Сьогодні, як і вчора, я зранку знову в дорозі: їду з міста Воркути на північ, майже до узбережжя Карського моря, де біля річки Хальмер-То-Се стоїть мертве селище Хальмер-Ю. 1996 року вугільну шахту біля нього оголосили нерентабельною і закрили, а всіх жителів — виселили.
Разом із водієм самоскида «Мерседес» Ігорем Пономарьовим ми години дві ходили, точніше, бродили іноді аж до пояса, по високих снігових заметах цього шахтарського селища.
Враження від побаченого дуже гнітюче. На стінах будинків написи: «Черномырдин — убийца поселка», «Хальмер-Ю мы помним, любим и не забудем», «Мне больно!», «Хальмер-Ю в наших сердцах!»...
Мені пригадався один напис червоною фарбою на багатоповерхівці в місті Прип’ять у Чорнобильській зоні: «Прости мене, мій рідний дім! Юлія».
Хоч з Хальмер-Ю жителі евакуйовані на 10 років пізніше, ніж із Прип’яті, але це північне місто має значно страшніший вигляд. Причина не тільки в ураганних вітрах і хуртовинах. Причина, передусім, у тому, що це покинуте людьми місто військові перетворили на полігон: по ньому випускають ракети без бойових зарядів літаки-бомбардувальники і підводні човни з Північного Льодовитого океану. У цегляних та бетонних стінах будинків видніються рвані отвори, пробиті тими ракетами.
Війна — це найконцентрованіше божевілля на планеті Земля. Але вилікуватися від цієї хвороби людство не хоче, бо йому подобається жити з таким діагнозом...
Переночувавши у будівельників газопроводу на базі біля річки Гагара-Тівіс, я попрямував разом із моїм земляком Володимиром Хмарою назад у Воркуту. Кілька разів наш всюдихід зупинявся, і ми чекали, коли стихне хуртовина, бо водій не бачив попереду дорогу...
На календарі було 2 червня 2010 року.
