?
— Бо сестра померла минулого року. Я все чув із горища... Як біля неї бабусі читали молитви всю ніч, як виносили Параску з хати. Смерть сестри стала для мене тяжким потрясінням... Після того я ще дев’ять місяців не виходив із хати. Старший племінник Іван носив мені їсти — йому Параска відкрила нашу таємницю перед смертю... А потім випав сніг. Сліди почали залишатися, коли Іван приходив до хати. Вона ж на замку була. Піч не топилася — і лежак на горищі, біля якого я грівся у своїй схованці, став холодним, наче лід. Тому він і сказав мені, щоб я йшов «здаватися», хоч я сидів на горищі без зброї.
Після ретельної перевірки органами КДБ Марка Ільковича Дядченка відпустили додому, позаяк його за нинішнім законодавством не було за що судити. Злочинів на його совісті не було...
Наприкінці нашої розмови я попросив Марка Ільковича показати його таємну «резиденцію». Взяли ліхтарик і по крутій драбині залізли у відгороджений біля пічного лежака тугими в’язанками сіна куток, схожий на печеру. Я ліг на постіль із перетертих ряден та вишитої подушки і спрямував промінь ліхтаря вгору. Над головою Марка Ільковича всюди висіли прив’язані до крокв і до натягнутого дроту вузлики з сухарями, насінням, травами... Щоб миші не поїли...
Вимкнувши ліхтарик, я запитав:
— Марку Ільковичу, ви казали, що до війни закінчили сім класів і дуже любили читати книжки. Цікаво, хто ваш улюблений герой? Робінзон Крузо?
Уперше за всю зустріч мій невидимий співрозмовник іронічно засміявся й відповів:
— Мій улюблений герой — Берія Лаврентій Павлович. Якби я потрапив йому тоді в лапи, коли втік від партизанів і ховався на горищі, то він швидко спустив би з мене шкіру... Мені багато разів снилося, що за мною енкаведисти женуться із собаками, а я все втікаю, втікаю, втікаю...
ОСТАННЯ ЗУСТРІЧ. НА ЦВИНТАРІ
Після моєї першої публікації про ту незвичайну зустріч із «робінзоном» у Медведівці, я несподівано отримав через деякий час від Марка Ільковича Дядченка короткого листа. Він подякував за розповідь про нього в «Сільських вістях» і пожалівся, що багато інших журналістів, які почали приїжджати до нього в Медведівку, називають його в газетах зрадником, дезертиром, негідником тощо. Позаяк я не обзивав Марка Ільковича такими словами, то він запрошує мене до себе в гості в будь-який час...
Лист був написаний гарним почерком і без жодної помилки.
Коли я почав працювати в редакції газети «Вісник Чорнобиля», то посилав Маркові Ільковичу поштою свої найцікавіші публікації про Чорнобильську зону, відповідав на його запитання в листах. Запам’ятався один висновок «робінзона»: «На горищі я тільки багато думав про життя, а тепер — багато бачу. Жити на землі все-таки цікавіше...»
Кілька разів я заїжджав до Марка Ільковича у Медведівку, і щоразу цей чоловік розкривався під час наших бесід дедалі глибше. Але чому людина з нормальною, на мою думку, психікою та розумом добровільно просиділа в «домашній тюрмі» 45 років — я так і не міг збагнути. Розгадка прийшла нещодавно, коли під час мого плавання по Дніпру байдаркою «Робінзон» від Києва до Світловодська я разом із черкаськими журналістами Петром Жуком і Тетяною Калиновською поїхав ще раз до Дядченка в Медведівку.
Але час не стоїть на місці... Після того як Марко Ількович «вийшов із підпілля» (точніше, спустився з горища на землю), його викарбуване на бронзі прізвище й ім’я на обеліску загиблим односельчанам на фронтах Великої Вітчизняної війни в центрі села — зрубали зубилом. А пізніше смерть зрубала і Марка Ільковича. Пішов на той світ і племінник Іван, котрий носив йому їсти в хату, коли померла Дядченкова сестра Параска...
Тоді мені спало на думку, що цей життєвий тупик і став останньою крапкою в ось такій непересічній історії...
Але люди в Медведівці підказали нам, що в їхньому селі на вулиці Пушкіна мешкає Людмила Пилипівна Красовська — остання далека родичка Марка Ільковича. Саме ця жінка була біля нього в останні хвилини його життя...
Коли ми повернулись із сільського кладовища, де поховані Дядченко та його сестра Параска, я ввімкнув диктофон і попросив Людмилу Пилипівну:
— Скажіть, будь ласка, що найбільше хвилювало Марка Ільковича перед смертю? Тільки кажіть чесно.
— Смерть його найбільше хвилювала. Смерть і тільки смерть. Він навіть Біблію почав читати... А днів за два до смерті Марко переконував не стільки мене, як самого себе, що він прожив своє життя недаремно, бо не завдав людям зла. Але Марка мучило те, що після нього не залишилося жодної пам’яті на землі — ні своїх дітей, ні посаджених ним дерев, ні своєї оселі... Навіть прізвище його зрубали зубилом на тому обеліску загиблим землякам.
— А чому він тоді, 1943-му, не пішов з фронтом далі на Берлін, а ховався 45 років?
— Не пішов тому, що від Медведівки до Берліна дуже далеко, а до смерті на тому фронті — дуже близько. А він боявся смерті не тільки на війні. Він боявся її все життя. Жив і на горищі всі роки в такому страхітті, ніби під ногами не стеля була, а міни якісь... Боявся розстрілу. Перед смертю в Марка з очей сльози покотилися. А помер він пізно увечері. Прожив майже все життя в темряві на тому горищі, наче кажан у печері, й помер уночі в комірчині без вікон. Щоправда, помер при свічці й не на самоті, бо я біля нього тоді сиділа...
