Свобода слова, про яку всі так багато говорили після помаранчевої революції, під час парламентської виборчої кампанії вилилася в те, що значна частина журналістів як демонстрували симпатії до тієї чи іншої політичної сили, так їх і демонструють. Та все ж таки причини цього явища слід шукати не лише в політичній площині. Принаймні — у самих собі. Сьогодні «День» звернувся до відомого тележурналіста Романа Чайки, щоб дізнатися, що, на його погляд, змінилося й чи змінилося взагалі в українській журналістиці (яка покликана лікувати «суспільні хвороби») під час і після парламентських виборів, на які країна покладала чимало надій.
— Пане Романе, після помаранчевої революції дуже багато говорили про підвищення рівня свободи слова. Але в той же час місце горезвісних «темників» зайняла політична «джинса». А як, на вашу думку, виглядала в цьому контексті українська журналістика під час парламентської виборчої кампанії?
— Журналісти виявили себе протягом кампанії достойними політиків, які пропонували себе вибрати. Одні ставили нікому не потрібні запитання, а ті, хто сам себе величає «еліта», продемонстрували цілковите невміння відповідати на запитання й повне нерозуміння очікувань народу. «Джинса» — це рятівна паличка журналістських калік: тобі кажуть, кого і як показати, щось лепечуть на мікрофон, а ти ще й гроші за це отримуєш. Краса! По-перше, політики так і не зрозуміли, що за статусом вони цілодобово мають бути під наглядом медій — це їхня мандатна карма, а медійна тусовка, яка так і не очистилася від фальсифікаторів професії, а навпаки, пхає їх далі й в екрани з новими проектами, й у топ-менеджери ЗМІ, приречена балансувати між інтересами власника, непорядністю редакторів і власним підлабузництвом та самоцензурою.
— Зокрема, поставало чимало запитань і до «5 каналу». Мова йде про конфлікт, який виник під час виборчої кампанії між журналістами та керівництвом, і про заяви окремих політиків щодо професійності журналістів «5 го».Хто, на вашу думку, правий у цьому конфлікті, чи вдалося на сьогодні зняти це питання?
— Давайте відділимо зерно від полови. Політики робили заяви такі, які були їм вигідні, й, як завжди, виявились не готовими до прямих і незручних запитань деяких ведучих. Тому уникали всіляко прямого ефіру на «5-му» — їм комфортніше було піти на «приручене» ТБ і там верзти все, що заманеться в присутності журналіста, який відсиджує свою зарплату в кадрі. Але була й політична заангажованість чи, якщо бажаєте, позиція декого з ведучих авторських програм, яку вони не могли приховати в розмові з окремими «популістами». Особисто мені також не подобалися авторизовані симпатії-антипатії, які вивалювалися на глядачів. Контраргумент до моїх думок — «але ж це АВТОРСЬКІ програми, а не випуски новин, які на «5 му» давали збалансованіконтрпозиції всіх сторін виборчого цирку». А от щодо «конфлікту», то це — перебільшення, адже його не було. Просто творчі амбіції декількох людей підсилилися емоціями й вирвались за стіни телеканала, а потім люди сіли, поговорили й, головне, подумали. Усе вляглося, дехто на певний час самоусунувся від ефіру, аби не викликати критику на ВСІХ журналістів телеканала, але уже повернувся до глядача в нових телепроектах.
— А якою є, й, за вашим прогнозом, якою буде якість свободи слова після останніх виборів?
— Журналісти залишаються ті самі, перерозподіл медіаринку ще триває. Тут особливих якісних стрибків не очікую: інтернет-журналісти, які мають реальну свободу слова, не вилізуть на офіційний газетний чи телеринок із цим покручем — «джинсовою журналістикою» й залишаться з п’ятьма-десятьма відсотками читачів, а решта помаленьку підлаштовуватиметься під нові інтереси великого капіталу, представники якого на п’ять років засіли у владі. Оскільки торги «мільйонерів у першому поколінні» та відбілених «бандитів», чи то пак «регіональної еліти» з новою київською пропискою, ще тривають і нова коаліція довкола великого «бабла» ще в процесі, то й на зміни тональності журналістів треба дещо почекати. Єдине, що не може не втішати, це все-таки достатній відрив від «пропаганди Кремля», яка називається російське ТБ в українській хаті. Не вірю, що вітчизняна журналістика коли-небудь скотиться знову до «геббельсівщини». Маленька радість, але ж радість!
— Під час інтерв’ю «Дню» (див. №20 від 20.02.2006) ви зауважили, що дискусія навколо сучасних суспільних і політичних проблем без історичного бекграунду є неможливою. Й одним із етапів розвитку української журналістики, без сумніву, можна назвати зацікавленість журналістів історичними проектами. До того ж проектами, які будуються вже за українським баченням української історії. Однак ці бачення у різних ЗМІ все ж таки різняться. Як би ви оцінили сьогодні місце української історії в українських мас-медіа?
— Уже різні канали запустили декілька телепроектів історичного «лікнепу» для глядача, але це — не ревізія історії від комуністичної пропаганди, а, швидше, м’яка російська телетехнологія — запропонувати м’яке «єепівське» перечитання деяких сторінок минулого так, щоб теле-хохол сам не захотів виходити за межі великоросійської ідеології та культурно-ідеологічного простору. Самоідентифікацією й не пахне. На жаль, сподіватися на нове перечитання власної історії непатріотичними малоосвіченими журналістами не доводиться. А менеджери взагалі не розуміють і для чого робити такий малорейтинговий продукт. Якщо суспільство чи хоча б інтелектуали, або перші персони влади не запропонують реальну програму самоідентифікації через історичне просвітництво для цілого народу, то й очікувати доведеться лишень на ініціативи окремих людей. А в постгеноцидному суспільстві інтерес до власної історії сам собою не зародиться, бо «Діоген» ходить Україною зі свічкою й усе волає: «Шукаю людину».
